Та й отаманів, ба – й самого пана кошового, брала велика нетерплячка скоріше побачити Україну вільною, зчепитись з ворогами. Коли б надворі не тріщали такі морози, а в степах не залягли такі глибокі сніги, то певно Гордієнко не витримав би і раніш пішов би у похід.
Та, нарешті, люті морози пересілись. Повіяв з південного краю вітрець, припекло сонечко, вщалили теплі дощі – сніг зник. І з землі виткнулась зелена травиця; лютий кінчався, а вона вже виросла коневі по кісточки. Весна була надзвичайно рання.
Кошовий дав наказ всьому лицарству рехтуватися в похід на москаля. Боронити ж Січ від наглого ворога і доглядати товариські скарби й військові клейноди зосталися старі діди. В разі ж потреби потугу їм мали давати каліки й немічні, котрі лежали у січовім шпиталі.
В день святої Докії, після божої служби отамани вишикували братчиків на майдані. З церкви вийшов з охрестя кошовий. Став він числити запорожців і начислив: комонників і пішаниць тисячу люда ще й десять гармат.
Не велике числом було військо кошового, та велике своїм духом; велике прадідньою військовою славою.
Гордієнко розділив братчиків на три загони і наказав їм із Січі вирушити ріжними шляхами, а біля Переволочної зійтися всім докупи. Кошовий знав нащо так робив.
Ото й рушили запорожці різними шляхами. Що миля вперед – кожен загін збільшувався, наче сніжна лава, котра зачинає котитись згори униз і з горстки обертається у велику гору, що потім трощить і ламає все, що лише попадається їй на шляху. Часто-густо вона засипає великі долини, руйнує містки, загачує річки, і через се повстають страшні повені.
До загонів стали прилучатись всі ті запорожці, котрі ще з осені розійшлися із Січі по бурдюгам, зимівникам, плавням: рибу ловити, звіра бити, та там і зазимували. Прилучались не одні запорожці. Прилучались і лугарі (харцизяки), котрі ховались від гетьманських сердюків; і чумаки, котрих застукала в далекій дорозі негода та безхліб'я… Особливо багато прилучилось наймитів-чумаків; вони покинули чужі вози й мажі, а самі пішли у похід. Врешті попливло плавом й городове козацтво.
До Переволочної раніш усіх прийшов загін кошового, бо Гордієнко повів його навпростець.
Переволочанський полковник Нестулій вивів назустріч кошовому п'ятсот комонних запорожців.
Нестулій походив із давніх запорожців. Він був сивий-сивий, наче голубок, але ще виглядав кремезним, як столітній заматерілий дуб.
– А куда се, батьку, шлях-доріженьку держиш? – спитав полковник після вітання.
– Йдемо москаля, вражого сина бити! – відповів Гордієнко. – Прилучайтесь, батьку, й ви з своїми молодятами!
Полковник поглянув на своїх діток, очима питаючись у їх поради.
– За Мазепою! – гукнули молодята.
– За Мазепою! – одгукнулась голосна луна за лісом.
– Ну що ж, – розвів Нестулій руками, – коли мої молодята хочуть за Мазепою, то не мені ж їх вчити; я вже старий… Нехай буде по-їхньому! У гурті й батька легше бити, не те що ворога! Не хотіла вража Москва держати в захованні наші предковічні права і вольності, так нехай же тепер сама на себе нарікає!
По сій мові полковник, знявши шапку, поцілувався з кошовим
– Слава! Слава! – закричали запорожці.
– А тепер прохаю ласкаво перепочити день-два у мене в Переволочній.
І, блиснувши булавою, Нестулій повів гостей із Січі в містечко.
У Переволочній запорожці загостювались майже тиждень. Але Гордієнко не марнував часу, його товариство весело бавилось, а він міркував. Ще першої днини, кошовий дав знати гетьманові й шведському королеві, що всі запорожці йдуть рятувати свою неньку Україну, як вірні сини. Пам'ятав кошовий і про короля польського та хана кримського; послав і до їх посланців, щоб намовити спільно воювати Московщину.
Покінчивши марудну справу з посланцями, Гордієнко одного вечора покликав до себе курінних отаманів.
– Панове! Завтра вдосвіта виступаємо в похід! – вирік кошовий.
– Наші голови! – похилили курінні свої чуприни додолу на знак згоди.
– Слухайте же мого розказу. Військо як було розділене натроє, так і зостанеться. Один загін поведете ви, батьку (мова мовилась до Нестулія), слободами поза Дніпром. Другий загін Василь Невінчаний поведе на Чигирин. А з третім загоном піду я сам через Царичанку на Полтаву.
– Батьку кошовий, у Царичанці засіло три регіменти московської драгунії, – попередив Невінчаний.
– А хто у них старшим?
– Чатові кажуть: бригадир Кампель.
– Гаразд. Доведеться пошити того німця в дурні, а москалям піднести понюхати тертої цибулі! – усміхнувся Гордієнко.
На другий день, удосвіта, загони Невінчаного й Нестулія виступили із Переволочної. А вранці вирушив загін кошового ліком вісімсот комонників при десяти гарматах.
Весна була чарівна. Природі байдуже до людських чвар; від пташиного співу в степу стояв гук, а пахощі квітів та зеленини злились в отруйну хвилю. Шлях на Царичанку лежав через Кобеляки. Гордієнко прийшов сюди пізно вночі. У Кобеляках стояли москалі залогою, але запорожці зненацька напали на них, розпаношили, а самі заночували на їх стаціях.
Вранці рушили далі.
Кампелю стало відомо про рух Гордієнка на Царичанку від своїх чатових.
Бригадир повів драгун назустріч запорожцям і заступив їм шлях за півмилі до містечка.
Москалі вишикувались на рівнині. Під промінням ясного сонця вилискувала зброя драгун та ґудзики на їх одяганні.
Запорожці наближались. Вороги вже простим оком відрізняли масть коней. Драгуни стояли у дві довгі лави, офіцери гарцювали на конях поперед лав.
Махнув Гордієнко булавою, і запорозькі курені стали в одну фалангу наче вкопані. Гарматним пострілом покотив поміж лавами голос кошового:
– Братчики! Ось гляньте ви на ясне боже небо! Чи бачите ви ген ту сизу хмарку, що тоне в блакиті? То не хмарка, то душа батька Сірка дивиться з високості на нас, своїх діток! А чи ви чуєте пісню он того жайворонка? То не жайворонок щебече, то душа батька Сірка до нас промовляє, питає: "Чи не перевелося ще славне Запоріжжя?" Ні, батьку! Славне Запоріжжя не перевелося і не переведеться увік!
І, знявши шапку, він перехрестився.
– Дітки, до мене! Не посоромимо військової слави! Постоїмо за матір Січ!
– Нехай ворог гине! – закричали у відповідь запорожці.
А над їхніми головами раптово виріс ліс голих шабель.
– Пан або пропав! За мною всі! Ану, коню, вперед!
– Вперед!
Аж земля здригнула, коли запорозькі курені зірвались враз з місця. Коні летіли прудко, як куля, випущена із дула. Перед вів кошовий. Ось він дав гасло – пальнув із пістоля, а братчики, як прискок, вмент розскочились на боки і покотили лавами по зеленому степу, наче хвилі по річці. Одна… друга… третя… Числа й краю їм не видко. Із невисокої могили ревнули запорозькі гармати.
Чим більше наближались запорожці до москалів, тим прудкіше летіли їх коні. Між ворогами зосталася така далина, якраз палицею кинути, Раптом запорожці пальнули всі гуртом: хто з пістоля, хто з рушниці і на мент зникли в густім пороховім диму. Лише на мент, бо потім, оточивши москалів дрібною огнистою й гарматною стрільбою, січовики продерлися через дим, а їх гострі шаблі впали страшною карою на голови драгунів.
На москалів напав переполох. Вони одбивались наосліп, але леза запорозьких шабель на лету підхоплювали шаблі драгунів, вибивали їх з рук, а самих драгунів валяли із кульбак.
Заточились драгуни, а запорожці з розгону насіли на них і підобгали під себе. Пішли драгуни врозтіч, хто куди влучив, але запорожці щоразу зганяли їх докупи, щоб легше було вибивати. Поле вкрилося трупом. З одчаю москалі наперлися на те місце, де негусто було чубатих, і напревелику силу продерлись. Вони втікали просто до річки, де на березі стояв їх табір. Запорожці не одставали од них ні на ступінь. Братчики гналися за втікачами навперейми один перед другим, а гострі шаблі дощем падали на московські спини, голови. Аж врешті запорожці обступили драгунський табір і тут доклали воза: всіх москалів викосили, а решту витопили в річці. Там їх наклали як мосту.
Бій закінчився повною поразкою москалів. Та й чи їм було витримати наскок запорозької кінноти?! Запорозького атакування до того часу не могли витримати; ні ногайська орда, ні кримські та білогородські татари, ні затяти волохів, ні польські панцирні хоругви, ні шведські драбанти, ні навіть турецькі яничари.
Кошовий з отаманням поїхав оглядати поле. Ворожого трупу лежало так густо, немов його хто засіяв. А в тих місцях, де пройшов курінь кошового, москалі лежали покосами. На одній суходолі Войнаровський начислив більше тисячі трупів.
. – А скільки ж то їх у річці затонуло?! – зауважив Андрій.
Усміхнувся кошовий:
– Як маєш охоту, козаче, то скидай штани та й лізь у воду. Почисли и тих, що пішли ракам на поживок.
– Нехай їх числить той, що греблі рве!
– Він то почислить, але нам не скаже. Чи ж багато полягло нашого товариства? – Спитав перегодом кошовий.
Посмутнів Войнаровський.
– Не сповна тридцятеро поранених і на смерть побитих…
– Земля пером тим, що полягли! – побожно проказав Гордієнко, скидаючи шапку. – Гарні початки, пошли, Боже, такий же й кінець!
– Ще ж ми дві сотні драгун у полон захопили. Що ж з ними робитимемо? – питалися курінні.
– Сотнею вклонимося кримському ханові, а сотню повеземо шведському королеві у гостинець! – вирік кошовий.
Таким робом гузир, котрий зав'язав цар Петро, розрубала запорозька шабля.
Московське військо було перехопило шляхи під Царичанкою, щоб не пустити січовиків сполучитись із шведами. Але кошовий Гордієнко розпаношив те військо, і слава про сю перемогу голосною луною розійшлася по всій Україні. Наче людська тінь бігла вона попереду запорозьких коней.
Тепер городове козацтво плавом попливло до Гордієнка. Через тиждень загін кошового, що на початках числив вісімсот люда, збільшився до 15 тисяч.
Гордієнко хутко посувався вперед і незабаром опанував всіма селами и містечками понад Дніпром, Ореллю й Ворсклою. Запорожці нещадимо вибивали москалів всюди, і так дійшли аж до полтавського полку.
Люди, котрі ще з осені, як лише москалі впали на Вкраїну, були поховались по горах, лісах та байраках, налякані драчою й грабунками, тепер стали повертатись до своїх хат.
Гордієнко рвався тілом і душею у Будища, бо там стояв стацією король Карло.