Подорож у Даґестан

І вночі вони йдуть до гурій десь у вокзальному районі. Вони це роблять, а ще сотні широких натур з вузькими лобами заздрять їм з усією силою своїх благо­родних душ. Це називається в них "пажіть красіво". В цьому їх підтримують ще наші оперетки і досі повні графів, гусарів, циганок і всякої іншої "красівої жізні".

Я спинився в дверях ресторану. Одразу всі витерті місця на моїм піджакові зазяяли, як рани, кожна пролисина на черевиках збільшилася вде­сятеро, з одежі позвисали якісь нитки, що я їх раніше не бачив. Але уже до мене підлетів, як на резинах, офіціянт.

"Прашу сєсть мссударь".

Я розумію, що й сам вагон, і написи фран­цузькою мовою, і старий офіціянт, і бронзові ґу­дзики — це утиль старих часів і як-небудь ще зго­дяться в діло. Комісійні магазини з многомаїтими лаптями з графського плеча нехай збирали да­нину з непача[10], продаючи йому трухлявину з дво­рянським ароматом. Але тепер уже час. Форми й лінії нового життя повинні одягати новий його зміст. За вікном, за орними полями виростали димарі Донбасу.

IV

У вагонний присмерк увіходить книгоноша. Кіш повний романічного життя по карбованцю, по півтора і по два карбованці за життя. У мене є в мішку еспанська книга, про яку буде далі, отже я просто для капости запитую, чи є укра­їнські книжки.

— Є, — несподівано відповідає бібліофорна дів­чина. Спідсподу коша вона видобуває Остапа Вишню і ще щось. Тільки і Остап Вишня і ще щось, виявляється, переложені руською мовою. Двоє дядь купують роман-газету. Ясно-блакитна тітка купує "Тихий Дон" —Шолохова. Я дістаю свою еспанську книгу і силкуюсь розібратися в тому, що там написано.

Ця еспанська книга уже зробила таку подо­рож, що оце, що вона їде зараз у Даґестан, їй здається малесенькою прогулянкою. Від Харкова до Дербенту тисяча шістсот з гаком кілометрів. А еспанська книга ще пам'ятає, як вона їхала з Буенос-Айресу в Харків. З Буенос-Айресу до Ріо-де-Жанейро тисяча сто тридцять п'ять мор­ських миль — переложивши це на метричні міри, книга дізналася, що це є дві тисячі сімдесят де­в'ять кілометрів. Від Ріо-де-Жанейро до Созгемптону в Англії п'ять тисяч тридцять чотири мор­ських миль — проклинаючи остатніми словами морські милі й інші допотопні міри довжини, книга знайшла, що вона пропливла дев'ять тисяч двісті двадцять дев'ять кілометрів, а всього від Буенос-Айресу до Созгемптону одинадцять тисяч триста вісім кілометрів.

У Созгемптоні почалися для книги нові мате­матичні труднощі. Справа в тому, що відстань від Лондону до Берліну англійці вже ніяким робом не хочуть обчисляти в морських милях, а обчи­сляють у милях статутних. Від Лондону до Бер­ліну еспанська книга мандрувала шістсот шіст­надцять статутних миль і, утопившись у мате­матику, вона вирахувала, що це буде дев'ятсот вісімдесят п'ять кілометрів. Далі від Берліну до Ленінграду вона проїхала — проклятий збіг! — дев'ятсот вісімдесят три статутні милі, а на людську міру тисячу п'ятсот сімдесят три кі­лометри. Тільки в Ленінграді еспанська книга зідхнула вільно і повно і, остаточно перейшовши на метричні міри, проїхала потягом до Харкова тисячу триста вісімдесят один кілометр, ні разу не зморгнувши оком. Всього ж на кілометри зробила книга від вулиці Рівас у Буенос-Айресі до будинку "Слово" в Харкові пустякову подорож у п'ятнадцять тисяч двісті сорок сім кілометрів, після чого проїхатися в Дербент більше скида­лося на ранішню прогулянку, ніж на серйозну екскурсію.

V

Коли читач таким способом сповнився поваги до далекомандрівної книги і до її землемірних та моремірних вправ, я можу відрекомендувати її читачеві. Зветься вона "Ля Кампанья дель Хенераль Булеле", і написав її невідомий ні вам, ні мені Люїс Рейзіг в Арґентіні[11].

Написавши цю книгу й підождавши належний час, поки її видрукувано в буенос-айреській дру­карні, Люїс Рейзіг, бувши не лише арґентінським гумористом, але й одночасно людиною широкого реклямного розмаху, запакував один екземпляр у сірий папір, надписав на ньому: "Ostap Visnia Ukraina" — одіслав на пошту. Не зважаючи на деяку недостатню детальність адреси, книга олл-райт приїхала в Москву, де на ній адресу уточ­нили, написавши: "Харьков, Остапу Вишне". Під цим девізом книга й потрапила адресатові до рук, адресат люб'язно дозволив мені взяти її на прочитання.

Але прочитати її було нелегко. Еспанська мова, хоч і легша від інших, але теж хоче, щоб її попереду вивчено. Отож я можу поділитися читачем тільки невеличким уламком тексту з початку книги, який мені пощастило розібрати. "Ля кампанья дель Хенераль Булеле", значить, як кожен може сам догадатись: "Кампанія генерала улеле". Далі на титулці авторовою Люїс Рейговою рукою було: "Як була одна війна, що поча­лася за завоювання петролю і скінчилась закладанням цирку для бою биків". Це я прочитав і переложив.

Я упорався як-небудь з першою сторінкою, де з'ясувалося, що медама і дочки "хенераля" Булеле не мають у чому ходити, і "хенераль" береться згадувати, як би підробити грошей. Для цього хенераль Булеле їде...

Вечірнє сонце несподівано й делікатно усміхнулося в вагоні. Була станція, і невідома людська душа, блукаючи між рейок, прагнула бачити Петрусенка.

— Петрусенко, — зазовно лунав голос. — Петрусенко-о, — повторював голос тоскно і безнадійно. "-.-." додавав той самий голос тверезо і посутнє. — Петрусенко-о-о-о-о, — мотивував невідомий голос. Потяг рушив, а самітня душа, блукаючи між рейок, крізь стукіт і стогін вагонів невгамовно прагнула Петрусенка.

VI

Виряджаючи в Даґестан експедицію в справі дослідження того, як проходить колективізація серед населення, і зокрема серед українців Даґестану, редакція зібрала всіх учасників експедиції: фотокореспондента, літератора-етюдиста, економіста, мисливця, адміністратора і язикознавця (і всі об'єднувалися щасливо в моїй особі) і висловила побажання, щоб матеріял з вагонних розмов був використаний експедицією в її роботах.

Згадавши про це, я підсів до ясно-блакитної тітки і, щоб розбити лід, запропонував, що я здійму з горішньої полиці її чемодан.

Отже це не можна вважати за добрий спосіб зажити довір'я в людини. Я пригадую, як їхавши на полювання в максимі, я пропонував старенькі бабусі, що я придивлятимусь за її вузликом убільшки з півкіла яблук. І от бабуся, що до того часу довірливо розпитувалась у мене про всякі речі, раптом схопилася і, притискаючи вузлика до серця, відійшла в коридор — там вона і простояла, аж поки я не вийшов з вагону. Але ясно-блакитна тітка не злякалася і спитала, що воно тепер з нами буде, що все так дорого, і для чого заварили оту саму індустріялізацію — хоча тітка була не проти радянської влади. — "Всьо ето я понімаю", — сказала тітка.

Не буду долігати[12] читачеві тим, як я агітував ясно-блакитну тітку, закручуючи уявлювану кучеряву сократівську бороду і підперши кулаком носа, щоб дати йому форму кирпато-сократичну. Той читач, з яким мені не нудно балакати, хоч би краєм ока свого добачає, в якій добі ми живемо і що про нас скаже історія, не зважаючи на всі наші помилки, на огріхи і на деяке запаморочення від успіхів. Той же читач, що його ідеї регулюються тільки тим, що він сьогодні жер на сніданок, і тим, що йому розповідає кума коло чаю — той читач чужий душі моїй. Може й корисно було б побалакати і з ним також, а тоді написати побутовий роман з болотного життя, але мене враз бере нудьга і дуже хочеться спати.

VII

Найбільше зацікавило мене в тітчиній арґументації те, що, мовляв, робітництво наше малокультурне і до індустріалізації не підготоване. Робітництво, обстоювала тітка свою тезу, не почуває відповідальности за машину і за якість роботи, у відповідь на те я розповів тітці факт, з якого ті мого пера птахи зробили б новелю на сто п'ятдесят карбованців, а я, заїдений баглаями[13], подаю його, як факт голий, мов п'ятнадцять копійок.

В однім місті, саме коло того завулку, що ковбасою котиться вниз повз вітрини з штанами й капелюхами, у час до нас куди ближчий, ніж потоп і навіть прем'єра "Мікадо"[14], стояла цинкографія — в цинкографії пахло сірчанкою, ціянкалієм та іншими хемічними фіялками. Один хлопець робочого чесного роду працював у тій цинкографії. Був то копець здатний напрочуд, швидкий на розум і на доброго, на не абиякого мав вийти цинкографа. Від усіх найшвидше перейшов він науку і вже працював коло німецької на тонесенькому склі сітки, яка німецька сітка коштувала небагатій нашій державі ні багато, ні мало раунд шістсот марок золотій валюті.

Хутко і нестримно працював юнак, і одного дня він розбив німецьку сітку на шістсот марок у золотій валюті. У ту саму мить він пішов до майстра і показав йому скалки німецької сітки. Цієї ночі він не спав, не спав також і другої і третьої ночі.

Минув рік і учень виріс на робітника цинкографії. Він працював швидко і точно. Він роздивився до найменших деталів усе приладдя і нова німецька сітка на шістсот марок у золотій валюті в його руках була як дитина в міцній і певній колисці. Він уявляв собі, що б це було, коли б він знову розбив ту сітку. Його б не розстріляли і навіть не посадили б, можливо, що його навіть не викинули б з цинкографії. Йому довелося б тільки сплачувати рік або два вартість сітки на шістсот марок у золотій валюті. Але як він міг би далі жити? Йому не давали б пройти з тією сіткою, його зняли б з цієї роботи, яку він так полюбив, яку він так спритно, від усіх найкраще робив. Та він і сам зроду не наважився підійти до цієї роботу, коли б розбив сітку вдруге. Пропали б п'ять років науки, в художника одібрали б фарби, в музики одняли б скрипку. Він весь спалахнув кров'ю і стиснув пальці — щось хруснуло — він побачив, що надушив лінійку і сітка взялася жахливою розколиною.

Він оглянувся навколо. В майстерні нікого не було — він навшпиньках підійшов до шафи з хемікаліями, дістав флякон із ціянкалієм, висипав у рота, налив у склянку води і випив зараз.

— Але це був кваліфікований робітник праці, — сказав я, — артист, і може який-небудь вартовий на заводі не від того, щоб винести з півдесятка гайок на грузила для сітей.

— Але ні, — сказала ясно-блакитна тітка.