Білі пави з позолоченими ногами й дзьобами – живі квітки – сріблистою хмаркою підносяться в повітрі й зникають за рослинними запонами. Ніжні газелі проводжають мене здивованим поглядом своїх карих, майже людських очей; білі крілички стають на задні лапки й рубіновими очками запитують, куди я йду?
А я простую в долину, де виблискує вичарований мистецькою рукою з мармурового мережива білий палац. Сталактити, що оздоблюють його колюмни, ллють сяйво, як водограї воду. Я помічаю, що це вражіння навмисне викликано вправленими в них довгими пругами полірованого срібла. А там і там втиснуто шматочки люстра, що осліплюють при погляді на мозаїчні орнаменти. Я – перед кованими, мережаними дверима, за візерунками яких жартівливо бризкає, дзюрчить та сміється запашна вода в мармурових водозборах.
Я йду швидко знайомими сходами до своїх покоїв у роговій вежі. Одчиняю велике вікно з маленьких, круглих, барвних скелець і дивлюсь додолу. Там метушаться й плазують люди. Півголі, кощаві, в пошматаних лахах. Крізь діри зяють роз'ятрені рани, червонаві синці від бичів. Повні розпуки, ті люди мовчки поквапливо роблять якусь працю в землі. Здається, вони викладають дрібними камінцями дно водограю. Он інші наносять нову землю на круглий пагорок, ще інші рівняють та вицяцьковують доріжки. А над тим плазуючим, змученим людом стовбичать, мов витесані з гебану, товсті, безвусі постаті кремезних муринів-доглядачів з трійчатками в руках, що раз-у-раз гуляють по спинах плазуючих робітників.
Яка дисгармонія! Який разючий дисонанс між природою й людьми у ній!.. Але ж я дотепер не бачила цих людей, і вони не подібні на мені знайомих. – За що їх катують? – подумала чи може сказала вголос. І чую відповідь:
– Світла зоре! Це ж нові бранці твого татуся. Невірні. Вони себе звуть "християнськими лицарями". Он поміж ними й їхній найстарший шейх. Багато їх було, і бились вони завзято. Та не встояли проти славутного шейха Ель-Азрака, якому нема рівного поміж нашими вояками. От вони биті – й несуть свою долю!
Оглядаюсь: біля мене вже немає Джина, натомість стара жінка, вся загорнена в білий завій тонкого мусліну, її зів'яле, зморщене обличчя, – як злежалий інжир.
Та це ж моя хова[30] – Зораїда. Тобто ми звемо її – "Зораїда", бо ж тяжко нам вимовляти її чудернацьке й немельодійне нашому вуху наймення "Гореслава". Вона також невільниця, бранка з далекої, дуже далекої країни. Привезено її ще замолоду з міста, котре стоїть на великій ріці. Дорого було за неї заплачено й було чимало клопоту, поки її здобули. Але ж моя неня, як ще була живою, конче хотіла для мене хови зі "Скитів", бо ці люди визначались хоча й запальною, але лагідною вдачею, бистрим розумом, вигадливістю й особливим умінням виховувати дітей. Мати моя пам'ятала, що славнозвісну володарку Єгипту, Клєопатру, так само, як потім візантійського цезаря Юліяна, виховали Скити-невільники, привезені з берегів Бористена. От чому зі мною Зораїда. І я радію тепер, побачивши її біля себе, бо ми любимо одна одну, як рідні. Але в цей момент її слова про невільників, що плазують в садку, під вікном моєї вежі, дратують мене, і я кидаю їй уривчасто:
– Ти могла б мати до них більше співчуття, хиба забула, хто ти сама?
Зораїда втуплює в землю очі й притискує руки до серця.
– Я була дівчиною й не мала зброї в руках, як мене зайнято, світла королівно! А вони – мужі й лицарі. Коли вони не вміли полягти в бою… – тихо говорить вона. Але ж я перериваю її мову:
– Принеси мені для них їжі, ліків, одягу…
Ось ми вдвох із Зораїдою, закутані в однакові завої, з повними руками обережно йдемо темними коридорами. Нечутна наша хода, лише ніжно дзеленчать мої довгі, аж до плечей, кульчики. Вони з тонкої золотої павутини-філіґрані, обсипані перловою росою, але я зриваю їх, щоб не видавали звуків. Ось ми вже між нещасними бранцями. На їхніх блідих, білих обличчях горять нужденні очі. Поранені руки тягнуться до нас зі всіх кутків. Бранці щось говорять мені, та я не розумію їхніх слів. Я знаю тільки один їхній вираз і повторяю кожному з них: Valgame Dios!
Відчуваю, що на чужині, в неволі, нема солодчого ліку, як ласкаве слово у рідній мові.
Але найбільше жаль їхнього "шейха". Йому, вже старому, закутому орлу, – моя найбільша увага. І я бачу його вдячний погляд, яким він милує мене, мов рідну доньку… Може, й у нього десь там така ж донька, як я!..
І часто-часто далі відбуваються ці наші потаємні відвідини. Але ж потім я вже ніде не бачу більше тих бранців.
– Де вони, Зораїдо?
Тиха відповідь:
– Їх відпущено, королівно! – і вона втуплює в землю очі.
Я не питаю більше, бо знаю: даремно й питати…
* * *
Чи минули дні, чи роки – не знаю…
Мені радісно до сліз. Я бачу рухливу метушню у всім дворі й у палаці. Чую співи, музики, сміх, гармидер. Хова з лукавою посмішкою провадить мене до заґратованої галєрії над мармуровим внутрішнім двором, де збираються в часі особливих урочистостей.
На різьбляних колюмнах – навкруги всього двору – широкі балькони. На них серед м'яких килимів, вишиваних подушок, під кущами квітів, поставлено силу маленьких, слоновиною й сріблом інкрустованих столиків. За столами повно гостей. Ось, посередині й сам мій тато – великий шейх і славний володар Толєда. Він в білому дорогому тюрбані, заквітчанім білою трояндою. Яка розкішна сьогодні на ньому одежа! Але ж і обличчя небуденне, не таке поважне, майже суворе, як щодня, а веселе й грає видимою радістю.
Попліч тата – молодий шейх. Гарний, як день ясний, з очима темними, як ніч; але ж блискучими, як зорі. Увесь він – у синьому вбранні, рясно оздобленому сапфірами. Вони при кожному русі грають ріжними відблисками синіх вогників.
– Хто він? Хто?
– Не вгадала? Ель-Азрак – "Синій Лицар", – шепоче у вухо Зораїда. – Тільки ж що ті казкові сафіри? Не барву, що вибрав він собі, а його лев'ячу хоробрість треба було б зазначити в найменні. Не Ель-Азрак, але ж Аслан годилося б його звати.
А й справді, він як арслан – молодий лев!..
Гості бенкетують. А в дворі, довкола водограю, в мальовничій групі, як Гурії в раю, прекрасні дівчата. Вони грають і танцюють. Арфи, лютні, тамбурини, гузла, кинори – мов струмочками на срібні миси, ллють ніжні мельодії. Беззвучно, як сон, як вихор трояндових пелюсток, в'ється хоровод.
Але мало хто з гостей звертає увагу на музики й танцюристок. Всі прислухаються до розмови, що провадить мій тато з синім шейхом, у якого так сяє обличчя. Ось він схиляється, ніби хоче поцілувати татову руку, як це роблю я, коли маю від нього подарунок. Таж батько тільки міцно стискує руку юнакові й говорить, видимо, ласкаві слова. Тоді юнак стає серед балькона й витягає з-за пояса блискучу, тоненьку дику. Все затихає. Замовкли музики, немов у статуї перетворились танцюристки-альмеї.
Синій шейх щось говорить. Що? – майже не чути його слів, бо ми й дуже далеко й дуже високо над ним. Я лише все бачу крізь густі ґрати, за якими ніхто не бачить нас… Ось юнак скінчив і дикою торкається своєї руки. Краплини його крови стікають на білу, мармурову підлогу. Батько підводиться з свого місця й обнімає шейха. Страшний галас, вигуки, брязкіт посуду й зброї, голосні музики…
Я знаю, що це. Це шейх Ель-Азрак присягає своєю кров'ю на вірність моєму татові. Тепер їхня кров – одна, до смерти. А радість загальна тому, що з'єднались докупи найзнатніші маврські роди.
І знову все гуде в казковому бенкеті. Так весело дивитись на цей гук!.. Я сміюся, не знаючи чого; плещу в долоні, хочу стрибати й співать…
Ель-Азрак дає комусь знак рукою. З-під галєрії, де ми з Зораїдою, вирушає великий похід. Самі дівчата, одна краща за одну, кордубські бранки. Їхні руки й ноги спутано тонкими срібними й золотими ланцюжками, це кайдани на знак, що вони – невільниці. Дівчата несуть дорогоцінні дари: золоті, платинові, із слоновини річі, скриньки, посуд, гаптовані й вишивані тканини, то легкі, як злотисті хмарки, то тверді, що ледве згинаються від перлового шитва. Всі підходять до батька, на мить стають навколюшки й простягають йому свої подарунки. А він кожній кладе на голову руку й ледве доторкається кожного дару. Дівчата легко підводяться й плавко, тихо, під брязкіт своїх кайданів зникають за важкою заслоною.
А це ж що? Зненацька тато підводить голову і вказує рукою на галєрію, просто на нас. Шейх Ель-Азрак втоплює в нас свій промінистий погляд, поважним рухом доторкається ніжною, мов жіночою, рукою свого чола й серця, і схиляє голову.
Я вся тремчу. Мої щоки горять, як в огні. Чіпляюсь за стару хову!
– Хово! Вони нас бачать! Вони знають, що ми тут!.. Чого вони хотять?
– Хіба ж ти сама не розумієш, доню?! Це ж твої заручини, – обіймає мене стара. – Отець твій, наш великий володар, віддає тебе найхоробрішому й найславнішому шейхові Ель-Азракові. Щаслива ти, дитино моя, ой, яка ж ти щаслива!..
Чи ж і справді я щаслива? – Не знаю. А чому ж так стугонить моє серце, чому ж я п'янію з радощів, що виносять мою душу кудись у безкраї просторіні?! Чи це небо спускається до мене, чи я підношусь до неба…
– Хово! Хово!.. Я, певне, дуже щаслива!..
* * *
Та не відбулося весілля доньки толєдського володаря, князівни Неджми, з Синім Шейхом.
Рай і пекло дано людям з волі Аллаха. Радість і горе – також його дари. Най же буде благословенно ім'я його на віки-вічні!..
Не знати й з чого, й звідкіль впала на Неджму тяжка недуга. Як квітучу миґдалину вихор, так враз зім'яла вона дівчину. Нема на неміч жадних ліків. У наймудріших хакимів нема ради на хоробу, дарма, що на цілий світ славні маврські лікарі. Тане воскова свічка від внутрішнього вогню, вмирає день по дню бідна Неджма, й що далі упливає час від дня заручин, то менше надії на одужання.
Зроблено все. Рішучо все, що в силі людській. І подавано великі обітниці, й промовлено страшні закляття, й відкіль тільки змога, привезено найліпших лікарів, чарівників, мудреців і зорезнавців. А все дарма. Одно лише відомо непохибно, що не проста хвороба це, а – чари, чорний урок. І нема сумніву, що зурочили її оті "християнські" білолиці бранці, котрим потай носила вона їжу та ліки. Нема чого робити лікарям і мудрецям і зорезнавцям. Бо ж один Аллах може перемагати чари невірних…
І зрана до ночі, й з ночі до рана по всім Толєдо куриться запашний дим, скиглять мулли по всіх мечетях, але ж Аллах відвернув від них ухо своє…
І хтось згадав про християн.