Дверцята з горища котів випускають,
і цеглини, відлежавшись в ґзимсах,
політ імітують одна по одній.
Схилок. Нізвідки — миттєвий дощ.
У барв нетривала чварлива розмова.
І тіні, що — гляди-но — розтануть,
квапливо заносять у двері втому.
і хто ж то віршикам
тим співочим
подомальовує лапки
щоб мали, як сараки,
на землю сідати
і хто ж то віршникам
тим співочим
подомальовує крила
щоб мали, як сараки,
вистрибом ідучи підлітати
ще не розписані котам
грудневі партії ще захід
пригадує пожежу осіневу
іще лишаються в землі
мої сліди та горобині
та вже граматика гілок
письмен позбувшися Сибілли
віщує холод:
на ставку
місток сорочий проти ранку
БЕРЕЗЦІ
Прощає лабуззя задушливий серпень,
берізки плетуться волого й доземно,
і дичка старезна, неначе Евтерпа,
збира для контрасту і світле, і темне...
Недремно я кличу від спаду до ранку
не диво прозористе
з Хокусаї,
не благословення
од лаврської раки, —
а млисте світило на вістрі мітелки
і мушлі застряглі на стінці у хаті,
і хвилі квапливі верхи волохаті,
несхопні й миттєві, неначе метелик.
десь проти осені
на Маковія
як починало углибать тепло
вночі — в космічну веремію
вдень — в згіркле від зірок зело
коли річкам було ще мілко
мітелкам гінко на вгороді
в Березцях на плиткому броді
зживали вік старі двокілки, —
там, де стовпи храмові дичок
тримали фрески вітрозводу
я бачив: вечір наче з притчі
ступає боязко на воду
останній був призов
і знов
останній та тільки клич новий
мій друг останній
вийшов на цей поклик
і поки звук останній
не розтане
поки
новий натомість звук не пролунає
лунатиме до мене його погляд
СПОГАД
ПРО ЛІТО 1986-го РОКУ
не видко мотилів і поховались оси
притетерівський міст хмарина зачепила
та вітер неупевнено ступає
напитуючи щось у верболозу
далеке щось з епохи барбізонців
і ніби щось близьке вмируще
тут зовсім недалеко зона
радіо-
активна руко-
твірна пуща
замріялись до порубу ламкі ще сосни
причаєним дубам не гінко
і тільки дід старий мантачить вперто косу
та потай крадеться удосвіт на загінку
обходить кітка сукуватий диль
і фрески моху срібного вивчає
та в знаках що галузяться довільно
то мишу бачить то сусідську курку...
а далі скочить на вершечок диля
умоститься обтічно й світлофорно
і дивлячись
як аж киплять барвисті оболоні
замислиться
про усевладність
і марноту часу
все нібито чужий
правопис я вивчаю
і розділових знаків
мудрість та обачність
акцентів маски
древні па інверсій
інтарсії метафор
у музейних фондах
...та проминула косовиця
і жнива
гусей багатокрапка здаленіла
і знову як колись
убрано в чорне й біле
твоя любов
приходить мов жива
А та Б
Дзвонить до мене донька:
щось негаразд із прикладом —
не віднімається ясень від явора,
не відлітає чекання з листям,
не розкладається розпука на множники,
бо вона спочатку завбільшки
з кульгаву приблуклу кітку.
Така виходить у неї
халепа із простими діями:
всі пояснення з числами в дзьобі
на пречисте осоння
випурхують крізь кватирку...
Ми дивимось на сонце
із пунктів А та Б, —
ще одна задача,
що не матиме розв'язання.
із котами по сходах душа
лине в березіль, у кубізм,
у несплачений ко-
оператив, у купіль
де з пінявого екстракту
коли водо-
бігу пере-
сихає у
горлі виходять небо-
жительки, плутаючи
поверхи значень
на розкислих від
інтелекту полотнах
Дайте кожній гурії по чоловіку,
віршареві — місце в обоймі,
а кожному маляру кінця віку —
згадку в примітці у грубому томі.
Нечитальні книжки поверніть до лісу:
буде Сибіллам на чому писати,
а для кожної будячини
на смітникові лисому
попридумуйте святочні дати.
не власних пристрастей
я клавіші торкаю
і в кожній згадці
усе менше слів
ні, не любов
даруй мені покару
моїх мандрівних
та сновидних днів
дверей повіки
сумнів хилита
надію кидають
коти на сходах
іще не марнота
ні подив
на святість сну твого
не обліта
все менше слів
вони стають все важчі
все менше певності
несе мій кожний крок
...та цей
останній свій урок
нітрохи я не вивчив краще
ЧЕКАННЯ НА АРЕШТ
Пам 'яті занапащених
Алли Горської
та Василя Стуса
я чув той ямб дверцят
попід тремким вікном
і Ямбліха пригадував про двійці
не тямлячи як вийти звідси
як всесвіту ввібрать огром
як стати цяткою у безвіді Твоїй о Боже
триножить осінь звичні кольори
і розмір розмірів складається до маршу
дверцята
клацнули
хтось
вийшов
і ти
швидко
мариш
про зміст
про зміст
бо форму нині маєш до пори
та лише погляд зводиш до гори
шукаючи підтвердження тяжіння
там де тужба безодня
чисел і рушіння
й незримі спектри мостяться до гри
стохастика! вкотре той самий аркуш
і стовпчиком записує
днедавні рати
а я то Ямбліха пригадую квадрати
то те як зречення ронив Петро
відходимо, мій світочку, відходим
чим глибший простір в темряві звучань
думкам сутужніш в тісняві часу
ми візьмемо з собою тільки сум
залишивши призовність одвічань
і запитань безсмертний подив
відходимо, мій світочку, відходим
ні літери не вивчивши за все життя
і в найпростішому вбачаючи щонай-
складніший код
поразок власних і чужих звитяг
відходимо, мій світочку, відходим
Маикові
In memoriam
хто вони п'яні скити біля
залізничної насипи де
за тінню кульгавого автомобіля
місяць з багон відстійних іде
тут гори смітні до щоки
притулились бетону о-
бійми мене кущ загиджений глоду
тіло київське розірване
на слова беззмістовні
стогони рейок стомлених
крем'яхів збайдужілий опір о-
бережи мене глоду від голоду сліз
кінця неймовірного віку хай буде
клятьбою довічною вкрита ця вечора
воля залізна в руках моїх
що з лона землі виривають
смердючу могилу із пилу сторіч
бо тонша китайського шовку
таємність китайського шовку
ця чорна недремна під місяцем
жовтим безрада... все
сховано в спогад
у сповідь мою непокутну о-
тули прихили мене глоде як
гілку свою від людського чаду засліплу
.бо так кортіло чистоти
І диких барв нестримного шаленства
весь день —
соната з чотирьох частин
на варіації про Весту
проводжу зором журавлів
та павоті не з мого літа
лиш просторінь із моноліта
на ній — півстертих кілька слів
ЧИ МОЖУ Я СКАЗАТИ
чи можу я сказати що сторінки мої
вкриті землею з корінням відірваним
з комашнею, червою та еманацією радону
з водою зашоломленою з Дону
чи можу я сказати що нова міфологія
природолюбства повертає мене
до матріархату всевладного де кожне
тривожне і символоправне створіння
плаває в безодньому мороці знаків
котрі нічого не означають
чи можу я сказати що я той самий демос
котрий вже у латині був звуженим
запозиченням з грецької
БЕРЕЗНЕВИЙ ЖАРТ ІЗ СЕТОМ
течуть Березняки потоком березневим
на смуток співтворцям міських каналізацій
а на тонкій межі
між небом і землею
круччя терзає сонячний свій пляцок
площин побільшало
і світу многота
береться в брость клейку бентежить
і навіть я придумую затакт
коли іде жона або приходить нежить
тоді чекаю наче безіменний Сет
над порохким
тайнописом чужого твору
що гілку мов комету принесе
пухка пташина —
та й до мого дому
(з Річарда Крешоу)
ГОСПОДОВІ НАШОМУ З ПРИВОДУ
ПЕРЕТВОРЕННЯ ВОДИ НА ВИНО
Ти сотворив з води вино
(плекаючи життєву ниву)
Але, щоб провидіння твір звести на шкоду,
Твій ворог вперто витискає сльози гніву
З Твого вина, аби перетворить його...
на воду.
Що ж лишиться та й по мені,
по жовтім огні
що ж лишиться?
.Руда лисиця на комір,
і довгі дощі упадуть додолу,
а пташки, порадившись на Додоні,
зацвірчать під блакитним вікном
про мене, про дощ, про колір,
ще й по жовтім огні за далекім клом
олені прокричать.
моя жалобонька, журото
знамена співів нечитальні
вкотре у пам'яті розсотую
путі мандрівок сповідальні
поснули міфи в електричці
жартують вахтяні з Чорнобиля
здавалося, усього здобіль
в щоденній, у рутинній звичці
та ось торкається до рани
не грецька — нинішня турбота
не словограй — трудна робота
іще від вечора до рана
та ось вже Виноградар лине
з туману рейки розриває
ще трохи... скупо як рубаї
прощаються твої хвилини
ОПІВНІЧНИЙ ЖАРТ
ПАНОВІ МИКОЛІ
знов нерозуміння з телефоном
у дротів парламентська незлука
кобальд бродить навшпиньки й півтоном
півпрозорими дверима стука
скільки цифр об'явлення у диску
скільки доль в довічним обертанні
пальці палить начебто від приску
та — найперша, або та остання
23.02.1992
притулилась тут у світла на долоні
вся у клопотах змаліла обнадія
а у вікнах виграє на скронях
райдужних крижинок веремія
ми обоє вчилися мовчати
під дзвінки, під гуркіт осорому
я беру тебе у руки невідому
і не відаю, до крику, що почати
ранок розсипається
як картковий будинок
час вдягатись
у смуток і радість
у невідпрасовані звечора тіні
та мою любов до тебе
я відлічую секунди твого дихання
квапливо пригадуючи уламки розмов
пережовую рештки підсохлої за ніч вечері
все
ще пульсуючий ковток твого тепла
дрібка сну твого, котрий ще триває
тапчан мовчав і вистигали кахлі
принишкли Гіпократові надібки
і пальці тютюном пропахлі
нервово смикали розхитані застібки
в найважчий день сторожких прощавань
лише півтіні вистояли струнко
коли до митей у розверсту хлань
краплі зважнілі відривались струнко
мріялось зрана
одвертя Івана
в сніжній імлі каштани на світанні
люльку палив як Г алчинський у ванні
допис до полудня або драмку
втну і лямую у рамку
а поза стіною там
голоси переждалих дам
і вода хлорована з крана
одвертя
Івана
24.02.1992
(за мотивами 69-ї псальми)
А я — моя Тобі молитва:
Легкий до Тебе нескінчений шлях,
Наруг не чую, і близька гонитва
Мене не змусить битись у жалях.
Не стане по усіх світах отрут,
Не зімкне вуст безодня ненаситна,
І в переслідників моїх не стане пут, —
Бо я — моя Тобі молитва.
(за мотивами 79-ї псальми)
Не пам'ятай гріхи, розпуки та слабини,
Бо ми, мій Господи, — це нарід Твій.
Даруй любов нам, як не супокій,
Даруй нам ласку пережити кпини.
Лихим Ти лихо їхнє розв'яжи,
Нехай ганьба ганьбителів оганить,
Хай кров отар Твоїх помститься їм і зранить,
А нам Ти Слово, Боже, збережи.
на кінцевій зупинці
час у зашморгу рейок
хлоп'я з ранцем
поза плечима
яблуко у руці тримає
й ціпок у другій
"Куди ти — з берлом і державою?" — питаю
"Тепер, — відповідає, — додому".
щодо коника-стрибунця
то в листопаді
його не було вже чутно
ні на сході
ні на схилку Місяця
версії про загибель
у самостійно-залежній пресі
троїсто-музично розподілились:
вбила березняківська мафія
у боротьбі за сфери впливу
Іван Плющ вимкнув йому мікрофон
бо він по останньому колу
повторював одне й те саме
сюрчок приєднався
до великого білого братства
і ладнався до штурму Софії
13.11.1993
стояв на столі краснолюдок
була галябарда у нього
і промінь пухкий від свічки
та новорічні тіні
або був це просто спогад
про чийсь невситимий смуток
про мій опівнічний неспокій
та відданих літер жмуток
або був це незайманий простір
який щойно тебе в обіймах
тримав до жагучого болю
до моєї самотньої млості
як прийде до людини одвертя
на коні у вогні серед міста
я собі не знаходжу місця
до мовчання до крику до смерті
31.12.1993
ПРОЩАННЯ
старий придушений ліхтар
дивогляд одинокий ночі
якось і кліпав неохоче
на мапу лап
на прощу стін
на сніп промерзлої пороші
породженої вроченням моїм
ізнов морока: з міста усіх свят
зі шлюбу із утечею святою...
стою і камінь колупає ногу
чи зсовує нога наріжний камінь
і пробує щось з'ясувать рука
торкаючи уже далекі
риси за плече
лідійський лад лунав у голосних
мовчав у павзах невідомий модус
зринали в руках сни
і невисловний код як Сеї імено
як холоду трунке вино
давно загублене в губах
так збуджуючи півзабутий трем
розлуки страх стояв під ліхтарем
"Небо з'єднується
з людиною не так,
як людина з людиною:
з'єднання це відбувається
з унутрішніми початками
її духу..."
(Сведенборг "Про небо")
цієї провесни ні снігу ні санчат
і вітру залишилися початки
а далі дихання і подих світла
котре між диханням неосоромно
в прозорості своїй блукало
а подиху дедалі менше
мало
задихано досвітно і досмертно
відверто бо не так як між людьми
два наших "я" зливалися у "ми"
17.06.1994
я тінь твоя
роки і руки
і РУх
і твій всесвітній час
і там де правда серед нас
посеред світових хотінь
де пруг пружний
зачмелених планет
де митей дихання
складається в несамовитий лет
і у покутне щохвилинне мито
так наче звук
немовлений розбито
23.06.1994
я полічу дні
але до скількох мені рахувати
з яких літер
складати числа світанків
коли зірки
припиняють кликати ошалілих маґів
переступи через поріг пісні
через поріг болю
у кожній клітині мого мовчання
навчи чекати на тебе
на ходу твою
зі світла і тіні
14.07.1994
і вже нема, подаленів трамвай
а люди скажуть серце зупинилось
хоча насправді це мені наснилось
і смертю мій від'їзд не називай
десь просто там зупинка поза пругом
де окрай тьми червона лісировка
і кількаро над обрієм зірок
побачення у мене з давнім другом
а краще просто почати з підталу
з підсвідомості із підвалу
де страх де повстання
де в теорії груп
лежить як живий
бальзамований труп
і линуть сигнали
з клітини в клітину
убити людину убити людину
а далі масонство
і світла дорога
та марна Христова
пересторога
сталити траву і спалити волосся
спалити колосся і віру живу
як гарно конають в огнищі дерева
і згаром запліднюють розум палючий
хоч потім шукатимеш надаремно
чи у могилах розритих дочасно
чи серед скурченого калюччя
що об'явилось з божеських літер
будеш шукати де заподіти
мрію намарену
надаремно
збирається тон до півтону
тоне в обіймах прозоро й всесвітньо
ладо всевладне
рух мій до себе
рух мій крізь себе
до вічного
віщого
довічного дому
ті ж самі мури
та ж сама стеля
і незастелена дихає тиша
стебло зростає упертого звуку
чутно молочне у жилах зітхання
від атома до атома
від ока до ока
від галактики до галактики
від чекання мого до ладного тонути
в тобі безмежжя
29.08.1994
посилає тим кого любить
голубить кого біля муки
вічну подорож з мухами
у надмуханому трамваї
у надиханому у натхненному
у вогненному серафині
у димі ранку
у димі вечора
у розколисаному домі
у вознесінні його за першим
променем чи останнім
звершенням з коментарями
на зупинках з примітками
набраними так нечітко
що й не тримаються перед очима
з кошиками з поламаним хлібом
з рибою у гніві розірваною на частини
з римами тари з котрої щойно
вигнано духів нечистих у нарви
набрезклих нетверезих прокльонів
що похитуються на ніжках
березово-білих
а силу тим кого любить
пошле останню зневіру
знак хама
знак звіра
знак збіра
на слюбах іржавих металу
на привидах із метану що мліють
на розпанаханих сидіннях
пропалених пророчими літерами
22.08.1994
даруй мій Боже я забув
з усіх виправдувань моя утома
кіновар сонячних величних букв
і титлів музика недовідома
у них свій вимір — неофірний
у них твій дух з дрібного мого млива
мій подих богумільний та безвірний
і сподівання радість полохлива
якщо в твоїх руках
життя свячених літер
і дихання пульсуючих
всесвітніх павз
та барва трему у розкошах
розкритого на мить лишень-но змісту
згадай творця
розкритості й терпіння
свою непогамовну непораду
і любощі опівнічних чекань
в озонових судомах чисел
і ти свою сутугу переллєш
в закони змін хитань і переходів
в солодке власне небуття
у несотвореність нетвірність
12.09.1994
щодалі більшає у світі не моє
у зорі й диханні півтони й ритми
нагадують лихі пророцтва
із перебріханих ґностичних бідувань
і млосна твань з осінніх ритин
мій кожний звук хапає та жує
проковтує
у хлань чужих чекань
у вирло першотвірних таїн
і дух що сам собі гидкий вертає
і творива його найперші та останні
тож не-моє —
це все що залишається з мого
і там де все було
одне зове — тривога
13.10.1994
порипують груди
у білого аркуша
перекидаючи з пам'яті
в пам'ять цноту
війн і гріховність
визволення з лещат
незабутньої крові
світового закону
про родовий відмінок
про давальний
про відхилення
у чоловічих і
жіночих відмінах
про те якого
триматись правопису
й права на літери
котрі є забутими
зустрічами і богами
афіксами і докорами
по телефону що навіть
у музиці вийшов з моди
і котрі не відають
що зібравшись докупи
вони оповідають про світло
час увіходить і сідає біля столу
не судно не минущо, а як є
без стрільби без серпа без столи
а вбраний у немовлене в моє
у ще неділену прозорість
у думний ритм ненаголошень
бо так досмертно без запрошень
приходить тільки та
єдина
совість
20.03.1995
як місяць кортить обійняти
що потопає у річці
і воду зігріти
що на очах стає кригою
та в голосі твоєму купатись
як у волоссі сутності понад безоднею
30.10.1995
де починається зраділа зрада
і де незручно й слизько страху
там чисто десь і десь позаду
із Браком кубістичний запах
нічний улесливий болючий
на тихих ще непевних лапах
але як лунко й люто лучить
він у твоє незмірне й вічне
підступно неєвангелічне
відпущення панічне й звичне
так звершується поза гоном гон
жагуче невідпорно клично
життя завершення закон
21.06.1995
коли все непорадно спить
та поринає в сниво непарадно
беру єдину, ту, незрадну
непам'яті своєї мить
за руку що заручена з тужбою
за злуку що засмучена тобою
за те що недозвольно і нетрунно
а тільки сплескує розлучно межиструнно
хай буде так
в одноголосий такт
нехай умиється світанком звук
двох недоторканих розривом рук
хай буде рух без пам'яті про рух
але коли звершиться коло кіл
і наокіл все буде зрадно й голо
згадай ту люту радість тіл
осуджених запастися додолу
де бракне подиху усім святим писанням
назвати руху вир коханням
21.06.1995
якась осудна ворожба
ця одноколірна тужба
за тим що снилося невільно
безголосно і неподільно
коли сутужно наокіл
стискає пустка богумільно
і часу зореносний пил
не припорошує ще вікна
а у тобі як у мені
іще один як подих подив
іще вода була водою
й біда не марилась бідою
29.11.1995
барва відійшла від барви
пастозний дощ
дзвони очей
мені не потрібна
ще одна осінь
аби тебе кохати
з усіх скорбот найстарша
це скорбота слова
коли ні в барв ні в звуків
дихання немає
і ходить між домами змова
як двох складів
біда німа
буває в ліхтарів мушиний німб
буває в голосних незлагода пташина
буває шелестить по пам'яті як шина
убивчий крик
без порятунку в нім
а ще буває коли тінь плазма
випалює як плазма кожний подих
тоді з'являється як осуд або подив
твоїх очей безоднява пітьма
нема в мені жалю за ритмами Лесбосу
і не бентежить рим слизьке зухвальство
а тільки те як бачив ніч я босу
й світел її жагуче болвохвальство
19.08.1996
ще на початку світанку
слово вагалось між кров'ю
і темрявою в зіницях
де дзвінко бажає наснитись
те що не
прокидалось і тільки у горлі
ставало ритмом повітря
а потім
коли запітніло край неба
і я край безодні
край тебе
політерно краяв тривогу
на те що на двох нам
і те що вже зраджено Богу
єдину промовив
тоді я до тебе молитву
відлиту у нап'ятих барвах
ранкового тіла
між кров'ю і тьмою
й розірваним ритмом повітря
3.11.1996
щось із граматикою сталось
словам було незвично й несполучно
щось бгалось і ховалося між літер
у мозку тушкувалось міжклітинно
ще й звуком не встигало заболіти
у форму схованки пекучо влити жаль
а далі був останній мови суд
розтання просто в грудях залечало
і більш не знаю я нічого про начала
ночей і днів
літання над собою
себе творіння над собою
над нескінченною добою
що раптом мала закінчитись
перепочити перед ранком
де двері як негойна рана
між тим що тут і тим що там
хіба що клекоту трималось
щось із граматикою сталось
27.11.1996
понічно підземно протяг
руки склавши молиться фіранно
ми з журбою стоїмо навпроти
до кривавого близького ранку
власне колір оббігає комір
і лоскоче вперто біля вуха
там де тиші великодній гамір
усесвятний заборонний дух
ані пари з вуст до тіні тінь...
сам у себе дивишся безодньо
щоб знайти доки замріє день
твій немовлений немовби звук
мою муку люту великодню
9.04.1997
ще Бог не поділив тоді добу
твій мир з'являвсь хоча й нечасто
ще тільки ритм у лету був
слова твої
моїм ставали часом
похнюпий резонанс зелений крапежу
триває рух по зрушених орбітах
мені ввижається що знов біжу
якийсь акорд зухвалий долюбити
шкода що лад лідійський не в пошані
так білоклавішно так білоскельно
словам пустельно, безпорадно дійствам
о пане барв не доведи змішання
разом з трамваєм вітростріляним
з помийницями готовими
до учт ритуальних
та словником із мови трансценденцій
на мову повсякденного безглуздя
сідає поруч на ослін самотність
малотиражно захалявно
і боком якось так немеценатно
як голова пече в руках
не звиклих до покути
цих марень з Еноха
із кодів Інтернету
що п'янко так ведуть
в божеське божевілля
а тут у нас у совісті запілля
і тільки зоряно далеко бездротово
до мене мовить час:
берись мені на крила
11.01.1999
сниво червоне з полотна Криволапа
чапає снігом брудним
через березень просто до мене
що з ним чинити
чи крила йому малювати
чи вити підсонно у храмі
порожнього слова
знову знімаю серпанок із літер прадавніх
в горлі клекоче пташине, камінне, підводне
як хочеться вирватись поза регули граматик
просто поринути в чистого звуку тремтіння
сниво моє з полотна невідчепне
барву тугу березнево хлюпнуло на мене
22.03.20 00
і така від того печія
наче власна доля нічия
бо така вона нечемна
викопна неначе чернь
чи гомерівське шиття
лінія мого життя
тільки ти у вулиці на розі
синіючи в Бозі
ще повірила мені
в сигаретному вогні
але це було давно
як дивилась у вікно
осінь у смішному трунку
в місяцевому відлунку
а тобою привіконно
ми любилися іконно
7.09.2000
Господи мій
скрізь присутній
янголознавцю
скажи мені
коли доба ламається хруско
наче гілка
або у вітру гомілка
де буда була собача
а тепер необачне моє вікно
покашлює проти ранку
зранюючи світла згари
скажи мені у ритуальному танку
не видряпуючись на танк реальний
або на казальню
або на трибуну
воду попиваючи після
третього
довгого складу
про те що тепер
про те що позаду
про те що у віці такому
може бути попереду
мій Господь
янголознавець
скрізь присутній
прорік
мовою Еноха ефіопського
струшуючи струпи фарб
що ледве восени тримаються
"Ти поганцю та гною
пірамідального мого всесвіття
клинцювате зітхання
котре не видихнути ні вдихнути
а лиш коментар сховати
у хати твоєї вітчинної
що повертається і задом і передом
до кожної доби попідтинної
народознавчо закріпленої
в архівах учасноспалених
таке і випаде
що тепер що довіку
в єдину вливаючись місяцесутність
(або за Нойманом
або за диспансером просмерділим)
поміж брехнею
та поміж ділом
сп'янілим візантоподібним
а якщо вже ставати на мову
про вік осоружносудомний
та перспективу з перстом
що показує де ще можна податись
або видатись
або здатись
або просто посидіти край ще теплої рами
по картині свіжопроданій
то тут у Божому Продумі
стоїть лакуна
бо навіть у цьому світі десь щось
ще має стояти"
9.09.2000
Ще морок був.