Той уважно слухав і раптом несподівано для себе сплеснув долонями.
– Було!.. Було таке село! – І обернувся до мене: – А що вас цікавить?
– Справа Емірзака-огли.
Коли мова заходить про необхідність будь-якої інформації, досвідчений архівний працівник здебільшого не виявляє зайвого занепокоєння, тому що завжди пам'ятає, хоча, можливо, і не в повному обсязі, скільки є в архіві зведень і про що. Правда, він не знає достеменно жодної справи. Та й неможливо все знати. Трапилася подія чотири-п'ять століть тому чи це відбувалося після Другої світової війни – для архівного працівника байдуже. Йому досить вникнути в суть питання і згадати назву справи.
Коли я згадав про події в Харджибіє, в Іллі Ісаковича повільно піднялися брови. Давно вже в архіві не наводили довідок про ті події. Емірзак-огли був місцевим поміщиком. Чому, цікаво, він тепер комусь знадобився?
– Харджибійська подія... це кримінальна справа, – сказав Шабшал. – Убивство вчителя. У тридцятих роках з Керчі приїжджав молодий інженер. Заявив, що він – син убитого. Про це розповідав мій батько. А після цього, здається, приїжджали люди з якогось науково-дослідного інституту, вони шукали якийсь збірник... Емірзак-огли... – Шабшал спідлоба глянув на директора. – Ну?.. Що будемо робити?
– Зазирніть у фонд, – відповів Павло Тарасович. – Допоможіть людині.
Ілля Ісакович показав мені свого вказівного пальця, загнувши його гачком. Що це означало, я не зрозумів... Але про всяк випадок пішов за ним.
Ми зайшли до зали в кінці коридору. Тут, за столами, з утомленим виглядом сиділи молоді чоловіки й жінки. Уткнувшись у старі книжки й рукописи, готові от-от розсипатися від найменшого дотику, обережно гортали пожовклі від часу сторінки, розбираючи напівстерті слова, щось виписували в зошити.
Ілля Ісакович показав мені на вільне місце і поклав переді мною "Правила користування архівом", з якими я ознайомився. Потім наказав заповнити анкети. До них я приклав офіційний дозвіл на одержання необхідних мені свідчень. Ілля Ісакович, швидко переглянувши мої папери, вручив їх молодшому науковому працівнику.
– Ну, добре, – сказав Шабшал. – Спробуємо що-небудь розшукати.
Приходьте через тиждень!
У мої нутрощі наче кинули льоду. Так звело шлунок і защеміло серце, що я ледь не скрикнув.
– Як же так?.. – глухо мовив я й гірко посміхнувся.
Шабшал здивовано закліпав – його, видно, стривожила блідість на моєму обличчі.
– Як же так? – повторив я, намагаючись угамувати хвилювання. – Я маю лише два дні! Якщо не вкладуся, змушений буду виїхати ні з чим, відмовитися від того, що мучило мене останні роки! Ви розумієте, що це для мене означає?
Шабшал знічено мовчав і потирав рукою підборіддя. Я дивився на його поріділе попелясте волосся, з-під якого просвічувала лисина, і думав про те, що людина, яка значну частину життя провела серед цих вкритих столітнім пилом паперів, мусить добре знати, де і що в неї лежить. Хоча потрібні мені документи навряд чи дотепер когось цікавили, і знайти їх нелегко, адже пройшло так багато часу.
Невже таки нікому жодного разу вони не згодилися?
Я почав просити Іллю Ісаковича:
– Дуже прошу, будьте великодушні. Документи, які я шукаю, і вам не байдужні. А коли так, то чи варто змушувати мене чекати весь тиждень?
Шабшал підняв на мене світлі очі, посміхнувся.
– Що ж, спробую поговорити з працівниками. Якщо погодяться... Про всяк випадок прийдіть післязавтра.
Післязавтра!.. Це вже не через тиждень. Радіючи, як дитина, я підхопився зі стільця, подякував Іллі Ісаковичу міцним рукостисканням і пішов до дверей. Услід мені пролунав тихий голос, що підрубав будь-яку надію:
– Я то постараюся... Але чи є ці матеріали... не впевне...
Я швидше вийшов із читальні і вдав, ніби не розчув останніх слів Іллі Ісаковича.
Залиті сонцем вулиці міста були заповнені строкатою юрбою людей, одягнених за останнім писком курортної моди. Голосні веселі голоси жінок, білозубі посмішки, музика на пристані. Та в моїй душі було похмуро, як у негоду.
Георгіоса Монолуполоса я застав у готелі. Щоб якось розвіятися, затіяв із ним розмову про строкатість жіночого одягу і їхню надмірну розкутість. Він відніс це до моєї наївності та консерватизму:
– Не варто бути таким ретроградом, – напучував мене. – Ви зупините час? Від жінки що треба? Привабливість! А яскравий одяг робить її помітною. Хочеш не хочеш, а зупиниш погляд. Хіба не так? У наш час... Я хочу сказати... у часи нашої молодості жінки вдягалися скромно. А зараз... Хочуть – хай одягаються! Ви подивіться, скільки їх!
Мій сусід слушно говорить. Він тільки зовні старий, а в душі – сорокалітній. Наступного дня ми вдвох вирушили на пляж. Море було теплим. Я довго купався.
Георгіос теж роздягнувся. Але сидів у затінку на дерев'яному лежаку і не зрушив з місця, доки я бовтався у зеленавих хвилях, пірнав, плавав; іноді прикладав долоню до брів козирком, відшукував мене поглядом і, як мені здавалось, захоплювався моєю рухливістю... Коли я, важко дихаючи, підійшов і сів коло нього на лежаку, він задумливо сказав:
– Ми колись запливали майже до Анапи. Як зараз пам'ятаю Османа Чакуча й Апостола Куньяді, так вони були ще азартніші за нас. Задовго до обіду, залишивши свій одяг на піску під наглядом хлопчаків, вони входили у воду і поверталися на берег уже під вечір. Апостол був малого зросту, а Осман великий, як скеля. Іноді ми плавали всі разом. Потім, після купання, йшли у винний погреб Керима-аги й випивали по добрій сулії "Чатирдагу". Де ці люди?.. Одного забрала війна, інших якийсь шалений ураган розкидав по світу. – Георгіос Монолуполос зітхнув, певно, шкодуючи за молодістю, що минула безповоротно. – Я постарів... Лікарі не дозволяють ні засмагати, ні купатися... – І, згадавши знову щось із свого минулого, причепився до мене: – А ви звідки родом?
Уже другий день ми живемо з ним в одній кімнаті, харчуємося в одній їдальні. І весь час йому здається, що він мене десь бачив. Йому страшно хочеться знати, чи я часом не грек. Іноді він навмисно говорить зі мною по-грецьки. Посміюючись, я відповідаю йому кількома грецькими словами чи по-татарськи. Він здивовано дивиться на мене.
– Бачу, вам кортить довідатись, де я народився? – запитав я Георгіоса. – Село, де я народився...
Тільки було зібрався розповісти про себе, як він помітив серед пляжників якогось знайомого.
– Христофо-о-ре! – крикнув слабким старечим голосом і енергійно замахав рукою.
Георгіос, здається, забув про все на світі, побачивши близьку людину. Вони голосно говорили по-грецьки, ляскали один одного по спині, сміялися.
Я одягнувся і пішов у готель. Рекламні круглі тумби й щити на вулицях були заклеєні концертними афішами Ігоря Ойстраха. Мені давно хотілося послухати його. Однак завтра ввечері прийде теплохід, на якому мені треба пливти в Батумі. Радість і сум хоч і полярні, але звичні супутники людської душі. А от тривожне чекання і невідомість пережити важче. Пощастить мені завтра чи ні? Ці думки гнітили мене решту дня. Через них я не міг заснути всю ніч.
Та, виявляється, я даремно хвилювався. Тільки-но зустрівсь із Шабшалом, як відчув, що тривога з серця відразу відлягла. Він подав мені руку, сильно потис і радісно сказав моєю рідною мовою:
– Здається, справи ваші непогані.
– Он як! – вигукнув я, ледь стримуючи радість. – Чи не можна детальніше?..
Та він наче й не почув мого запитання. А може, й почув, та вирішив не витрачати зайвих слів. Його погляд пробіг із одного краю заваленого паперами столу до іншого. Ілля Ісакович піднімав та пересував з місця на місце товсті течки, щось шукав. Нарешті дістав із крайнього стосу велику зелену теку.
– Ось Харджибійська справа, – сказав він, узяв ганчірку і злегка провів по теці, витираючи пил, розв'язав мотузки. – У її пошуках наші працівники мало не постирали руки й ноги. Довелося й мені попотіти. Що ж, знайомтеся!
Ілля Ісакович вийшов до сусідньої кімнати.
Я підсів до столу і з головою занурився у списані арабськими літерами документи. Поля були поцятковані позначками, номерами наказів, резолюціями, підписами, хрестиками, гачками. Якщо якийсь чиновник брав теку в руки, то обов'язково залишав на документах свої позначки.
"Ця справа заведена на жителя села Харджибіє Аджи Ербаїна Емірзака-огли за звинуваченням у вбивстві. Розслідування даної справи покладено головою судової палати на помічника повітового судді Феодосійського повіту Казимира Іларіоновича Маклахова в середу 8-го грудня 1913 р."
Другий документ був актом судового пристава про вбивство.
Потім була заява жителя села Кок-Коз, племінника вбитого, Умера Малайджи, у Дорменський волосний суд – про перегляд кримінальної справи на Аджи Ербаїна Емірзака-огли.
Підроблене свідоцтво, одержане Емірзаком-огли від ташалчинського лікаря щодо рани, нібито нанесеної йому в голову.
У течці були також судові рішення, винесені різними судами Феодосійського повіту у цій справі. До судових документів були долучені свідчення та повідомлення більш-менш совісних нижніх чинів жандармерії. У них йшлося про зловживання судових чинів, допущених до ведення справи. Однак ці свідчення відверто ігнорувалися. А Дорменський волосний суд і зовсім відмовився прийняти справу. На заяві Малайджи чорним чорнилом була накладена резолюція: "Судовому лікарю Феодосійського повіту..." І все. Більше нічого.
Справа нарешті потрапляє до рук повітового прокурора. Повітовий прокурор, розглянувши, дає вказівку про ув'язнення Емірзака-огли ... на два місяці. Після чого Аджи Ербаїн підносить прокурору великий бакшиш і взагалі позбавляється покарання, їде до Феодосії і тиждень валандається по кав'ярнях, потім повертається в Харджибіє і живе собі, як раніше.
Обурені настільки очевидною несправедливістю, вчителі губернії зажадали, щоб Аджи Ербаїн був суворо покараний. І тепер справа потрапляє до Керченського суду, де нею займається син відомого мурзи К'язим Алієв. І він, одержавши від Аджи Ербаїна великого хабара, оголошує постанову: "Ув'язнити Емірзака-огли на один рік".
Умер Малайджи, не задовольнившись рішенням суду, домагається аудієнції в князя Юсупова, що має свої наділи в селі Кок-Коз, і просить вплинути на тих, від кого залежить винесення вироку душогубу.
На вимогу князя Юсупова, справа знову повертається в повітовий суд, що виносить рішення про ув'язнення Емірзака-огли в Таганрозьку в'язницю на чотири роки і про щомісячну виплату, належну за законом, двом синам покійного вчителя Усеїна Токтаргази до їхнього повноліття.
Побачивши, що в справу втрутився відомий в імперії князь і все ускладнилося, Аджи Ербаїн Емірзак-огли серйозно стурбований.