Ой, донесе, донесе панові судді!" —тривожилась вона і замість того, щоб поділитися "серед своїх", несла картопельники до іншої хати, де мешкали, чекаючи долі, арештовані галицькі вояки.
Але одного разу вона вже дуже завзялась, Ліза встала з ліжка. Біла й страшна здавалась вона у своїй нічній сорочці, і все товариство повернулось до неї. Куховарка нараз затихнула.
"Бог Вас покарає за мене", — тихо й роздільно сказала Ліза до куховарки, і здавалось, щось нараз перевернулось від тихо промовлених слів, мов зашуміли якісь крила.
А Лізи вже не було в хаті, вона вийшла надвір, як була в сорочці, й лягла на Різдвяний сніг.
Гарно було лежати під зоряним небом. Сніг студив розпечене гарячкою тіло, і вона відразу заснула. Отак її і внесли до Чортківського шпиталю, до палати зі зловісною назвою: "Сипняк".
РІЗДВО
Зоряний Рік кінчався. Панував Козеріг над тим, що залишилось жити, а йому дісталась замучена Галичина, голодна й хвора Україна та ще далекі рештки людства, що мали свої біди.
А від землі над Чортковом підіймалася чорна мла. Це старий біс виліз перевірити кості зі страшних підземель замку і, щоб довго не ходити, засів на шпиталі. Хтось ніби викликав його, йому здавалось. Але ніхто не кликав. Хворі мирно спали, перевернувшись з людини з прізвищем в людину з числом над ліжком.
"Не тратьте сили, так легше", — так, щоб щось говорити, шепотів під ніс собі біс, роздивляючись своє місто.
І Ліза не втрачала сили, а просто нерухомо лежала. Одне око її перестало знов бачити, але друге ще якось трималось. Серце давало себе знати опухлими ногами, а на легенях висіли банки — тоді так лікували запалення легенів і з успіхом, судячи по Лізі.
Вона не рухалась, але дивно ясна стала голова; було цікаво знати й бачити те, що у звичайних обставинах нікому не побачити. Бачити, як зміщаються цінності людських відношень.
Ось принесла дівчинка-покритка своє немовля. Воно лежало й плакало на столі, а вона все кудись зникала, аж дитячий скривлений ротик навіки затих від голоду.
До Лізиного ліжка підійшов дволітній хлопець із опухлою головою, він хотів, щоб із ним хтось побавився. Чути було, як лікар казав: "Цій дитині ліпше б не родитись!"
Принесли жінку з розпухлими гландами на шиї, і вона хрипіла три ночі й три дні без перерви і подібна була до страшної чорної ропухи.
"Жабо, замовчи!" — кричали на неї сердито жінки з сусідніх ліжок. Нарешті її тіло задубіло, і санітарки, що вона їм всім набридла своїм передсмертним хрипом, прибігли з ношами, вони жартували і, злегка підкидаючи тіло, так для сміху підкидаючи, вийшли з палати.
Це все більше зачіплювало й врізувалось в мозок, а вже манії переслідування як не було. Так загадково як прийшла — пропала. Гарно й тепло спати в чистих простирадлах і, коли трохи покращало, Ліза широко відкрила своє здорове око.
Недалеко від неї жінки або суперечились, або оповідали страшні й дивні пригоди з нечистою силою. Чортків, здається, мав за собою цю славу.
"У Вас тиф?" — якось запитала Ліза одну з них.
"Ні, я отруїлась. Випила кислоту".
Вона помовчала й додала:
"І лікар сказав мені: дитино моя, будеш жити! Тільки хворітимеш довго. Вся шкіра з кишок, зі шлунку позлазить, а будеш жити..." Це було подібне до старого "сказу" і говорилось напівспіваючи. Невже такими словами дійсно говорив лікар?
— А з чого Ви отруїлись?
— Набридло жити.
— А чи Вас ніхто не любив?
— Ще й як любили! Один жовнір так мало через мене не зарізав другого. Ось як мене любив! Але так, щоб жалів, не було...
— Так Ви його не любили?
І Ліза з цікавістю вилізла з-під ковдри послухати про вічну казку "Люблю — не люблю".
Назустріч Лізі висунулась інша, кучерява голівка молодої жінки з проваленими очима і синцями в півщоки, бо випила отруту.
— Любила? — і задумалась. — Ні, я нікого не любила. Я тільки гроші любила! — гарячково блиснули очі. Видно, що вона й гроші не любила. А так... вихор життя, співи й сміх! Як весело жилося, коли з кишень військової старшини текли гроші, а потім вона перейшла до жовнірів. А чи варто жити інакше? Бог забув нас. А може й Бога нема. Як Він може терпіти, що людина така підла свиня!
Неочікувано викрикнула жінка, а потім затихнула й почала співати якесь заклинання: "Сафатина, сафату, вшицькі хлопці пойдьте ту!" — і почала оповідати леґенду — вона вміла оповідати!
Так ось, сиділи дві жінки під Різдво й ворожили. А хтось і грюк до дверей. Відчинили. Хлопці! Один краще одного, кличуть кудись їхати. Сани великі, всіх вмістили, і коні баскі, як вогонь!
Та якось моторошно стало жінкам, і потиху стали вони читати молитви. Коли бачать — і коні не так скоро біжать, і в одного з хлопців виросли роги! От жінки з воза та в кущі. Дивляться, а вони під шибеницею, де з Бучачу харцизяку повісили.
Тут жінка раптом заспівала, але так сумно й тихо.
Ой на тій лонці, лонці зеленій,
Там лежить Стась мій, збитий, змучений...
Прийшла до нього матуся його.
Та й задумалась. "Отсе я й струїлась тоді вперше", а потім через кілька хвилин заспівала далі, мов забулась.
Ой, Стасю, Стасю, що з тобою?..
А там у палаті настала мертва тиша. Малий хлопець, що в нього голова роздулась, мов гарбуз, зложив свої ніжки, як у павученяти, тонкі й заснув. Ніхто на нього не кричав: "Йди геть. Ану набрид! Хто тебе спородив такого?..."
... Добрий Вечір, святий Вечір!
Це могли співати колядники? А через плечі Різдва, мов нічого не сталося, весна сипала проліски, повстання, подорож і нові живучі надії! І воскресала пам'ять про Того, Хто не піддався в боротьбі проти страшного ворога людського роду, а може, й всього Божого світу. Хоч (3 Гоголя) "Два страшних ока просто вперлися в Нього, ніби готуючись пожерти Його..."
Цей хрест кладу на могилу Тобі, Мамо!
Ти спокутувала за мене,
і Тобі, замученій під час терору в
Києві 1935 p.,
він належиться!
Донька Галя