Коли Хмель під'їжджає до нашої лави і, здіймаючи з пальця перстень, подає його козакові Васюті, на прізвище Макогін, — і каже: "Полинь ти, козаче, до Княжих Байраків, де стоїть Тугай-бей з ордою, покажи йому той перстень і скажи йому моїм гетьманським словом, щоб він був напоготові і зараз зайшов ляхам у потилицю; а там вже нам Бог допоможе..." Зник Макогін з конем за переліссям, а ми двома курінцями — калниболоцьким та васюринським — проти ночі обійшли кругом коло лядського стану, дійшли до Княжих Байраків, перекопали чисто усю землю у ляхів за спиною, перегородили їм шлях завалами-колодами та вовчими ямами і камінням... Не все ж ляхам цькувать хлопців собаками та замість коней запрягати у нетичанки хрещений люд, щоб возив він ксьондзів на ралець по парафіях, — нехай і лях вовчої ями покуштує...
Удовиченко раптом перервав свою мову, прислухаючись до соловейка, а той так і розлягавсь, так і розлягавсь, мов і він благав милосердного Бога за свою Україну.
— І в ту ніч, коло Княжих Байраків, отак же щебетав соловейко, і я згадав нашу улицю і нашого соловейка, — зітхнув Удовиченко.
— Згадав-таки! — аж скрикнули деякі з дівчат, а інша з них і сльози тихенько ковтала.
"А чи згадав мене?" — подумала і теж не одну сльозиночку нищечком проковтнула Софійка.
— Згадав, усе згадав, дівчаточка, — тихо промовив молодий запорожець, — згадав і наші верби коло греблі, і зелену леваду, і оцю стару гіллясту тополю, і вас згадав, хлопці і дівчатка... А про те й не думав, що може вже зранку чорний крук очі в мене з лоба висмикатиме, а у лузі, замість матері, сива зозуля про мене куватиме.
— Ой не ріж, не край нам серця, Івасику! — заголосили деякі знов дівчата. — Чи то ж легко на чужій чужині таке згадувати, щоб йому!
— Ат! Пхаються як до свяченої води, тю! — тюкнула на його Вівдя. — Не переймайте його, не лізьте йому з чобітьми до рота!
Хлопці понуро мовчали... Чому вони не були там? Чому не побенкетували й бони з Удовиченком на тім кривавім бенкеті?.. Сором перед дівчатами... Вони тут мов вівці у кошарі сиділи та ханьки м'яли...
— Чому я тоді, позаторік, як ти звав мене, Іване, не помандрував з тобою у Запорожжя? — з жалем промовив Яким. — Краще б було з ляхами там битися, аніж отут коні та товар пасти.
— Що ж, брате? — усміхнувсь запорожець. — Світ тобі не зав'язаний, — ти не дівчина-перестарок, до котрої ніхто й за рушниками не засилає... Хай я буду тобі за свата, а ти грубу колупай... З ляхами праці ще немало буде, поки Хмель з нашим братчиком до Білої Церкви та до Суботова добереться, щоб нашим ворогам сала за шкуру добре залити.
Яким аж підскочив з радощів.
— Ну так доказуй, серденько, що тоді уночі нащебетав тобі соловейко, та як ви лядського вовка із його нори викурили та у вовчу яму загнали? — сказав він весело.
Хлопці ще ближче підсунулись до запорожця.
— Як загадав старий Хмель, так воно й склалося, — почав далі Удовиченко. — Саме в полуднє січовики лавами сунулись на лядські окопи та на шанці... Заревли лядські гармати — аж земля застогнала... А січовики на те не вважають: "Або добути, або дома не бути!" — кричать, мов несамовиті: "Раз родила мати, раз і помирати!" А ми ждемо своєї черги, аж руки сверблять... Коли чуємо — ляхи не вдержали, — мов вода прорвала греблю и лотоки й залила усе, так і наші січовики... Ляхи бачать, що непереливки, та навтікача... А ми тут, як Пилип з конопель: задні січовики їм у хвіст смалять, а ми саме у лоба... Коли глянуть ляхи перед себе, аж там якась курява усе небо, мов чорною хмарою, вкрила... То Тугай-бей з своєю ордою наступає... Як сарана налетіли Кримські песиголовці, та як заалалакають, та як сипнуть дощем стріл! Панський обоз з дорогою здобиччю, з золотими й срібними келихами, з усіма панськими розкошами, — усе чисто в мент розшарпали й рознесли... Закрутились бідні Ляшки, як мухи в окропі, — і там неминуча смерть, і тут; одно на землі, як в'юн на сковороді, корчиться і смерті благає, друге під кінськими копитами Богу душу віддає, третє хрипить під ратищем січовика, або в татарина на аркані... Що зосталось живе, — сунулось у глибоке провалля Княжих Байраків, і там смерть неминуча: коні в'язли у липкому намулі і падали, а там Тугай-бей, доскочивши лядських гармат, їх же гарматами добивав недобиту Ляшву... Упало і молоде їх гетьманча — син коронного гетьмана, вельможного пана Миколи Потоцького — Степанець Потопький, — ледве живого від ран його прив'язали до гармати, а на другий день він на тій же гарматі і душу свою молоду з запеклою крівцею викашляв.
— Матінко Божа! Спаси нас і помилуй! — чулось між дівчатами.
А у лозах все розливався соловейко та стара тополя щось зеленим листям промовляла, ніби чого жалкуючи.
— І що ж? — мов прокинулись деякі хлопці. — Що було далі?
— Що? — Хмель із запорожцями потягнув під Чигирин та Білу Церкву, а січовий кобзар вже й зложив думу про Жовті Води та, Йдучи з військом, вигравав на бандурі, голосно виспівуючи:
Летять орли понад степом та по вітру в'ються,
Ой там в степу запорожці із ляхами б'ються:
Ой годі вам, вражі ляхи, кров козацьку пити,
Не один лях молоденький посиротив діти...
— А ти ж, Іване, надовго до нас? — спитав Яким.
— От побачився з ненькою старенькою та з вами, голуб'ята мої, подививсь на свої верби коло греблі та зелену леваду, а потім, як спочине мій кониченько вороненький, то я помолюсь на схід сонця, та знов у далеку дорогу — повіюся світ за очі, як то в пісні співають про козака-нетягу:
Куди схоче, туди й скаче,
Ніхто за ним не заплаче...
— О-ох! — щось жалібно застогнало.
— Ох, сестрички! Що се з Софійкою!.. Ой лишечко!.. Вона не дише... вона нежива... Ой, дівоньки! Що маємо робити?..
Гірка, ох гірка в той час була доля кожної Українки... І хто не догадається, що діялось з Софійкою?
А Івась Удовиченко? Хто б тоді сказав, що його доля — доля того, котрого мати, бідна вдова, у колисці з решета колисала, що його доля вже тоді орлом по Україні літала і велику, вічну славу йому дбала...
А догадуєтеся, хто був сей Удовиченко?
Іван Сірко, будучий кошовий отаман славної Січі Запорозької і сам слава і гордощі України...
А тепер пошукаємо другого Українця з його долею...
III
Минуло дев'ять років з того часу, як старий Хмель над Жовтими Водами власною рукою збив кайдани з ніг України і вінцем слави несмертельної осінив чоло своєї заплаканої матері, і поки жив старий Богдан, ні одної сльози не впало з карих очей України.
Але прийшов і його слушний час.
Як і дев'ять літ перед сим над Жовтими Водами — стояло весняне сонечко над Чигирином. З полудня ледве-ледве подихав тихий теплий вітерець, розмовляючи з вербами коло гетьманського будинку, та білесенькі хмарки, мов лебеді по морю, тихо плили на північ по блакитному небу, ніби поглядаючи на сумний Чигирин.
Чого ж він сумний? Чого коло гетьманського будинку зібралась мало не вся Україна?.. Чого стало сумними рядами козацтво з старшиною і поспільство, старе й мале?.. Тихо, тихо гойдає вітрець козацькі санджаки з святими корогвами.
Тихо і сумно кругом. Усе мовчить, як то буває перед домовиною. — На кого він нас покидає? Кому його булава дістанеться? От розчиняються двері гетьманського будинку і, схиливши голови, мовчки виходять звідти: Виговський Іван — військовий писар, Ковалевський — осаула військовий, полковник — Мартин Пушкар, Павло Тетеря та інша старшина. Вони винесли з будинку військові клейноди — булаву гетьманську, бунчук, корогви — і стали півкругом перед громадою, такі похмурі, суворі... Громада якось-то колихнулась і мов завмерла. Хтось тихо, жалібно-жалібно плаче у гетьманському будинку... І як-таки плачу не бути!
От — дивіться: з розчинених дверей ледве-ледве виступає величезна, але якось-то ніби пригнічена, похилена постать старою гетьмана. Власні ноги старого Хмеля, котрими він мало не десять літ державно і грізно топтав усю Польщу, Волощину й Туреччину, ледве-ледве посуваються по розстеленому дорогому килиму. Похилого тепер, згорбленого велетня України піддержують праворуч — молодесенький, мов дівчинка, ще й до хлоп'ячого вуса не дорослий, єдиний, що зістався в його син Юрась, ліворуч — Виговський Данило, Катрусин, Богданової дочки, чоловік. Чорні, якісь-то ніби дитячі Юрасеві оченята заплакані — аж попухли. Невиразно жалібно й покірно дивляться на громаду глибоко запалі очі Богданові, — то все його дітки... За них він страждав душею, за їх спокій, за їх волю проливав він криваві ріки... А скоро вони будуть дітки-сирітки... Дітки... дітки!..
Сльози застилали очі сих сивовусих "діток", як вони побачили свого "батька"... Чи давно він баским конем своїм грав перед ними! Чи давно він, як, молодий орел літав по кривавих полях!.. А от тепер він старий, немічний... Які глибокі зморшки, мов чорні борозди на ріллі, переорали його богатирське лине! Як кричить той сивий, аж сріблястий волос до весняного сонечка: "Нащо ти побілило мою голову, мов саваном обгорнуло її?"
Раптом, але торопко, усі руки піднялись до шапок, мов перед . святими образами. І тиша настала така нараз, що чути було, як високі тополі листям одна з другою про щось розмовляли, як .бджола з грушевого цвіту на цвіт перелітала і гула...
Хмельницький повів, мов згаслими очима по німій громаді, глянув на свій город, звідки державний голос його, як грім із . хмари, рокотав ще недавно по всій Україні, по Польщі Й Волощині, — кинув оком і на садочки зелені, що мов рожевим снігом обсипані були весняним цвітом... Не одна рука піднялась з німої громади, молитовно хрестячись, ніби у церкві.
— Дітки!, Козаки! Браття мої! — стиха, мов плачучи, промовив перемучений тяжкою хворобою велетень України. — Послухайте мене, дітки, вислухайте моє посліднє слово, послідню волю того, котрого Всеблагий призиває до Себе... Якби мусів я говорити до тих, котрим невідомі гіркі обставини нашої неньки України, то не мав би я того доволі ні часу, ні слів, ні сили. А вам, діточки, я за лишнє почитаю переказувати те, що самі ви добре знаєте.
Він замовк на хвилину і сива голова його мов несамохіть поникла на груди, ніби боячись великої великості того, що провидів дух його перед смертю, що, мов бурхливі хвилі моря, клекотало й виринало в душі його, коли чоловік із цілого хаосу думок мусів вибрати і оголосити посліднє слово перед своєю труною.
Він стиха похитав головою...