Потім місяць плив, — але був чорний.
Потім лиця жорстокі, уперті в чернечих рясах зближались до її ліжка з усіх боків, швидко бубонячи щось до себе. Мартуся відпихала їх круглі голови, а вони все зближувались і — раптом почали її душити.
Мартуся з криком зірвалася з ліжка.
Їй стало страшно. Вона гадала, що то прийшла її остання година, їй здавалося, що то гадючки, затроєні гриби, її вбивають. Вона злякалась за брата, вискочила з ліжка, побігла і стала серед покою. Кров лопотіла в її мозку.
Потихеньку підійшла до ліжка брата, він спав спокійно, рівно дихав, був здоровий.
Тривога шарпала дівчиною, серце її щеміло, колотилось, вона сахнулась від вікна до дверей і відчинила їх. 0дразу ж за порогом пливла тепла, майже пружна імла. Ця імла світилась, — може, десь за нею був і місяць.
Мартусю огорнув страх невиразний, страх найбільший, як після страшних казок у дитинстві. Вона стояла серед кімнати в коротенькій сорочечці, худенька, ясноволоса, і слухала. Прикладала руку до серця, зляканого, повного жаху — слухала.
— Боже, — почала говорити Мартуся, — поможи це пережити, поможи це все пережити...
Вона говорила виразно "це все", щоб хтось "це все" зрозумів і "це все" відчув. Хтось високо. Хтось — над нею.
Так проказавши кілька разів, заспокоїлась, заснула і спала аж до ранку.
Вранці, ще в сірому досвітку — якась людина наполохана тарахкотіла пальцями по шибах, бігала нетерпляче перед вікнами.
Коли Мартуся відчинила вікно, — там був Михайло у футряній куртці до праці, він важко дихав, уста його кривились.
Він відітхнув повними грудьми.
— Я так боявся за вас. Я цілу ніч не спав. Я думав, — а таки, може, вони отрутні?
Він стояв, як добрий великий ведмідь, і трясся від болю.
— Що отрутне?
— Гадючки.