Ну, годі!" — Вона рішуче стріпнула чорними кучерями, підвела погляд і помітила, що Павлові очі дивно мінилися якимсь незвичайним блиском. Заворожена, Надя мрійливо посміхнулась їм…
Павло повернув голову в бік залізниці — Таїссі тупцювала на місці. Важко набрав повітря в легені і сказав, стримуючи віддих:
— Ходімо, Надю, пора. Можливо, ми ще прийдемо сюди колись за конваліями.
Надя підвелась, але він затримав її руку.
— Слухайте, я хочу вас попередити, щоб усе це не вийшло подібним на дешевий ефект… Коструба…
— Ну, ви швидко там налюбуєтесь? — почувся нетерплячий і злий голос Таїссі з насипу.
"Яка вона безцеремонна і недобра", — подумала Надя, сприйнявши слово "налюбуєтесь" на свою адресу, хоч, можливо, Таїссі мала на увазі квіти. Дівчина схопилась, як сполохана пташка, і, не оглядаючись на Павла, швидко пішла до насипу.
— Ага, ви щось почали були за Кострубу, — заговорила Надя по деякому часі прикрої мовчанки. — Я оце думаю, що він читатиме робітникам. Адже тематика його творів…
— Ну, знаєте, — тоном, що не дозволяє заперечень, перебила Таїссі, — Коструба виступав, напевно, перед соліднішою аудиторією.
— Даремно ви легковажите аудиторією робітників. Вони, правда, можуть не зрозуміти якоїсь чисто філософської його новели, але ж і письменникові невигідно приходити до людей чужим і чужим йти від них.
— Ви так говорите, ніби заглядали в портфель Коструби. Може, в нього є щось і на робітничу тему?
— Хіба що для цієї зустрічі написав. Я всі його твори читала — не було. Тому й боюсь… Як смішно, я заступаюсь за нього, ніби він мені брат чи знайомий… — Надя повернула усміхнене обличчя до Павла, але він дивився в цей час собі під ноги. — Робітники — народ спостережливий. А Коструба — вчорашній студент. Може, не надто добре він знає їхнє життя…
— Очевидно! — виснула Таїссі. — Коструба не працював на лісорозробках, можу вас запевнити. Але це нічого не значить. Болеслав Прус не жив за часів Рамзеса, а написав "Фараона".
— Але Джек Лондон, поки написав "Люди безодні", місяцями жив у лондонських трущобах.
Павло глянув на Надю. Його приємно здивувало те, що звичайна сільська вчителька витримує розмову з аспірантом-літератором.
— Цілком вірно, — додав. — Коцюбинський, поки сів писати "Тіні забутих предків", жив із чабанами в колибах[2].
Таїссі не здавалась.
— Це крайності, — сказала різко. — Скільки письменників живуть у столицях, а пишуть романи про село.
— А все-таки їм краще б пожити на селі. Хтозна, чи варто Кострубі сьогодні виступати…
— То хай завербується на роботу хоч на місяць! — пирхнула Таїссі.
— А непогано було б!—засміявся Павло— Ти висловила мудру думку.
На тартак прийшли якраз перед обідньою перервою. Робітники залишали електропилки, забивали в колоди колуни і, витираючи руки, поспішали через дорогу до клубу, де висіло написане фіолетовим чорнилом оголошення про зустріч з письменником.
Працював без перерви лише кран. Малий локомотив підганяв до платформи вагони з лісом. Молодий хлопець у комбінезоні чіпляв до колод линви і подавав крановщикові команду. Скрипіли троси, важкі смереки, як сірники, вкладались одна біля одної на платформі.
— Сьогодні колійка не піде на форощанку! — гукнув хлопець до прибулих. Він уже, видно, звик до таких відвідувачів.
— Ми не на колійку, — відповів Павло.
– На письменника прийшли подивитись?
— А ти не маєш охоти?
— Охота є, — протягнув юнак, — часу нема. План виконуємо.
Поблизу скрипів кран, гойдались на тросах смереки.
— Агей! — закричав раптом хлопець на Павла, що необачно наблизився до платформи. — Ану, язда[3] звідти! Відповідати за вас! То не ручка, добродію, тут не пером махати!
Павло відскочив.
— Не пером махати, кажеш? Ото здорово. А мене прийняв би до себе помічником хоч на сезон?
— Та чому б ні! Йдіть до директора, він радо приймає вантажників.
Таїссі прошепотіла презирливо:
— Ну й нахаби…
Бадьорий, в доброму настрої, Павло взяв під руки дівчат і повів до виходу.
— То не туди, добродію! До директора праворуч! — гукнув услід хлопець.
— Ми ще зустрінемось! — помахав йому рукою Павло.
— Тільки білу шкірку залишіть вдома! — наздогнала Павла ущиплива порада.
Таїссі злісно висмикнула лікоть з руки Павла.
— Як ти дозволяєш, щоб… Я не розумію!
— Ми багато дечого з тобою не розуміємо, дорога.
Зал був уже набитий людьми. Лісоруби, залізничники, крановщики — всі в спецівках або в стареньких киптарях — повернули голови, коли увійшли Павло, Надя і Таїссі.
— Добрий день, добрий день, — загомоніли робітники.
До Павла підійшов директор комбінату, привітався, вклонився Таїссі.
— Спасибі, що не запізнились. У нас кожна хвилина дорога. То що ж, будемо починати?
Надя нічого не розуміла. Великими від подиву очима глянула на зніяковілого Павла (він щось хотів їй сказати, але директор повів його до столу), потім перевела погляд на гордовиту Таїссі. І їй стало все ясно.
Закрила руками гаряче обличчя.
"Коструба! Павло — це Коструба! Ну, і язиката ж я, — думала, намагаючись не дивитись на Таїссі, що глузливо поглядала на неї збоку. —'Але ж чому він… Ні, ні, він хотів сказати… Вона перебила… А потім говорила я, сперечалась… Страх, як неприємно!"
А Павло вже говорив до людей. Він тримався просто, невимушено, цікаво розповідав про письменників, скромно, ніби соромлячись, згадував між іншими і про себе.
Робітникам він сподобався.
— Свій хлоп, — почула Надя чиєсь зауваження позаду себе і відразу заспокоїлась. Та й справді. Хіба вона інакше говорила б з Таїссі, якби й знала, що Павло — Коструба.
— Так має бути, — відповів другий голос позаду. — Не з тої глини ліплений, чи що?
Надя вже спокійно слухала Павла. Адже він такий самий, як був. Ще ближчий.
Павло говорив, а у вікно долинало знайоме: "язда, язда", торохтів мотор, гримали колоди. Перед ним стояли і сиділи такі ж, як і отой юнак на кагаті[4]. Павло бачив їхні очі: добрі, захоплені, скептичні, вимогливі. Вперше за весь час, відколи виступає, ворухнувся у його грудях острах — читати свої твори чи ні? Він виступав перед досвідченими критиками і не боявся, перед студентською молоддю читав нариси по радіо і завжди був упевнений у своїх силах. А тут, перед простими людьми праці, ця впевненість пропала. Ще розповідав, а думка, чимраз настирливіша, спливала: "Нізащо не читати своїх новел про робітників". В очі заглядав невиразний силует героя задуманої повісті, немов просив: "Розкажи про мене, а тоді сам побачиш мене".
— Товариші, — заговорив Павло після короткої паузи. — Я приїхав до вас трохи непідготовлений. Це сталось несподівано, і я не привіз з собою нічого, що міг би прочитати.
Зал незадоволено загудів, а Таїссі стиснула кулачки.
— Він не при своєму розумі, — скаржилася Наді.
— А мені здається, що він розумно робить, — заперечила Надя.
— Але я вам дещо розповім, — продовжував Павло. — Багато часу я виношую задум написати повість з життя письменників. Я вже бачу свого героя. Він все пройшов у житті. Незавидне дитинство у воєнний час, солдатські будні, самостійна праця і, врешті, безмірна радість від першого надрукованого твору. "Букет конвалій" — хвилююча новела про перше кохання. Успіх надзвичайний! Він на радощах скликає друзів, справляє свято, друзі благословляють його у літературу. Минає час. Письменник їздить у відрядження, шукаючи тем, пише нові твори, виступає перед читачами, але всюди його просять: "Прочитайте "Букет конвалій". Він замислюється, чому його інші твори стали нецікаві, кидається в пошуки, виїжджає в гори черпати матеріал, пише романтичні оповідання про смереки, полонини, плаї[5], про чарівний голос сопілки, про кохання, але марно: конвалій у його творах немає. Зник талант, зникло справжнє кохання. Він припадає до ніжних квітів на галявині, питає їх, що сталось, жде, що хтось їх назриває і подарує, як колись… Але немає нікого. А конвалії мовчать, красуються, глузуючи з нього, передчасно постарілого, самі вічно молоді.
Зал завмер слухаючи. Павло передихнув, схвильований, очі його горіли й шукали когось у залі.
— Дорогі друзі, — палко попросив він, немов за самого себе, — порадьте, що зробити моєму героєві?
Присутні здивовано перезирнулись між собою, але ніхто не відповідав.
— Білу шкіру хай вдома залишить! — почубся враз жіночий голос, і всі повернулись до розчервонілої, збентеженої Наді. Вона дивилась на Павла. Одну мить отак змагались поглядами, наче пробували, хто кого переважить.
— Ото добре! — засміялись робітники. — Правда, хай між люди піде, попрацює з ними!
— Бо з пальця багато не висмокчеш!
— Най пригадає, як мозолями хліб заробляв!
У залі спалахнула суперечка. Павла обступили, запитували, поплескували по плечу, як старого знайомого-. Він відповідав на запитання, а сам шукав очима Надю. Але її в залі не було.
Та ось пролунав гудок. Обідня перерва закінчилася. Робітники прощалися й виходили. Таїссі стояла в кінці залу і нетерпляче чекала, поки Павло розмовляв з директором. Директор розводив руками, відмахувався, а потім примирливо сказав:
— Ви чудні. Але якщо це потрібно… Тоді на форощанську дільницю. Там є гуртожиток.
Павло підійшов до Таїссі.
— Де Надя? — спитав.
— Що, закохався?
— Замовч… Що ти їй сказала, чому вона раптом вийшла?
— Що заслужила, те й сказала.
Павло кинувся до виходу. Таїссі затримала його за руку.
— Куди ти? Волочишся за першою-ліпшою?
— Ні, не волочуся, — спокійно звільнив він свою руку. — Здається… — не доказав, але Таїссі по його очах зрозуміла все.
Розмахнулась, та не вдарила… Зів'яло опустила руку.
— Я сьогодні поїду. Попроси в директора дрезину, — прошепотіла.
Надя довго блукала по території комбінату, поки не впевнилась, що Павло і Таїссі пройшли вже хоч би половину дороги.
Її образила ця незнайома дівчина, але за що? А Павло, хороший, зараз разом з нею. Про що вони розмовляють, про що мріють?
Намагалась іти повільно, щоб не наздогнати їх, а ноги самі все швидше та швидше. Ще раз мусить поглянути в його очі, перевірити, чи той вогонь, що сьогодні горів у них, коли він промовляв перед робітниками, не погас. Якщо ні — він справжня людина. І ще скаже йому про "неї". Скаже, щоб не любив її, погану, злу. Або ні. Мовчатиме. Коли не підуть самі, завтра вдосвіта зніме свій табір. І кінець… А чому кінець? Не було ж ще й початку.