Ми перші хочемо довести, що люди можуть літати в цьому просторі і що для справжніх мандрівників немає ніяких перешкод.
Поставте нам пам'ятник на площі Перемоги.
Прощайте, товариші, ми летимо.
Леонід Іщенко Роман Андрієнко".
Високо в небі незчисленними вогниками сяють зірки. Зараз ми з Ромкою полетимо їм назустріч і ніколи більше не повернемося на землю. Минають останні секунди.
— Ну, пішли! — тремтячим голосом кажу я. Ромка одкрив кришку "люка" і вже підняв ногу, щоб залізти в бочку. І в цю ж мить почувся дівчачий голос:
— Хлопці, а що ви тут робите? Га?
Від несподіванки Ромка випустив з рук кришку, і вона боляче вдарила його по коліну, а в мене забурчало в животі.
З-за сарая з'явилася Тетянка, наша однокласниця й сусідка. Побачивши її, Ромка зразу опам'ятався.
— Геть звідси! — спокійно сказав він.
— Що значить геть?! А може, мені цікаво, — сказала Тетянка й підійшла до бочки. — У що ви граєте? — Тетянка змовницьки прошепотіла: — У прикордонників і шпигунів? Я теж хочу.
— Геть, тобі кажуть, — скипів Ромка, — а то як дам, то полетиш!
— Дуже я тебе злякалась! От не піду і буду вам заважати, раз так!
Оце так номері Що робити? Невже все пропало? За кілька секунд до вильоту через якесь погане дівчисько зривається таке діло!
Здавалося, виходу не було.
І тоді я, — будь що буде, — вирішив все чесно їй розповісти і пояснити всесвітню важливість цієї події. Вона, напевно, зрозуміє й не буде заважати.
Почувши, в чім справа, Тетянка аж підскочила від захоплення.
— Ой хлопці, як це чудово! Візьміть і мене з собою. Я теж хочу летіти!
— Що-о? — ми перезирнулися, обличчя в нас витяглися від здивування.
— Я теж полечу з вами!
Ми безпорадно дивились один на одного. Отакої! Мало вона нам нервів на землі попсувала, так її ще в небо з собою брати! Ні! Ні в якому разі!.. Але як від неї відкараскатись? Адже якщо просто так не взяти, то вона і нам не дасть полетіти. Це точно! Вона така!..
І ми почали умовляти Тетянку.
— Ну, подумай, нащо тобі летіти? Це ж назавжди. Ти ж ніколи більше не повернешся на Землю. Ніколи не побачиш ні тата, ні мами.
— Ну то що? Зате цікаво! Чому все цікаве повинні робити тільки хлопці? Я теж хочу!
— Та ми ж не вмістимося всі в супутнику. Ми тебе не мали на увазі. Тобі немає місця.
— Ось як! Мені немає місця? Так ви теж не полетите! Я зараз же скажу тітці Теклі, і вона вам вуха пообриває за те, що ви її бочку чіпаєте… Тітко Текле! — напівголосно крикнула, Тетянка.
— Ш-ш!.. Замовкни!..
Робити було нічого.
— Гаразд… Залазь! — зціпивши зуби, запропонував Ромка і шепнув мені на вухо: — В крайньому разі ми її викинемо ло дорозі.
Тетянка вмить залізла в бочку.
— Тільки запам'ятай: їсти ми тобі не дамо. В нас у самих мало! — з відчаєм у голосі крикнув я.
— Добре, добре, — безтурботно відповіла Тетянка й радісно загула з бочки: — Ой, як тут гарно! Залазьте, швидше!
І ми з Ромкою полізли. Сопучи й штовхаючись, ми довго вмощувалися. Кожний намагався якомога болючіше штовхнути Тетянку. Тетянка мовчки терпіла. Нарешті всілися. Було тіснувато, але нічого — летіти можна, особливо на небо. В урочистому мовчанні я встав і закрив "люк", тобто прикрутив його дротом до бочки. Потім не своїм, якимось дуже писклявим, пташиним голосом сказав:
— Приготуватися! Даю старт!
Ромка й Тетянка затамували подих. Я щосили потяг за мотузку, до другого кінця якої там, на дереві, була прив'язана здоровенна каменюка. Почувся тріск, щось гупнуло, загримотіло і…
Тетянка вдарила Ромку ногою у вухо, В цей час Ромка штовхнув мене ліктем у потилицю, а я ткнувся носом Тетянці в живіт. Потім Тетянка сіла мені на голову, Ромка турнув Тетянку коліном, а я наступив Ромці на губу…
Яке щастя, що стінки супутника "Ліра-3" були вистелені ковдрою!
Бочка шалено оберталась і підстрибувала. Вісім холодних вареників з картоплею полетіли Ромці за пазуху, оселедець опинився у Тетянки під пахвою, а колишня газована вода вся до крапельки вилилася мені на штани.
І, незважаючи на це, я радісно вигукнув:
— Ура! Ми лети…
Я не договорив, бо якраз у цю мить мені в рот потрапила цибулина.
"Супутник", мабуть, летів уже у верхніх шарах атмосфери. Він обертався все повільніше й повільніше. Раптом об щось ударився п перестав обертатися.
— Ми вийшли на орбіту! — урочисто промовив Ромка…
Кілька секунд пішло на те, щоб розібратися, де чиї ноги, руки, голови та інше…
В бочці було темно. Пахло оселедцем і ще чимсь поганим.
— Цікаво, де тепер Земля? — тихо й печально спитала Тетянка. Їй уже хотілося додому, до мами. І Ромка це зрозумів.
— А-а, попалася! — злорадно захихикав він. — Ото не треба було летіти. А тепер — усе! Тепер ти ніколи не повернешся додому.
Тетянка нічого не відповіла. Вона мовчала. І я теж мовчав.
Гнітюча тиша запанувала в супутнику "Ліра-3". Я, Ромка й Тетянка сиділи й мовчки прислухалися до космічної тиші Всесвіту. І раптом…
Раптом ми почули гучні кроки й голос. По небу хтось швидко йшов лаючись. В усьому Всесвіті лише одній людині міг належати цей голос — двірничці тітці Теклі.
— А біс забрав би цих песиголовців. Знову якогось лиха накоїли! І доки це буде? Ні вдень ні вночі спокою нема.
Я кинувся одкривати люк…
Супутник "Ліра-3" мирно лежав у бур'янах біля дров'яного сарая. Над бочкою стояла двірничка тітка Текля і войовничо розмахувала руками…
Що було потім? Не треба питати.
Тетянці, звичайно, добре влетіло. Але найбільше перепало мені й Ромці.
І не в тім справа, що після хвилюючої зустрічі з батьками ми довго не могли сісти й соромилися показатися людям на очі. І не в тім, що учні в школі два тижні не давали нам проходу і все запитували про враження від космічної подорожі.
Виявилось найголовніше: учневі третього класу для того, щоб побудувати супутник, треба знати… арифметику. А-риф-ме-ти-ку! І сказав це не хто-небудь, а сам Жорка Циган, найпопулярніша у нас людина в школі, чемпіон міста з плавання.
Це було для мене відкриттям.
Довелося братися за арифметику.
Без підготовки, друзі мої, нічого не робиться. Запам'ятайте!
Отак літав я у космос.
Ну все, приїхали!
Вибачте, далі я їду у справах…
Підполковник Іщенко загальмував біля їхнього будинку. Вадька, Борис і Натка вилізли з машини.
— Спасибі!
— Спасибі!
— Спасибі!
— До побачення! — усміхнувся підполковник.
— До побачення!
— До побачення!
— До побачення!
Коли "Волга" від'їхала, Вадька зітхнув, розмахнувся і ляснув Натку по потилиці.
— Ти чого? — смикнулася Натка.
— Щоб не була така розумна! — Вадька повернувся і побіг. Борис побіг за ним.
— Дурень! Вадька-шмадька! — гукнула йому вслід Натка, і на очі в неї набігли безсилі сльози.
Натка любила маму, тата, вчительку Глафіру Павлівну і вареники з вишнями. І Натка терпіти не могла рицини, риб'ячого жиру й свого сусіду Вадьку. Та якщо риб'ячого жиру й рицини можна було все ж якось уникнути, то Вадьки уникнути було неможливо. Бо вони з Вадькою не тільки жили в одній квартирі, а ще й училися в одному класі — четвертому "Г".
Вадька був недоброю, лихою людиною.
Дарма, що всі хлопці його любили і вважали за свого отамана. Це нічого не значить. Бо не самі хлопці живуть на світі, і треба мати совість. І взагалі… Чому, скажіть, будь ласка, Натка повинна бути гіршою за Вадьку? Адже був колись час. Тоді вони були зовсім маленькі і звалися просто діти. І в усьому були рівні. Іграшки мали спільні. Хворіли на однакові хвороби — кір, свинку, скарлатину. Однаково боялися Бармалея і Сірого Вовка і однаково жаліли нещасного козлика, від якого лишилися тільки ріжки та ніжки. Ох, оті ріжки та ніжки! Скільки сліз пролили через них Вадька та Натка — дружних колективних сліз! Натка й Вадька тоді дружили, міцно дружили. Як то кажуть — нерозлийвода.
А потім раптом Вадька зробився хлопцем і сказав Натці: "Ти — баба!"
Натка образилась і сказала: "А ти — дурень!"
І Вадька гупнув Натку кулаком по спині. А Натка тріснула Вадьку портфелем по голові. Так вони перестали бути просто дітьми, а стали хлопчиськом і дівчиськом.
Натка плакала в туалеті, щоб ніхто не бачив. І весь час смикала за ланцюжок, спускаючи воду, щоб ніхто не чув.
"Яка свиня цей Вадька, — думала вона. — Ось я йому покажу, що нітрішечкн не гірша від нього. Він у мене побачить!"
Але це було дуже-дуже важко. Тому що Вадька нічого не хотів бачити й знати.
Не звертаючи на Натку аніякісінької уваги, він грав з хлопцями в футбол, був воротарем. Натка шморгнула носом і теж захотіла бути воротарем. Але їй ввічливо сказали: "Геть звідси! Дівчиська не бувають воротарями; тим паче такі зачухані".
Натка негайно відповіла: "А ви всі хулігани й нікчеми. І футбол ваш — тьфу!"
А Вадьці сказала окремо: "А ти найостанніша мокриця. Я пам'ятаю, як ти рюмсав, коли тобі укол робили. Нехай усі знають!"
Проте на Вадьку це аніякісінького враження не справило. Він тільки глузливо засміявся їй просто в обличчя. І через тиждень раптом навчився плавати.
Натка зціпила зуби і, не задумуючись, полізла у воду, просто на глибоке. Коли через кілька хвилин її витягли, вона вже вміла пірнати. Правда, виринати й триматися на воді ще не навчилася. На це довелося витратити два тижні й випити ціле відро каламутної річкової води. Але Натка не відступала й плавати навчилася. Що, з'їв, задавака противний?!
Складніше було з велосипедом. У Натки не було власного велосипеда. Доводилось…
— Милочко, дай покататися трошки.
— Та ну тебе! Ти й так мені вчора чотири спиці вибила і руль скрутила.
— Я більше не буду. Я вже майже вмію. Дай, Милочко. Я тобі цукеркові обгортки подарую. Гарні! В тебе таких немає.
— Гаразд уже… Тоді й перебивну картинку з квіточкою.
— Добре, — зітхала Натка, не в змозі приховати, як їй шкода перебивної картинки.
Зате глянули б ви на Вадьчине обличчя, коли Натка, нарешті, промчала повз нього на велосипеді, зовсім не тримаючись за руль. Жертви були недаремні.
Звичайно, він не міг їй цього подарувати.
Тому й б'ється.
Натка тинялася по подвір'ю. З дівчатками гратися їй не хотілося. Не цікавили її зараз дівчатка. Дуже їй хотілося чимось дошкулити отому Вадьці. Але чим? Нічого путнього не придумувалося.
Добре було тій Тетянці! Вона хоч у бочці з хлопцями в космос літала.
Натка проходила повз бетономішалку, що лишилася після будівництва сусіднього будинку, і раптом почула тиху розмову.