Переступив межу страшної брами
І в тьмі густій, гнітучій серце, зник.
Ослизла гниль, мов з гробової ями,
З усіх кутів до його потяглась
Холодними, ховзькими щупальцями.
До ніг клейка присмоктувалась мазь.
Та в тьмі ніяк не мож було пізнати,
Чи це застигла кров, чи тільки грязь.
Десь угорі часом крізь грубі грати
Щось мов далекий сонний спомин дня,
Що заблукав сюди, щоб тут сконати.
І знову тьма, страшна, гнітуча тьма.
Та він ішов без стриму, без упину,
Хоч звідусіль чаїлась западня.
Аж зір його, охлялий до загину,
Нараз у дивнім сяєві вогнів
Побачив повну величи картину:
На тлі— крутих, навислих стін чорнів
Ряд постатей могутніх і суворих,
Тьма тьменна рук, рамен, плечей, голів.
Мов ров води на кам'яних заборах /
Ішов відтіль шум, двигіт, брязк і гук,
Здіймався в гору курявою порох.
Хиталися хребти зігнуті в лук,
Пучнявіли і напинались м'язи,
Могутньо двигались підойми рук
І з розмахом гатили раз від разу
В один чіткий, вичитуваний такт,
Мов під товчком таємного наказу.
Мов зв'язані в якийсь могутній такт,
З упертістю стихійних катаракт.
І мур твердий вступався перед ними,
На всі боки розприскував скалки,
Що скрізь лежали слоями товстими.
Він знав, він знав : оті робітники
Усі були гаразд йому знайомі.
Усі вони — роки, сотки, віки
Прожили з ним отут, у цьому домі.
Цей дім, базар, де людська кров — ціна,
Якою десь, у золотій Содомі,
Платитимуть за келихи вина,
За сміх повій, за їх безстидні клуби,
— Цей дім — його одвічна отчина.
А ці закуті в пута скалоруби—
Його брати, що з давніх вже давен
Підрубують тюремні кляті зруби.
Були тут всі. Ось поводар племен
Убогих, темних людських скотопасів.
Сіяч обильних плодами сімен.
Ось муж, що вік весь сіяв правди засів,
Що брав в опіку сіряки, гуньки
Перед неситством шовків і атласів.
Он два стрункі, мов кедри, гірняки —
Предківського громадського устрою
Й його свобід чуткі вартівники.
А там непереглядною юрбою
Ряди обдертих хилих ріпників
Захляманих вонючою ропою.
А онде гурт бездомних дітваків,
Безштаньків босих, байстрюків, андрусів,
Жевжких, мов тічка диких щенюків.
А он стовпи державних кас, фіскусів,
Капіталіст і ліверант мітляр,
Що на "штайрант" продати хату мусів.
Усі, що їх пригнув страшний тягар
Зневаги, кривди, визиску й розбою,
А за собачий труд ніщо, крім кар,
Стояли тут безмежною чергою
У боротьбі з ворожою стіною.
І ось нараз, мов вітер, що схвилює лан,
Так у повітря з уст їх шепіт виплив
І слово ніс: Ів ан ... Іван ... Іван" ...
І очі всіх до віч його прилипли
І рамена до його простяглись
А шепіт п'явсь як в повню моря приплив.
Ішов до них і чув, як ріс у вись,
Як з кожним кроком прибували сили,
Що в нім кипіли й бурились колись.
Чув, як вогонь йому гнав жар у жили,
Як кожний нерв і кожний фібр і м'яз
Новим товчком здригнулися й ожили.
Він знав : цей тремт, що ним цілим потряс,
Ця громова напруга животворна
Ішла від них, від чорноземних мас.
Це із свого невигаслого горна
Свойому синові нову снагу
Несла земля, земля прошедра, чорна.
В цю — ж мить, ударом дикого страху
Пришиблений, хитнувсь мов дуб підтятий,
А в горлі мав гірку мов жовч смагу.
Бо спостеріг, що молоти й лопати
І ввесь струмент, яким громада ця
Не угавала мур сікти й лупати,
Не знаючи ні втоми ні кінця,
— Це вирвані живцем з живого надра
Живою кров'ю зрошені серця.
Як в домні квадр припаяний до квадра,
Так до їх рук і сталевих оков
Припаяні були живцем ті ядра.
А дивний блеск, що тьму як меч поров,
Це був вогонь сліпучий і червоний,
Що ним в тих брилах паленіла кров.
... Аж ось, немов запалі в землю дзвони,
Немов жалке квиління немовлят,
Десь із глибу добулись дикі стони.
Мов лилики злітали до аркад,
Товклись до стін померклого склепіння
І відтам важко падали назад.
Почувши це нелюдське лебедіння,
Метнулись всі до молотів, лопат
І стали знов розкришувать каміння.
Хто стогне там? яким гріхом проклят?
В кінці уста добули з себе голос.
І хором залунав одвіт: "Твій брат".
І в мозку щось на двоє розкололось
І виригнуло вверх одну з картин,
З яких невчасний сніг паде на волос:
Вонючий дим, ліс веж, сопня машин
І . .. зойк страшний з заваленої шахти ...
І плач жінок : Мій муж ... мій брат ... мій син ...
Хиба-ж не їх вкривали грубі плахти,
Не їх, тоді, кривавих і брудних
На власні очі бачив на возах ти?
Невже їх зойк і досі ще не втих?
Невже вони там в ямі тій не вмерли?
І іскорка життя ще тліє в них ?
Хто .ж ті жінки, що голови оперли
До стін і ллють з осліплених зіниць
Такі прозорі і пречисті перли?
Чи й їх яка незрозуміла міць
Перенесла з — над тої шахти тута
На дальшу муку в царстві тих темниць?
.. І їх також оповивали пута.
Та ті з їх віч спливаючі струмки
Були не перли, а були отрута.
Бо де б не впав потік тих сліз їдкий,
Умить там камінь репався і тріскав,
І мур твердий кришився на шматки.
А хоч в них промінь саморідний блискав
І мерехтів у семибарвній грі,
То з них не сміх, а гнів палючий прискав.
Отсі сліпі, німі каменярі
Це був для тьми найсмертельніший ворог,
Бо це були роділлі — матері.
Тікав від них, блукав по коридорах,
Та де б не йшов, де б не звертав свій крок,
Скрізь бачив їх, закутаних у морок.
А сльози їх спливалися в струмок
Що ріс і ріс і плив уже струєю,
Що мала тисяч — тисячіз приток.
Ішов за ним, ішов за течією
Що чим-раз глибший вигризала яр,
Звиваючись огнистою змією.
А все минав картини знаних кар.
Раз материнських сліз жива криниця,
То знов з огнистим серцем каменяр.
Аж перед ним знялась у гору шпиця.
Вогонь погас, і ніч була глуха.
І він пізнав, що тут уже границя.
Стіна її була гладка й стрімка,
І в тій стіні, немов можем обтята,
Без шелесту зникала сліз ріка.
Не піддавалась тим сльозам скала та,
Була міцніша, як сліпе живло.
І він пізнав, що це стіна проклята.
Бо як ні било, скільки ні товкло
У неї кляту горе те жіноче,
Вона все гордо зводила чоло.
Тоді він вчув, що тиша щось шепоче
1 на стіні навислій спостеріг
Мов обриси облич, уста і очі.
Коли-ж іще сильніше зір напріг,
Пізнав, що струмень той огнистий прямо
У ті хавки навшир одкриті біг,
Мов у безодню, ненаїстну яму,
Аж захлипались їх гидкі пельки
Від струй — цього сцілющого бальсаму.
І видко ці гіркії сліз річки
Були для них ситним, поживним миром,
Бо всі були товсті, як пацюки,
Годовані картоплею і чвиром,
А тускні очі їх, немов блини,
У маслі, плавали оброслі жиром.
Аж ось його побачили вони
Й жахнулися немов од світла сови,
Аж сопухом війнуло із стіни.
Перемагаючи нуду, питав їх: "Хто ви?"
І вчув одвіт: "Ми рідні, ми свої,
Ми величі народньої основи.
Ми лицарі, вельможні, ми князі,
Ми смирні слуги божі, ми гетьмани,
Ми блеск історії, ми сіль землі.
Ми ті, котрих прославили бояни,
Ми ті, котрих народ на верх підніс
Вести його у майбуття незнане.
Ми ті, котрим на сліпо вірить низ.
Ходи — ж і ти, пристань до нас від нині.
Глянь, як нам страшно жаль народніх сліз,
Як ми їх не даєм на жир чужині,
Глянь, як ми дбаємо про їх талан,
Які шляхетні ми й які ми ... "Свині
І глитаї"— скінчив за них Іван,
"Розбійники, злодії, галапаси,
Болиголов, отрута і дурман.
Гидке хробацтво, на наживу ласе,
Народу нужа і народу бризь,
Тілесна гниль і духа паріяси".
І крик страшний вони зняли в цю мить
І почали шипіти, як гадюки,
І ригати на його жовч і їдь.
Мовчав. Та біль надлюдської розпуки
Щось вивертав у йому до основ,
Як грім, що дуба роздира на штуки.
Аж кліть грудну на двоє розколов
І м'яса шмат шпурнув йому в долоні,
Що димився й ронив перлисту кров.
Як плід живий, що в материнській лоні
З любовних снів почався і достиг,
І, видертий на світ у муці й стоні,
Стрічає гущу загадок страшних
Тривожним, першим, безпомічним криком,
— Так з того серця крик прорвавсь і стих.
Іо він почув, як сил прибоєм диким
Його рвонуло вверх і він росте,
Росте титаном, обром огнеликим.
І вздрів, що бідне кволе серце те,
Мов у кліщах затиснене у жмені,
Пучнявіє і полум'ям цвіте.
А того полум'я мечі черлені
Прорізують, рубають тьму, і в тьмі
Вирубують вогнисте слово: геній.
Пора: — сказав, і рамена міцні
Мов сталеві підойми вгору вигнув
І молотом завдав удар стіні.
Здригнувся мур, задвиготів, підплигнув
І градом тіл, рамен, плечей, голів
У глибину струї слізної ригнув.
І знов удар, і знову град летів
І в бистрині прозорій та кривавій,
Не досягнувши дна, горів і тлів.
Мов шмат трухла у вулканичній лаві,
Мов на жевріючому приску лід,
Так никнули ті покручі лукаві.
Не оставав по них найменший слід,
Лиш бовдурець покрученого диму,
Що розносив задуху, згар і смрід.
А молот падав раз-у-р аз, без стриму,
І р аз-у —р аз гейзіром бухав гнів,
Підсичуючи силу невгасиму.
Згубився лік мінут, годин і днів.
Якийсь хаос безкраїй, передсвітний
Минувшину з будучиною сплів.
А понад ним, мов дух старозавітний
Над водами,— горів огнем наказ:
Лупай скалу. Сконай, та будь несхитний !
Це був той крик, що ригав раз — у — раз
З нутра землі жалінням і мольбами
І зрубами мертвого дому тряс.
Чим більш бридні летіло сторч лобами,
Чим більш той мур з гадючих тіл тохчав,
Чим глибші в ньому позіхали ями,
Тим голосніш той зойк страшний кричав,
Тим могутніш вдаряв огнистий молот,
Тим яскравіший блеск на ньому грав.
Ні пекла жар, ані смертельний холод,
Не спинювали дужої руки,
Ні їдь гадюк, ні труд, ні спрага й голод.
Минали дні — не дні,— віки — віки ...
Все більш і більш кришилося й кололось
Те забороло зради й тьми гидке.
І чим-раз дуж лунав підземний голос...
...І чим-раз більшими платками сніг
Лягав йому, незломному, на волос.
...Топніла міць у раменах міцних,
Вкривався зір густим серпанком втоми
І ритм б'ючок і крови в'яв і тих.
Кінчився труд. Одгоготіли громи.
Згасав огонь, що іскри сипав звіч.
Чаїлося таємне невідоме.
... Пригорбилось в'язання дужих пліч.
Пекучий біль за всохле рам'я сіпав...
Згасав пожар ... П'ялась до скоку ніч.
Та все-ж таки ще молот з рук не випав.
Бо все ще той проклятий крик землі
І лебедів і скаржився і хлипав.
Аж труд скінчивсь. Останні хроби злі
Роздавлені подохли й погоріли,
І струмінь сліз заграв сріблом в руслі
І покотив плинні, прозорі брили
У далечінь, де на шатрі небес
Золотоокі зорі зореніли.
Він знав, що міць слізних огнистих плес
І молотів — сердець розкришить скелі
І кликне : Встань ! Воскресни ! День воскрес !
І встане брат* заритий в підземеллі,
І ясний зір зніме на небосхил
І попливуть дні бурні та веселі.
Він знав.