У сучасному перекладі: "Моя мати й брати Мої — це ті, хто слухає Боже Слово, і виконує!" (Луки, 8, 21). — Прим, автора.
Ні, ні й ні!
Це означає, що коли я стаю на шлях служіння Господу, то весь світ — всіх людей, які вірять в Отця Небесного і служать Йому, — всіх своїх братів і сестер во Христі, — я мушу сприймати з такою ж любов'ю, як батька, як матір, як сестричок...
І прийняти чернечий постриг — це якраз і означає всією душею прийняти цей заповіт Христа... Як і всі інші Його заповіти...
Устав із ліжка. Одягнувся. Тихенько, щоб не розбудити рідних (утім, батько й мати, здається, теж не спали), вийшов на вулицю. Місячні промені вигравали на банях церкви Миколи Притиска й Фролівського монастиря. Данило перехрестився і рушив у бік Дніпра.
"Чи ж я достойний? — думав він. — Чи ж я достойний?"
І в голові мов самі собою зринули рядки[2]:
Согрьших, Отче,
И моя єсть вина,
Нъсмь достоин быть
У Тебь за сына.
Согрьших к Тебь,
Отче милосердый,
Будь мнь милостив,
Молю аз злосердый.
А гръхи, их же
Творих от юности,
Остови, прости
По Твоей благости.
И научи мя
Безпорочно жити,
Впредь сохрани мя
От грьховной сьти.
Днесь же да буду
Твоим наемником,
Върным Ти рабом,
Вьрным послушником.
Даждь ми до твоей
Воли всегда жити,
По здьшней жизни
Небо улучити[3].
Він вийде до Академії, далі — до Дніпра, вдихне на повні груди, — тільки б не кашель, Господи, тільки б не кашель, — прогуляється над водою, вмиє лице... А тоді — через Поділ, знову попри Академію, і далі — вгору:..
Час іще є.
Він прийде саме вчасно — адже юний Тупталенко не з тих, хто спізнюється у вирішальний день свого життя.
Тим паче, на службу Божу...
ЩО БУЛО ПОТІМ
"1668, липня 9, на святого священомученика Панкратія в іноцький образ пострижений у монастирі Кирилівському київському преподобним отцем Мелетієм Дзиком, ігуменом Кирилівського монастиря".
Такої лаконічної згадки удостоївся цей день у "Діаріуші" — щоденнику святого Димитрія Ростовського.
Далі — не менш лаконічно:
"1669, березня 25, на Благовіщення Пресвятої Богородиці, на диякона поставлений преосвященним митрополитом Иосифом Тукальським, у Каневі.
1675 року, на Зішестя Святого Духа (травня 23) на священика поставлений преосвященним архиепископом Чернігівським Лазарем Барановичем, в монастирі Густинському; і був при його преосвященстві проповідником певний час".
Заживши слави блискучого проповідника й поета (прикметно, що деякі проповіді він виголошував віршами!), Димитрій був ігуменом кількох монастирів, а 1683 року в Києво-Печерській лаврі приступив до написання головної праці свого життя — чотиритомника "ЧетьїМінеї"[4], "Житія святих".
1700 року російський цар Пьотр Пєрвий призначає Димитрія митрополитом Тобольським. Димитрій від-
мовляється від сану, покликаючись на стан здоров'я
— у далекий Тобольськ він міг просто не доїхати... Цар знову призначає його митрополитом, цього разу в недалекий від Москви Ростов. Тут уже відмовитися було неможливо...
У Ростові Димитрій закінчує "Четьї Мі неї" — працю, яка півтора століття, до появи Шевченкового "Кобзаря", вважалася найбільшим здобутком української літератури і була найпопулярнішою в українців книжкою.
Неабияк популярними були й інші книги святителя
— проповіді, збірник новел про дива чернігівської Іллінської ікони Божої Матері "Руно орошенноє", морально— повчальний виклад Біблійної історії "Літопис келейний", спрямований проти вчення старовірів полемічний трактат "Розиск про розкольницьку бринську віру", п'єси. А численні вірші й духовні піснеспіви Димитрія ходили в списках аж до початку XX століття...
Помер 28 жовтня 1709 року в Ростові. Уже тоді, здійснюючи похоронний обряд, давній друг Димитрія, великий український поет і церковний діяч, митрополит Стефан Яворський повторював: "Свят Димитрій, свят!".
Тоді ж митрополит Стефан виявив серед рукописів митрополита Димитрія такий вірш:
Взирай с прильжаніем, тльнный человьче,
Како вьк твой преходит, и смерть недалече:
Готовися на всяк час, рыдай со слезами,
Яко смерть тя похитит, с твоими делами:
Ангел же твой хранитель тебь извьствует,
Краткость жизни твоей перстом показуєш:
Текут времена льта во мгновеніи ока,
Солнце скоро шествует к западу с востока:
Содержай меч мщенія во своей десниць
Увьщает тя всегда и глаголет сице:
"Убойся сего меча, отсель покайся,
Да не посьчет тебе, зьло ужасайся!"
Пріидите, людіе, в верь просвьщенни,
Тецыте во святый храм, кротцы и смирении!
Стефан Яворський написав продовження цього вірша — епітафію Димитрію Тупталу:
...Молитву прилежну к Богу возсылайте,
На сіє писаніе умильно взирайте.
Прочитал всяк усердно много прослезися,
От многія радости сердцем умилися,
Како смерть вселютая вземлет человьки,
Преселяєт от міра на вьчныя вьки.
Преселила есть ныне пастыря блажайша,
Архієрея честна и вождя крепчайша.
Все вы града Ростова людіе рыдайте,
Пастыря умершего слезно поминайте,
Димитрія, владыку и преосвященна
Митрополита, тиха и смиренна.
Его же митрополит со псалмопеньем
Стефан Резанскій со благоговеньем
Со священным собором погрьбь всечестно
И со множеством народа, яко всьм извьтно,
Яко во святом храме мирно положися
И в темном гробь земли твердо заклюнися.
Да подаст ему Господь во царствіи жити
Со святыми мученики и ангелы вовъки пребыти.
Ему от нас буди вьчная память.
А невдовзі православна церква причислила Димитрія Ростовського до лику святих. День його пам'яті щороку відзначаємо 4 жовтня.
До речі, сестри Дмитра Туптала Памфілія, Февронія та Параскева теж прийняли чернечий постриг.
[2] У ті далекі часи українці користувалися на письмі дещо іншою мовою, ніж сьогодні — принаймні на перший погляд. Учені її ще називають українською книжною мовою, — саме нею писалися тогочасні книги й велося навчання, складалися молитви й писалися вірші. І не дивно, адже їй була властива урочистість і піднесеність, та й побутувала вона переважно в монастирських стінах. Тож коли писемність поширилася поза межі чернечих келій, місце урочистих слів посіли повсякденні, письмо наблизилося до розмовної мови, змінились навіть букви: приміром, замість літерки "ь" вживаємо нині літеру "і", а замість "ы" — "и".
[3] Уривок із вірша Дмитра Туптала "Превзыдох мьру".
[4] "Четы Мінеї" — збірники для церковного вжитку, де житія (описи життя) святих розташовані за календарним принципом (відповідно до днів пам'яті цих святих).