Запала тиша. Софійка слухала, як калатає її серце, і відчайдушно тремтіла. Очі вона так і не розплющила. Чорна Пані гойднулася на підборах вперед-назад і різко розвернулася. За її спиною стояв Іван.
— Ти дав Золотій Пташці чарівне зерно? — запитала Чорна Пані, нахилившись до хлопчика. Голос у неї був дзвінкий і холодний, як удари залізним прутиком об металеве перило у сонячний та морозний зимовий день.
Іван ствердно хитнув головою. Чорна Пані повернулася і попрямувала до столу, де у клітці сиділа Золота Пташка. Іван швиденько підбіг і відсунув стільця для неї. Чорна Пані сіла і повільно підняла вуаль.
— Можеш розплющити очі, Пташко. Страшніше вже не стане.
Про всяк випадок Софійка відкрила лише одне око і подивилася на Чорну Пані. Перед нею сиділа зовсім не стара жінка із пронизливо-ясними очима. Якимось чином Золота Пташка відчула, що очі сині, як осіннє небо. Молодою цю жінку також не назвати. Ні стара, ні молода, а така, що якраз поза віком. І красива, і некрасива. Така, що якраз поза красою.
Чорна Пані помилилася, тому що Софійка злякалася ще дужче і швидко заплющила око назад, щоб заховатися від пронизливого синього погляду.
— Як ти дізналася про квітник? — запитала Чорна Пані. — Знову Іван?
Софійка мовчала. Вона не знала, чи варто розповідати про договір з Федором. Тиша затягувалася, і Чорна Пані почала вже роздратовано перебирати пальцями по столу, коли несподівано озвався Іван:
— Так, це я. Зробіть її знову людиною, господине.
Із цими словами хлопчик припав на одне коліно і поцілував руку Чорної Пані. "Середньовіччя якесь", — подумала Софійка. Вона здивовано зиркнула на Івана, а той підморгнув їй нишком, доки Чорна Пані роздивлялася Золоту Пташку.
— Ну що ж, — вимовила вона холодно, — ти доглядатимеш мій квітник. Щодня, коли годинник у великій залі битиме восьму, ти ставатимеш людиною і працюватимеш у саду до дванадцятої години дня. Потім знову перетворюватимешся на пташку. І так щодня. Почнеш завтра. Якщо загине хоч одна квітка, зачарую в жабу. Назавжди.
Чорна Пані встала і пішла до виходу. Вже в проході вона озирнулася й додала:
— Не забувай вилітати з клітки перед восьмою. Людиною тобі там буде... — тут вона підняла тонку руку і поклацала пальцями у повітрі, ніби шукаючи потрібне слово, — тіснувато. Іване, ходімо! У нас ще багато справ.
Чорна Пані задоволено посміхнулася і вийшла з кімнати. Щойно вона зникла за занавіскою, як Іван швиденько кинувся до клітки, відчинив дверцята й прошепотів:
— Ти молодець! Тепер я зможу показати тобі тут усе-все: і будинок, і сад! — він посміхнувся на прощання і побіг наздоганяти свою господиню.
Софійка почекала трохи і вийшла з клітки. Вона пройшлася столом туди-сюди і прийняла дорогою важливе рішення: потрібно щось робити.
Чорна Пані дала їй лише чотири "людські" години на день, і це не дуже добре, — розмірковувала Софійка. З іншого боку, клітка тепер відчинена, її ніхто не тримає і не пильнує. А раптом чари за межами цієї садиби взагалі не діють? Що коли за парканом вона одразу стане дівчинкою, якою й була? У серці Софійки затеплилася надія дуже скоро втекти з цього дивного місця. Було б добре, якби батьки навіть не помітили її відсутності. Дивна і неприємна вийшла б розмова, якби довелося пояснювати мамі з татом, де ж вона так затрималася. А реакцію бабусі на історію про те, як дівчинка ходила до напівпокинутого будинку, годі й уявити. У всіх аптеках міста не вистачить валер'янки з валідолом, щоб її заспокоїти.
Негайно потрібно спробувати!
Найперше слід якось дістатися паркана. Золота Пташка підійшла до краю столу і обережно зазирнула униз. Височенько... Цікаво, як користуватися крилами? Потрібно спочатку вчитися літати, чи вона вже вміє? Золота Пташка кілька разів махнула крилами, але не піднялася в повітря ні на півсантиметра. Може, зіскочити зі столу, як пташенята вискакують з гнізда, щоб полетіти вперше? Софійка ще раз зазирнула у прірву, що відкривалася за краєм столу. Від кутка до підлоги спускалася гігантська ніжка, поступово тоншала, віддаляючись, і тоненькою волосинкою впиралася в підлогу далеко-далеко внизу. "Неймовірно страшно, — зізналася Софійка сама собі, дрібно вистукуючи дзьобиком. — Але іншого шляху звідси, здається, немає".
Золота Пташка розігналася, скочила з краю столу і шалено затріпотіла крильцями. О диво! Вона висить у повітрі! Дуже добре. А тепер спробуємо полетіти вперед... тепер ліворуч... тепер праворуч... Як просто!
Одразу ж вона вилетіла через вікно у сад. Навколо панувало несподіване літо, на деревах саме достигали яблука. Софійка полетіла до ґанку, а звідти — до хвіртки, якою вона заходила до садиби. Літати виявилося напрочуд легко, ніби вона все життя тільки цим і займалася. Золота Пташка розігналася і набрала висоту, щоб перелетіти паркан. Тепле повітря лоскотало крила, сонце ніжно гріло дзьоба, Софійка замружилася, насолоджуючись невідомим раніше почуттям польоту. Та раптом: бац! Пташка об щось ударилася і впала на землю. Вона покрутила головою, одночасно розганяючи темні кола перед очима і розшукуючи несподівану перепону, — але попереду не було нічого, лише прозоре повітря. До паркану залишалося менше метра. Що ж її стукнуло?
Із кущів м'якою кошачою ходою вийшов Федір:
— А я попереджав, що ти вийти не зможеш. Чорна Пані чаклує першокласно, від неї не втечеш.
— Ти, схоже, радієш, — огризнулася Золота Пташка.
— Я приймаю речі такими, як вони є, — філософськи відповів кіт, вдивляючись у далину. — До того ж, я можу звідси виходити, коли мені заманеться.
Він встав і потрусив до хвіртки.
— Але чому? Це несправедливо! — закричала услід Софійка.
Кіт озирнувся.
— Не знаю чому, — промуркотів він. — Можливо, Чорна Пані впевнена, що, на відміну від тебе, я повернуся?
Кінець ознайомчого фрагменту