І кров — допоки лише калинова.
сваволя
Провісники, забувши про пороги,
пустилися в наземне полювання,
у бистрих крилах прилаштовуючи шаблі,
у бистрих крилах...
А вже ті янголи, забувши про пороги
пустилися в ловецькі перегони,
блакитний степ змінивши на асфальти
пильнуй,
замріяний!
Ой, лугом-лугом, ще й широким степом
один стоїш у янгольській сваволі
у полі
воїн.
Ричить, мов звір приречений, від болю нерухомий,
твоїм крилом пронизаний, твоїм мечем ловецьким
якраз у серце,
в самісіньке.
Розтяло наскрізь груди
чи словом, чи мечем, а чи крилом
Вогнику вікні
1.
Поставив свічку
у вікні висотного будинку —
вночі мені мій подорожній,
не заблукайся.
Свічку поставив
серцю твоєму,
Доле моя...
"і перша зірка, мов остання хата" Р.М. Рільке
Наче падає сніг —
в венах б'є тиша бою
Наче падає сніг —
аж відбілює ніч.
Наче стежок знаки —
слідом, степом, журбою...
І ричання свободи
в теплих пестощах рук.
Наче доля в ярах
тишиною поснула,
Наче небо... Зоря —
у вікні каганцем —
на межі не-села,
на межі не-оселі,
на межі
навмання
на вікні
не-мене...
3.
Нестерпний степ стримить на сто життів.
На сто життів — нестерпна біла повінь.
Гей, вогнику, поставлений в вікні —
крізь шибу візерунків морозових...
Сто сторінок відміряно мені,
як сто життів
безмовного волання
у білий простір
оленя сліди...
зозуляче
зозуляче
вполтавске ніколи не крук, бо ...
зозулине
в'блідооко очолило рептухів в'нестям
твоїх стерень перейдуть
із-за гір, надійдуть
такі братоньки,
ще й перейдуть...
у — несвятности — зерен
тепер воз'стають УБІЄННІ
а я поруком, мовчки у невіді сплю
од Кавказу у нетлість
від Сяну до самого Дону
од Джамілевих мук до останнього крику ... Війна!
це ужильно згучить — Материзно, в обіймах сваволі —
я тебе колисала
родину поруш...
всіх уб'ю
і сама...
мережка
між землею і небом —
у просторі вузькому
розтина чи зшиває
стьожками нерівними
серцечас
долеглас
мережинка лягла
полотном сполотнілим
рушником янголиним
рушником збагровілим
і лицем благовілим
розквіта і згаса
розквіта і згаса
розквіта...
momentum aeternum
Ну що писати?...
Машнописність не одкривається суттію,
Навіть слова боїться однодолевого
Однайденого одвічного одинокого одного
Ти у просторі між канад і австралій, на сухому камені піднебесся
Я — у просторі поміж джунглів і степів вковилений ви-із-драний (копитами
сердечного гону)
Ми — на перині зірок колючких, пухнастих, одвічних
Щасливі люде
Ми — мить
В озонні, майже в убогій люті —
Пригортання...
Многосонцево
Ранки нас одкривають
на Січ
я в Україні був
я в Бузі камінь гриз
я оком лагідним олещував білявку
я крицю шаблі ймив
залізом в язиці
співає кров
у полиновій власті
устанеш ти, одсерцева нога,
за цвіт, за слово, за незрячий всесвіт?
ввірветься серденько — й ні в ніч і не в зорі
лелеченьком устане до захихахстків!
злетівсь й подавсь й наклекотав
зо спини шаблю витягну
й скривавлю
заброду обезглавлю
щоб наших гніздів
здобулась
мета
далі буде
Неначе сонечко, що вже зозріло
моїх молінь невгласне каяття
Ти сходиш долі, й забираєш... у надію-біло
Мов лист оцей
Мов тисячІ-життя
моєї ласки
Мужности моєї
Кривавої спокути
Цноти і розпусти — бо при тобі — усе святе!
Уп"явшись за мізинчик, златоусто
Я світу про кохання розповім:
Жила — була Баба, чого вона так звалася, незнає вже й Ніхто.
Я вчора оце з одним балакав. Так і він каже — що то якась велика Мати.
Я ж памятаю з Лубенщини, що Баба —
то така маленька-сухенька жіночка,
яка сидить на колоді, коло хати і каже усякому перехожому:
"Спасибіг"!
А сонечко заходить ув заброду
А сонечко заходить в за-за-за
Туди де Ирода , а навіть і не врода...
Відлуниться: нема, нема, нема
О, що ти свідку завтрашнього ранку
Підносиш тіло із забрання
Я виглядів такую ловку бранку
Й молюсь, аби спасИбоги мене...
Так — ми тварина, але я відчув вселенськість нашої тваринності,
але й Божественність її.
Таке є в Мами і у Батька: спасибіг в кожнім доторку.
Ось доторкнувся саме так...
ІсхОдить... Розпач радіЄм зайнявсь.
Життя тріпоче в кожнім промінці
Зриває серденько у най-пере-так-так
Й ховає шаблю пересмЕрть-кровИця
Але любовию закрию всебуття
Але втоплю всещирістю сльозиці
Всіх Иродів
І одведу дівицю
Од бід і вад
Од дум в недумний сад
Любови...
Тут, на Лубенщині, моя земля.
Щось кілька соток.
Коли я прихиляюся до цієї морелі і вишні, і до горіха —
я знаю, що я є...
далі — диво
далі длані долають невіру
під перстоньком така принада
що псальмами — одрада
глаголюється межи персами
шепотінням
і біл-біло-садом
обджолЯються у Боговірш.
а ще й далі буде....
ой і спи, дитя, колишу тя
хоч ти ще не й у верем'ї
та мені — у берем'ї, а-а-а...
Душе мені
Душе мені
Чому ти кволиш полем?
У косах вітер
Стужа у тобі
А я розгубено тебе шукаю болем
Й шепочуся —
Верни мене мені
Верни собі це богатирське тіло
Верни осоння богатирських меж
Я потопаю, й ти вже віддаєш повітрь крилання,
Але ще брунькою — на зачіпку живеш
У цім шаленім тілі
А воно звучить тобою
І згадкою про тебе ще звучить
Не дозволяй ми зброї до двобою
Я — грудь і серце
Долі — меч і щит
2007, Київ
Осягнення перше
Що-людина?
Визнати слабкість — силою
Чуття не-сущого
Тепер не жнива, але — весілля, дівице
Ущодень
Пасмо косиці —
Що є поетові за надхнення
Недолугому провидцю —
милування жерделевим цвітом
Але доторк долонь — тримає усесвіт.
Так, у парку на прогулянці, тримаючи всесвіт у руцях
Блукати...
Осягнення!
2004, мюнхен, англійський парк
Німі символи 3
Який високий погляд твій зронено.
Який звисОка погляд мій впущено.
Яка мала їм надія —
не розбитися о підмурівки чеснот людських.
О зустрічі
о доторку
о забуття молю
По-за висотами чеснот людських
Німі символи 2
Яка невипадкова ніч
Так іскряться знамення
розмруж очей зіниці в небокрай
дивися, бач, вчувайся, уживайсь
в знаків густе тремтіння,
пригубляй...
Іди, іди у темряві світила.
Закрий очиць стоглаве маяття.
Вижалюється відь
І — розтинає тіло.
І оживає в камені життя.
Німі символи 1
Та що мені від справжності чуттів?
Хіба що вірші на папері болем
Що ти зневірившися в легкості путі
щезаєш в світі знаків і повторів.
І що мені у справжності чуттів?
ієрогліф
Життя — гієроґліт
із пятою дао,
відбитою в пилюці і траві квітневих парків,
затишних бруківок червоній цеглі
та в руїнах храмів —
людське життя.
Життя — гієроґліт
із пятою дао.
А інше —
зимове дерево тонесенького гілля,
того, що даві пнулося до світла —
буде хмиз.
Життя — гієроґліт
із пятою дао.
Як відблиски вогню
мінливі на обличчях поблизу каміна —
суть роздуми осінні.
Життя — ієроґліт
із пятою дао —
прямує звідусіль на-від-усіль.
В маленькім світі
хаотичний біль —
керунку спрага.
"88
несонет
ОкОпами розуму, шанцями розумувАння
Бог — у вени мої іде у кров і у жили
У кості, і в кожний подих
Оросами волі одвітчує серце моє
Вночі, в однині, стугонить
Нагадуючи сваволю життя
Аж таки зозулиця-доля стихає
Кресати одчАсся з кременя долі
І силиться солов'єм...
ЗакликАдо гніздечка вірою
Зацности роду, плодОвого зАмислу-
Надати Любови душам
І вже товпиться люд і нелюд
ОдкОшно сімені моего
У ріллю
Пречистого дівчати
Україноньки
Настанова роду
Святоча ніч. В свічаді темно...
Чекає на вогонь свіча,
як на натхнення.
Тож запали у ній життя.
Тут, при люстрі-свічаді неба
дитина стане перед світ.
На таїнство збереться рід —
дивити шлях. І тільки й треба
звільнити вузлики ... Що ж там
дали ви, мамо? Розквіта
весь смисл свічи —
горіти просто неба.
У відсвітах люстра приходять ті,
хто вивів на поріг доріг сокритих.
Не обертай на гріх шептань сердитих
твердий свій порух. Звабою мети
не офіруй пожежу марнотратства.
Чатує іскра зваб зневіру й страх.
Здолай, здолай, здолай — і шлях
розкриє тайну існування:
СМИСЛ СВІЧИ ГОРІТИ !
А дерево, що зайдеш ти
продовжить символ материнства ...
Веселкою біжить барвистий
дитячий сміх. О, проведи
через життя.
Так само подивуйся щиро
знаменням —
зрячим бо у віру
взискуючу вказівники.
Те дерево, що обереш,
й під ним сховаєш материнський
дарунок-скарб
постане храмом і без меж
тінь віт його неначе карб
на дверях прагнень відіб'ється.
І стоячи при вівтарі
Сварогового розмаїття
вбирай блаженство через віття
од неба рідної землі.
Іде назустріч твій талан —
один... І ти один для нього —
впізнаєш за ходою Бога ...
І вічність буде тобі лан.
Київ,89
Я — музика в цю мить
Я — музика в цю мить,
в наступну — вже нічого.
Знов в сутінках душі нутрує мудрий змій.
Я — музика. Кришталь дзвінкоперстовий
ледь доторкається. Цвітіння в'юговій...
Під віттям сидяше глухий, німий, осліплий
він танець каменя і вигин-небосхил.
Він музика в цю мить,
він досконало світлий
дзвіночків саторі росяний передзвін.
В обіймах дерева — легке тяжіння вгору...
Я — Він.
Київ, 89
У надвечір'ї
У надвечір'ї гавкіт собак лункіша,
І голоси дітей на вигоні...
Простір чуттєвої осяжности —
Скажи слово — і відгукнеться творіння.
Змахни рукою і являться зорі, або впаде стигла мореля
Роздавшися луною у синяві вечора.
І не питай де саме закопано тьмяний стручечок твоєї пуповини. Вона
тягнеться през покоління, тут, у пилявій засусі петрового батога, така ж
цупка й нерозривна. Тут у вселенському гавкотінні садибних псів, у
вечоровій луні галасу сільської дітлашні.
за янголами крилонька зітру
Тепер, коли ще не вернулись журавлі
цвітуть морельки й зайнялись кульбаби
й не скарбу прагну в папороть-пітьмі
а цвіт розради
тепер, коли вертається снага,
тепер, коли усім пора вертати
із Ирію долинула струна
і час рушати
тепер тобі однакі острови
тепер, мов люстро Бога океани
стрічатиму від Ирію ключі
знова при брамі
А там — і гайда, геть від рідних сіл
від рідних стін, від рідного й лихого
аж заки облуд весь перелечу
за янголами...
...крилонька зітру...
Горять омеги словесів
Горять омеґи словесів
Від альф кохання,
Незамкнених у серці арф — пожеж отари
Вустами вогняних комет в безумстві — ріст отави
Стоїть розгублений герой
Не свого часу.
1997
Я бачив володарку життя
Я бачив володарку життя
примруженими повіками поцілунків,
її німб
Безпричинної радости —
Навколо наших роз'єднаних втілень.
Поезія
Поезія, як смисл свічи — горіти,
що оплавляє віск,
що опаляє світ,
в якому рій жаги несамовитих
думок та провидінь —
Лягають у фортеці феєрій,
де "світло сходу" висвітить фантоми,
і мур єси — для подолання зору.
І довгий дзвін степів під свист стріли...
Та відступає віск на Грані із вогнем,
та відступає світ на гряні з несказанним
Лишається палац у пломенінні веж,
в якому розум — тінню драгомана.
І ритм у скронях — начебто приспів
до закликання благодати Неба,
І перст вгорі — що начебто не смів,
але переступив пороги себе.
3.4.92
Поезія в мені
Поезія в мені
Мов сокіл всенебесний
Мов грім, мов блискавка
Що побиває тлінь
Усіх марнот
Й говорить
Богом
А я мовчу
На спаса 17.08.07
Прометей
Прометей вториться відбитками офір.
Прометей викрадає чомусь "заборонене",
викликаючи жах тендітних обивателів,
вони нагадують:
Не вкрадь!
Вони нарікають гріхом
доброчинність боголюдини,
страх — доброчинністю сущого: ese Homo
Прометей вчиться спокою:
обивателі лише пісок пустелі —
об'їдає лаштунки неба
потоком суховію, мертвовію,хаосу...
Безлад зростає
і коли утвориться пустка,
суцільна пустка, навіть по-за своїм єством,
навіть без назви —
тоді тільки можна спитати про Бога:
де?
Такі швидкі у просторі вузькому
між неба й відблиском річок в ярах.
Міжнеб'я, що мов падає — темніє.
Ой, стрімко-стрімкий звужується світ.
І ігрища багать далеко з-під...
Стремиш в жаріючу гострицю небокраю,
за обрій, обрій...