Ну, та може з лиця вона погана?"
"Ні, — каже, — не погана, дуже вродлива молодиця, рідко навіть таку красуню і стрінеш".
"От так штука!" — думає прадід. Чухав він собі потилицю, довго чухав, та, нарешті, і згодився-таки, навіть слово козацьке дав.
"Ну, гаразд, — каже, — чому-таки і не допомогти товаришеві; тільки й ти, — каже, — своєї обіцянки не забувай".
"Про це не турбуйся! — жваво одмовляє одразу повеселілий козак. — Все буде, як ти того бажаєш. Так обіцяєш напевне?"
"Порукою тобі моє козацьке слово, — каже прадід. — Тільки де ж вона, твоя жінка, чорти б її взяли, та й коли мені..."
І не договорив він, все ще йому якось дивним здавалось.
"Про це не турбуйся, прийде час, взнаєш, — каже козак. — Ну, поки що спи собі з Богом".
Сказав і зник, наче крізь землю провалився. А прадід зарився в сіно, заплющив очі і одразу заснув.
II
Чи довго спав прадід ~ трудно сказати, а тільки ось чує він, трясе його хтось, та й здорово-таки трясе,
"Вставай, п'янюго, — гримає чийсь сердитий голос, — прочумайся! От насмоктався, чортів син! Та ну ж бо, тобі кажу, опудало чортове!"
"От так лається ні за що, ні про що чоловік, — думає собі прадід, не розплющуючи очей. — Та ще негарно лається, бісів син!"
"Та ну ж бо, — торсає його хтось, — вставай, колодо п'яна! Чи довго ще будеш ти, всі чорти твоєму батькові, як безнога кобила, валятися? Три відра води на чортову голову вже пішло, доведеться ще й четверте вилить!"
"От хоче таки чоловік покуштувати моїх кулаків, — думає прадід, їй же богу хоче!"
Розплющив він нарешті очі; та одразу і знов заплющився, — так і різонуло його ясне сонячне проміння.
"Чи бач, яка чудасія, — думає, — наче був вечір, ато одразу день зробився! Може сп'яну і помилилось сонце як-небудь!"
"Прочумався, — чує він над собою той же голос. — Слава Богу, добудились-таки, одчинив, чортів син, очі та й знову заплющив. Вставай же, гадюко п'яна, а не то..."
Тут йому дали такого здоровенного штурхання, що бідолаха поневолі знов одкрив очі. Дивиться і сам собі не вірить: надворі погожий сонячний ранок, а два сердюки, один трохи менший на зріст, товстенький і поважніший, а другий гінкіший і жвавіший, так і упадають коло нього.
"Прочухався, чортів сину? Вставай же тепер!" — кажуть йому.
"А навіщо б мені і вставати?" — розважливо питає прадід.
"Чи ти чуєш, Микито, — дивується жвавіший сердюк до свого товариша, — ще й питає, бісів син, навіщо йому вставати; Гетьман кличе!"
"Гетьман кличе? — міркує вголос прадід. — А навіщо б я й здався вельможному?"
"Ну й чудак же, Микито, от чудак;! — знову дивується перший сердюк. — Питає навіщо він гетьманові здався! Та на те, чортів сину, щоб повісити тебе на першій вербі, от навіщо!"
"А за віщо ж мене й вішати, чоловіче добрий?" — так же лагідно питає прадід, все ще не прочумавшись як слід.
"Не пий горілки, бісів виродок!.."
"Не пий горілки?! Бач, що вигадав чоловік! — одмовляє прадід. — Та хіба я на варті стою, що мені не можна пити горілки?"
"Що ж, Остапе, — озвався нарешті лагідний Микита, — він правду каже: коли не на варті, то чому б йому й не випріти горілки? На те вона й горілка, щоб її пити..."
"От зараз і видно розумного чоловіка, — каже прадід, — їй же богу видно... Не лається, як москаль або перекупка базарна, а розумні речі говорить... Їй же богу розумні! Ну як то не пити горілки, коли її на те й женуть люди?"
"Ну, ну, розказуй тут! — перебив його палкий Остап, хоч вже і значно лагідніше. — Сказано тобі, що сам ясновельможний гетьман тебе кличе! Прочумайся, та й іди".
"Ну що ж, і піду, — каже прадід, — чом не піти? Я й самому гетьманові те ж скажу. Правди нікуди діти, люблю я горілку, але хто ж її не любить, люди добрі?"
Підморгнув тут прадід одним оком, та так ловко підморгнув, що навіть палкий Остап не знайшов що й сказати, тільки скоса якось позирнув на прадіда та головою покрутив; а Микита потоптався на місці, потоптався та й зітхнув тяжкенько.
"Так то воно так, — зітхнув ще раз Микита, — звичайно, всі її, проклятущу, люблять... А тільки все ж таки треба тобі йти, козаче, треба йти!.."
ІІІ
А прадід про все забув... І козака того забув, і умову свою з ним, і слово своє козацьке, — наче іншу голову приставила йому нечиста сила Моторошно йому стало, як збагнув він нарешті, що й справді поведуть його до гетьмана. Самі, мабуть, знаєте, чи легко воно простому козакові було стати перед ясні очі вельможного, а надто, коли душа почувала за собою дещо такого, що не кожному воно подобалось би. "Навіщо ж гетьманові та треба було по мене посилати, і як то він, вельможний, дізнався, — міркує прадід, — що є такий козак Перерубенко на світі Божому? Ге-ге, конче, — думає, — це Солошині каверзи, їй же богу її, бо нахвалялась, відьма проклята, що й до самого гетьмана дійде, як я з кумою... еге... — зачухав прадід потилицю. — А може ще й не Солоха, може Хівря, чорти б її батька взяли... теж на мене давно вже важким духом дихає, і теж присягалась... Ух, та й липка ж молодиця, як та шевська смола... Ге, а от же і не Хівря, їй-богу не вона, а дяк! Ніхто другий, як дяк, бодай він подавився, наплів на мене!.. Так і єсть, що дяк, бо здорово таки я стусонув Його, копанка чортів його батькові, як він застукав нас з дячихою в коморі... А може і на дяка я даремно думаю, може то Гандзя удова..."
Та тут же сплюнув прадід спересердя і почав оправляти на собі жупана, підтягнув пояса, оглянув шаблю, щоб усе гаразд було. "Багацько їх набереться, — думає, — не розбереш, котра з них це мені підстроїла, анахтемські душі, щоб їм в шевській смолі кипіть та з чортякою на тім світі цілуватись. Ех, а й правду таки люди казали, що негаразд воно женихатися" — зітхнув сердега, та і став ні живий, ні мертвий перед гетьмана.
Глянув на його вельможний і осміхнувся: любив він, правду сказать, ставних, огрядних козаків.
"Ти будеш Петро Перерубенко?" — питає.
"Я самий, вельможний гетьмане", — одмовляє прадід, вклонившись, — так і батька мого звали". А у самого так і піджилки трусяться.
"Так чи не. він це, — знову питає гетьман, — чи не батько твій в Січі од горілки згорів?"
"А мабуть що він, царство йому небесне, — одмовляє знов прадід, — бо й справді ходить така поголоска проміж людей... Воно звичайно, — каже, — смерть всяка буває, а тільки всяка смерть в руках Господніх; так і в Святому Письмі сказано".
І сам собі дивується прадід, де в його та й сміливість взялась таке слово вимовити.
"А вірно сказано, — говорить вельможний. — Молодець же ти, Петре, що шануєш батьківську пам'ять... А твій батько добрий козак був, справжній лицар, нехай йому земля пером, і добре я його пам'ятаю, бо колись то ми курінними товаришами були з ним в коші. І вороги наші теж добре, мабуть, його пам'ятають, бо завжди він, бувало, в перших лавах стояв... Дай Боже і тобі таким бути", — каже гетьман.
Як почув ці слова прадід, — наче кварту горілки одним духом вихилив, так і розквіт. Заколихалось в грудях козацьке вірне серце, вклонився він низенько гетьманові, положив руку на шаблю, та й каже вельможному: "Прикажи тільки, гетьмане ясний, батьку козачий, тільки слово одно скажи, і побачиш, що не покрию я соромом батьківської слави! До загину стоятиму, і де скажеш, там і зложу голову свою!"
Осміхнувся гетьман задоволений.
"Гаразд відповідаєш, — каже. — Козацькі це слова: видно, не перемерли ще молодці на Вкраїні... Ну, а тепер скажи мені, Петре, — питає, — за віщо тебе ласим прозвали?"
Як жаром сипнуло на бідолашного прадіда, хоч у сірка позичай очей! "Бач, — думає, — що дяк проклятий наробив!" Зупинився був, та поправився козак, не стерявся.
"Не сам я себе так називаю, вельможний, а люди, — одмовляє, — то їм і знати за віщо..."
Стоїть, як рак варений, весь червоний, і очі в землю втопив, а гетьман як засміється знову!
"Ну, нехай і так буде, Петре, — каже, сміючись, — бачу, спритний ти козак, правду мені говорили про тебе. Тільки чи не досить ти вже наласувався, чи не час вже і за діло, козаче, га?" — і уважно глянув на його вельможний.
Одразу полегшало на душі у прадіда.
"Не зрікаюсь я козацького діла, вельможний гетьмане, — відповідає сміливо, — укажи тільки... В пекло пошли, і туди піду!"
"Ну, в пекло, то воно трохи далеко буде, та і ні для чого поки що, — осміхнувся знову гетьман. — А послати я тебе, Петре, все-таки пошлю, бо показали мені на тебе як на доброго козака, а мені такого зараз і треба. Слухай же, Петре, добре слухай та на вус мотай, а язика держи на припоні. Проберись ти до хана Селім-Гірея, і як там хочеш, а постарайся нахилить його на наш бік; я і грамоту тобі відповідну дам до нього. В приязні ми були з ним до сієї пори, проси ж його, щоб не зрадив він і на сей раз і подав нам допомогу; коли сам не може, то нехай пришле з ордою сина свого Азамата. Та скажи ще йому, що і Сірко з запорожцями тепер за нас. Стоїть тепер хан табором під Перекопом; чи проберешся ти до його Лугом Великим?" — і знову пильно подивився на нього гетьман.
"Проберусь, коли Бог поможе, — рішуче відповів прадід. — А не проберусь, то й ждати мене живим нічого буде".
"Добре, Петре, — говорить вельможний. — Ну, а грамоти моєї не однімуть у тебе?"
"Хіба у мертвого", — одмовляє прадід.
"Ні у живого, ні у мертвого, чуєш, козаче? — ще уважніше наказує гетьман. — Умирать будеш, — смерть зупини: попереду грамоту знищи. Для того я порадив би тобі вибрать собі вірного товариша; сам вибери, удвох певніше буде. Ну, їдь же з Богом, козаче, от тобі моя грамота і нехай хранить тебе Пречиста... Прощавай, Петре!"
Пішов прадід веселий, — та й який козак не повеселішав би од такої чести? — хутенько зібрався, товариша собі вибрав вірного, побратима свого, та і скочив на вороного; а кінь у його добрий був: у мурзи татарського з душею разом взяв.
Не одна молодиця назустріч йому вибігала, не одна схвильовано питала: "Куди, Петре, Бог несе?" і на садочок моргала, та не такий був небіжчик, щоб од козацького діла та по садках волочитись.
Як стали козаки в полі, прадід і каже побратимові своєму:
"От що я скажу тобі, Тарасе, побратиме мій. Ідемо ми, ¦— каже, — по неабиякому ділу, і тому треба нам зарік положити, щоб біди не трапилось".
"Який зарік?" — питає його побратим Тарас Квач.
"А такий зарік, — каже, — щоб перш усього з бабами не женихатись".
"Цур їм і пек! — одмовляє одноокий Квач (друге око йому ляхи на герці вибили).