Круто повернувся, попрямував до мосту. Ступав важко. Проклинав хвилину, коли йому задумалось поїхати до Києва на розшуки вертихвістки. Авжеж вертихвістка!
Шурхотить пісок. Це чомусь дратує. Сонце теж дратує— і без нього душно. Стікають за комір струмки поту, печуть і теж дратують.
Ліда озирнулася. В один поблим ока збагнула Тимофіїв намір, ще кілька секунд — і вона повисла на його руці.
— Куди ти?
її очі шукають його очей.
— Я ЇХ зовсім не знаю, крім одного, котрий мене окликнув. Ми разів зо три зустрічалися на катку. От і все! А ти думав? —
Ображено відкопилила губи, але Тимофієвої руки не відпускала.
Сонце бавилося з Дніпром. Небо гойдало у воді свою глибінь. Просто й хороше було довкола.
Вони зупинилися, постояли і мовчки побрели вздовж плеса одного з дніпрових рукавів.
Небо дзвеніло жайвороновою мелодією. Голосно кувала зозуля. Ліді пригадалася казка, почута ще в дитинстві від незнайомої бабусі. Тоді теж палав ось такий теплий ранок, а вона з шкільними подругами ішла до лісу по конвалії. На галявині побачили стару жінку, що сиділа на пригорку і перебирала щавель. Поблизу озвалася зозуля. Дівчата почали лічити.
— Не вірте їй, любенькі,— порадила стара,— зозуля бреше. За ту брехню і покарав її бог найтяжчою карою.
Дівчатка оточили бабусю, слухали, як заворожені.
— Давно-давно, ще з тих часів, коли звірі вміли говорити, впала на наш край велика пошесть. Косила людей, мов траву. За рік вимерли всі села й городища. Прийшла весна, кругом рай — квіти, птаство співає, а людей — ані душі. Пусто. Звірам стало моторошно без людей, забули вони їхні голоси, почали кожне по-своєму звуки подавати: вовки — вити, ведмеді — ревіти, вепрі — хрюкати. І залишився на весь наш край один парубок.
Довго він самотньо блукав, аж. доки не здибався з дівчиною. Ну, річ ясна, зраділи, полюбили одне одного, бо нівроку їм, вродливі обоє були і при здоров'ї. Якось пішли вони до лісу грибів назбирати, ягід, а на дубі сидять зозуля з зозулем та так гарно, так привітно поміж себе розмовляють. Молодиця й питає: "Скажи, зозулеголубонько, скільки у нас діток буде?"
Зозуля кукнула раз, та й замовкла, наче мандрикою подавилася. Заплакала молодиця, і чоловік зажурився: бо ж звісне діло — одним дитятком роду не продовжиш. Страшно обоє побивалися. А бог почув тую скорботу та нагородив їх відразу хлопчиком і дівчинкою. Потім ще двома, а потім ще, аж до дванадцяти. А зозулю за те, що так злостиво набрехала молодятам, навіки позбавив материнського щастя. Відтоді вона й літає, як неприкаяна, яйця несе, а діток не бавить...
Ліда посміхнулася: чим навіяно цей спогад? Зозулиним кукуванням, чи... Колись, зрештою, і вона стане матір'ю.
На рахманний ранковий берег сонце щедро сіє літній жар. Вабливо плеще хвиля дніпрова рукава, кличе до себе. Дівчина сидить на піску, тримає босоніжки, немов вирішує, де їх поставити. Тиміш напівлежить збоку, гризе стебельце пирію. Ось вона швидко, наче крадькома, скинула плаття, почепила його на зеленому кущику, поправила купальник і, обережно ступаючи по камінцях, наблизилася до води. Задивилася на маленьких рибинок, що косячками ходили по мілині. Зараз вона спробує упіймати котрусь із них. Точної Зануривши руки, тихо й повільно навела їх до косячка. Ось долоні склалися в пригорщу. Ліда швидко вихопила їх з води. В пригорщі залишилася сіренька крихітка.
— Спіймала?
На нього спідлоба зиркнули лукаві очі.
— Дивися, як плаває! Ні, ти тільки глянь.
Марчук торкнувся підборіддям дівочого плеча.
— Це пукасик,— шепоче він чомусь тихо-тихо.— Вони великі не ростуть... Випусти його.
— Тобі шкода?
— Наче шкода.
Тимофієві груди здіймаються поривчасто, немов після швидкої ходи. Дівчина відчуває, як у нього гулко б'ється серце.
— Тоді нехай плаває!
Виплеснула з пригорщі воду, а з нею і малька. Не озираючись, повільно пішла понад берегом далі.
Він стомлено приліг на теплий пісок, поринув у свої нелегкі юначі тривоги. Ось уже кілька днів збирається освідчитись і чомусь не наважиться. Чи погодиться Ліда стати його дружиною? Чи варто починати цю розмову зараз? Як сказати їй про це? А що, коли вона висміє його або ж почне давати різні педагогічні поради — таку звичку він уже відкрив у ній, і ця манера повчати трішечки дратувала. Можливо, Ліда виробляє риси виховательки для майбутнього? То нехай краще починає педагогічну практику не з нього. Навряд чи така "практика" прихорошить їхні стосунки.
Несміливий осуд Лідиних звичок був ледь помітною хмаринкою на їх ранковому небосхилі. Зникла вона непомітно, наче марево. А може, її зовсім не було?
Дівчина тим часом ходила мілководдям, розганяла косячки вівсянок. З обличчя не сходив усміх. Вона відчувала, що Тиміш милується кожним її рухом, і від того хотілося подобатися ще більше. Зайшла по пояс у воду, зімкнула руки перед собою, заплющилася, зойкнула і повільно занурилась по саму шию. Відтак випросталась і вже впевнено попливла через спокійний рукав Дніпра. Золотаві коси, туго підв'язані голубою стрічкою, відтягували назад голову, рухи її легкі, грайливі, обличчя світиться у бризках сонця і хвиль, і вся вона осяйна й трепетно-манлива.
Тиміш і собі з розгону кинувся у воду, заляскав широкими долонями по дзеркалу плеса. Дівчина озирнулася.
— Не доженеш І
— А як дожену?
Ліда попливла швидше. Тепер їй залишалося до берега метрів двадцять.
— Спробуй!
її очі розсипали навколо скалки самоцвітів, і весь світ був у її очах. "
Тиміш лише поминув середину плеса, а дівчина вже виходила на протилежний берег, росяні краплинки сріблились на її засмаглому тілі.
— Ти здорово плаваєш,— віддихуючись на гарячому піску, промовив Тиміш.— І взагалі ти така...
Продовжувати йому не вистачало сміливості, бо Ліда нараз перестала посміхатися. Деякий час дивилися одне на одного мовчки.
— В армії я ще вагався...
Вона насторожилась.
— ЛідоІ—продовжував він тим же здавленим голосом.— Я був дурнем... Ми з тобою одружимось...
Широким грудям, здавалося, не вистачало повітря. Дівчина мовчала.
— Ти згодна, Лідонько?— запитав він, бліднучи.
Нараз кукукнула зозуля. Дівчина здригнулася. Зозуля знову подала голос.
"Згодна!" — шепотіли лози. А чи лози? Може, то вона сама шепоче.
Вітер підхопив шепіт, поніс його далі й далі до дніпрових просторів.
Ліда не могла подолати збентеження. "Як мені хороше",— промовляли її очі, вуста, усмішка. "Мені теж хороше",— відповів Тиміш.
Він простерся горілиць на м'якій траві.
— У мене таке враження, наче я перероджуюсь.
В цю хвилину він був особливо привабливим. Ліда захоплено глянула в його сині очі. Про такі очі вона мріяла чи не з перших днів свого дівоцтва.
— Чуєш, Тимоше, то зозуля нам щастя кує...
Розділ другий
Тимофій був першою і єдиною дитиною Федори Тимофіївки та Анатолія Денисовича Марчуків. Родичі й знайомі, поздоровляючи щасливих батьків з сином, казали, що немовля — викапана мати. Тож і вирішили назвати хлопчика на честь Федориного батька — Тимошем.
Років через десять мати переконалася: син лише зовні схожий на неї, а кров у ньому тече марчуківська, з тією ж флегматичною байдужістю, що стала чортовим заклят тям у її житті. Злягавшись, що син характером піде в батька, а отже, нічого в житті не досягне, вона почала з усім жаром свого невтомного серця боротися за Тимкове щастя, прагнучи виробити в ньому риси, які, на її думку, допомагають вибиватися в люди — хотіла, щоб Тиміш був усюди першим. А хлопець ріс тихим, непривітним. І Федора Тимофіївка часом аж крижаніла од його несміливості, наливалася обуренням, вибухала люттю.
Найбільше, зрозуміло, діставалося Анатолію Денисовичу: хто нагородив сина карасячим характером? Хіба він батько, коли не вміє по-чоловічому вплинути на дитину?
Такі "вибухи", а вони зчинялися досить часто, Тимко намагався пересидіти нишком в якомусь глухому закутку. Згодом помітив дивну закономірність' подібні сварки завжди закінчувалися для нього маминими пестощами, гостинцями.
У шістнадцять літ Тимофій став гарним статурним юнаком. Від його синіх, з затуманеними промінцями очей збувалася сну не одна десятикласниця. Однак захоплення ним ніколи не переростало в глибоке почуття — варто було котрійсь із юнок побути з Тимошем на чотири ока, як воно зникало, мов запах матіоли при світлі сонця. Молодий Марчук був вовчкуватим, неговірким і, здається, до всього байдужим. Понудьгувавши з ним, дівчата відверталися й забували про хлопця: Тимофій з його помітною вродою сприймався лише на відстані, зблизька він розчаровував.
Федора Тимофіївка страждала і намагалася щонайчастіше нагадувати синові про майбутнє. Вона вважала, що тихі, мовчазні натури ніколи не роблять гарної кар'єри, не бувають по-справжньому щасливі. Звичайно, кожна людина може розуміти щастя по-своєму.
Тиміш відмовчувався, його понурість зростала, мов грибкова пляма, і мати вважала це найбільшим горем у своєму житті. Нарешті сталося найжахливіше — у сина зникло бажання вчитися, ходити до школи. Посипалися двійки, виклики до. директора. Материні "вибухи" тепер кінчалися слізьми. Федора Тимофіївна намагалася хоч ними зворушити синову душу, добитися "твердого" слова справитися, бути пристойним учнем. Ох ті сльози! Допомагали вони не більше, ніж колишні пестощі. Тиміш ледь-ледь закінчив десять класів — з рясними трійками в атестаті. Про інститут у будинку Марчуків намагалися не говорити.
Куди ж влаштувати недотепу?
Цим словом Федора Тимофіївна нарекла чоловіка, ним вона колола сина, мов шилом, у хвилини громовиці. Куди? А з обрію сурмила зорю військова служба.
По-різному дивилися Тимофієві батьки на той обрій: Анатолій Денисович — з надією, Федора Тимофіївна — з острахом. її жахала перспектива бачити "дитину" у важких кирзових чоботях, почорнілою од сонця й поту. На всі заспокійливі слова чоловіка, що армія струсне з хлопця в'ялість, примусить взятися за розум, Федора Тимофіївна відповідала з крижаною логікою: "А чому вона тебе не переродила?"
Анатолій Денисович обурювався, нагадував дружині про майорську зірочку, чималу пенсію із ставки полкового інтенданта. Не всі ж дослужуються до такого? Однак і проти цих незаперечних доказів дружина знаходила мішок аргументів, в одну мить змушувала чоловіка замовкнути.
Зрештою зійшлися на думці влаштувати сина в школу автомобілістів: треба ж хоч таким чином полегшити йому майбутню службу.
Якось уже після того, як Тиміш сів за кермо "газика", почав самостійно працювати, Федора Тимофіївна побачила їх удвох з Лідою Побережник, про яку встигла наслухатися від сусідок чимало гарного.