Той був розлючений, при світлі місяця його лице аж пашіло. Він міцно стиснув повід і вже, здавалося, хотів посунути конем на нещасного юдея, але в останню мить стримався. (...)
І тут почувся ще один голос — різкий, виразний:
— Мошку! Юдо! Мовчи!
Пилип зреагував миттєво: щосили, з розмаху, уперіщив розжареною палицею по іншому клунку. А за мить дебелий урізав по ньому ще й ногою. Клунок заворушився, але не видав ні крику, ні стогону. Сірка здогадалася, що то теж чоловік, але не юдей, а, судячи з голосу, козак, притому доволі молодий. Певно, він був зв'язаний, бо звестися на ноги не міг, хоча ніхто його й не тримав. Одначе його побоювалися — щойно він заговорив, чужинець миттю дістав із піхов шаблю.
— З тобою, зраднику, ми пізніше поговоримо, — гаркнув жилавий.
— То не я, а ти зрадник, Пилипе, — спокійно, мовби й не завваживши ударів, озвався той. — Я козак і присяги не ламав, а ти за тридцять срібників будь-кому готовий служити. Навіть цьому собаці...
— Хватіт! — скипів чужинець і змахнув шаблею. — Нєчєво с нім разґаварівать! Тімоха, брось єво в катьол! Пусть ізваріцца!
Дебелий Тімоха — насправді, певно, Тимко — нажахано вирячився на чужинця, не ймучи віри його наказу.
І тут знову почувся звук. Не той, інший, але не менш моторошний. Ішов він від Недри, але зовсім близько — одразу з-за насипів.
То було скажене вовче виття — таке, від якого аж кров застигає в жилах.
І не встигло ще воно відлунати, як із могили — з того боку, де лежали тисячолітні кістки, — знову почувся той перший, нелюдський, чи то крик, чи то плач, чи то стогін...
Але Сірка вже не боялася. На мить їй навіть соромно стало за те, що вона засумнівалася в словах дяка Безсмертного, бо її вже звикле до темряви око встигло вловити в тому закутку могили роздратований змах пишного чорного пухнастого хвоста.
І, допомагаючи друзям, вона старанно заверещала на такій тонкій і високій ноті, яку тільки змогла взяти:
— І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і...
У цю мить місяць знову випірнув із-за хмари й незворушно вилив на селітряницю добрячий жбан холодного білого мертвого світла. І із цього світла граційно вистрибнув на вершечок насипу вовкоподібний пес Журба, підвів голову на місяць і знову завив.
А за якусь хвилю поруч із ним так само, немов нізвідки, з'явився величезний чорний кіт Безсмертний — і знову видав отой нелюдський, потойбічний звук.
— І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і... — запоєм вела зі свого закутка Сірка, старанно наслідуючи мавок, русалок чи яку завгодно іншу нечисть.
На майдані перед казанами коїлося щось несусвітне. Коні схарапудилися, вирвали поводи з рук козаків, які не дуже й намагалися їх утримати, і кинулися в ніч.
— Вовкулаки!
— Відьми!
— Нечиста сила!
— Рятуйся! — репетували козаки, з усіх ніг наздоганяючи коней.
Пилип устиг наостанок кинути страшний погляд на чужинця, але теж не зміг стриматися та притьмом рвонув слідом за хлопцями, похапцем перехрестивши бліде обличчя, від якого, здається, зо страху геть відхлинула кров.
А в чужинцеві боролися два почуття — дикий страх і скажена лють.
Ледве стримуючи свого переляканого коня, він таки спромігся вилити лють, перш ніж здатися на волю страху. Уже зірвавшись із місця, він на ходу підняв шаблю, щоб в останню мить опустити її на голову нещасного Мошка.
Але тут знову сталося неймовірне: зв'язаний козак, про якого в цьому гаморі всі забули, якось умудрився вистрибнути назустріч шаблі й, рятуючи Мошка, прийняв удар.
Розділ II
Сірка
Найважче було вичекати ті хвилини, коли з глибини ночі вже не долинатиме навіть найдальший відгомін тупоту ніг чи копит. Сірка розуміла: якщо козак вижив після того страшного удару, допомогу йому треба надати якомога швидше. Але якщо хтось із нічних гостей раптом наважиться повернутися й побачить, що вся ота "нечиста сила", яка їх так налякала, — це просто дівчинка з котом і собакою, — отоді буде справді кепсько. І повернутися може лише чужинець — козаки дали такого драла, що раніше, ніж у Баришівці, не зупиняться; а ось той зайда справді небезпечний: у нього не лише говірка зміїна, а й у самій постаті є щось холодне й моторошне, ніби він зі справжньою нечистою силою знається. Зрештою, якби він і повернувся, Журба зачує...
І справді, пес Журба був уже на майдані перед казанами й нетерпляче позирав у той бік, де ховалася Сірка, — виходь, мовляв, тут уже безпечно.
Сірка миттю вистрибнула з могили й кинулася до козака.
Рана була страшна. (...) Головний удар припав на плече та груди, буквально розітнувши їх. Щоправда, з правого боку — але від цього не легше... Можливо, була пошкоджена легеня, бо козак злегка хрипів і з кутика рота теж сочилася кров. Але принаймні він дихав!
— Вай! Вай! Ні! Вовкулака!
Це Журба розколошкав нещасного Мошка, і той зарепетував, як недорізане порося.
— Мошку! — скипіла Сірка, пораючись біля пораненого. — Побійтеся бога! То ж лише пес. Він нічого Вам не заподіє. Краще допоможіть мені!
Мошко заледве зважився відірвати руки від обличчя та роззирався, помалу відходячи від шоку.
— Ти хто? — запитав урешті.
— Принесіть води! — гаркнула йому Сірка.
— Води... Га? Якої води?
— Ось відро. Онде ріка. Бігом!
Утямивши нарешті, чого від нього хочуть, Мошко схопився обома руками за відро й побіг, напівпоповз до річки, усе ще злякано косячись на Журбу. А Сірка тим часом узялася відривати полу від сорочки — не дуже чисту після її переховування в могилі, але нічого кращого все одно не було.
Оддалік почувся хруст очерету та голосний хлюп — мабуть, Мошко й сам звалився в Недру. Хоч би не втопився... Та ні — он хекає... Повертається нарешті...
— Ва-а-а-а-ай! — раптове Мошкове волання заглушило хрускіт перекинутого й розламаного відра. Це кіт Безсмертний невчасно з'явився на вершечку насипу.
— Мошку! Чого ж Ви такий дурний?! — скипіла Сірка. — То кіт! Просто кіт і нічого більше. Ви принесете води чи ні? Він же Вам життя врятував... — Дівчинка примощувала пораненому під голову свою торбину й намагалася вкласти його якось зручніше.
Мошко щось забурмотів, схопив нове відро й з другого разу таки приніс із річки води, щоправда, по дорозі розхлюпавши половину.
Сірка промивала козакові рану, усе прислухаючись до його дихання й добираючи спосіб, як перев'язати йому плече.
— Треба ще полотна. Маєте сорочку? — гукнула Мошкові. — Рвіть!
Але той уже не поспішав. Пильно приглядаючись до дівчинки, він знову запитав:
— Ти хто?
— Сірка, — недовго думаючи, відповіла вона.
— З-з-з п-пекла? — покосився на могилу Мошко.
— З якого ще пекла? — відмахнулася Сірка. А тоді здогадалась і на мить розсміялася: — Та ні, жива я. Жива.
Проте Мошко й далі дивився на неї з недовірою.
— Ось Вам хрест, що жива! — гаркнула на нього Сірка й широко перехрестилася. — Рвіть сорочку! Йому треба рану перев'язати, а в мене нічого більше немає.
Й аж тоді подумала, що Мошка, який нехристиянської віри, це навряд чи переконає. Проте той ніби заспокоївся — однак для певності запитав ще:
— Звідки тоді ти знаєш, що я Мошко?
— Вони ж Вас так називали, — стенула плечима Сірка. — Ті, що привезли Вас сюди...
— А ти що тут робиш? — не вгавав той.
— За багаттям наглядаю. Хіба не бачите: он селітра випарюється! — І змахнула рукою в бік казанів. Дрова під ними вже геть прогоріли, незле було б підкласти нових, але зараз їй було не до того.
Мошко врешті, здається, заспокоївся, відійшов за найближчі кущі й заходився поратися зі своїм дрантям. Відтак приніс їй цілу сорочку, яка під тим дрантям, мабуть, ховалась у нього на тілі.
— А його як звати? — показала очима на пораненого. І силкувалася розірвати добротне полотно.
— Байка Семен. Козак він.
— Бачу, що козак. Допоможіть-но його припідняти, щоб я перев'язала.
Мошко врешті опустився на коліна перед пораненим і тремкими руками схопився за його плече. Але так незграбно, що козак застогнав, закашлявся, і з його рота випорснув згусток крові. Мошко відсахнувся, кинувся до кущів, але його знудило ще на півдорозі.
Сірка гірко зітхнула.
Користі з Мошка не було, а сама вона ради пораненому не дасть.
І тут хтось легенько торкнувся до її плеча.
— Ох, Журбо... Це ти...
І за мить здогадалася:
— Біжи до Боронила, Журбо! Буди його! Буди всіх! Хай негайно мчать сюди! До Боронила, Журбо! До Боронила! Він найближче живе...
Пес Журба лизнув дівчинку в замазаного кров'ю носа, тихенько гавкнув на знак згоди й зник у темряві.
А Сірка, як могла, заходилася перев'язувати козакові рану...
...Під ранок Семена Байку на возі доправили до хати дяка Безсмертного — той свого часу й сам бував у боях, коли потрапив на Січ; а перед тим, замолоду, сходив пів Європи, пізнаючи різні науки, тож трохи знався на лікуванні — як, зрештою, і на всьому іншому.
Сірка кинулася гріти воду та шукати чисте полотно, але дяк покликав собі на допомогу бабу Думитращиху, місцеву відьму, а їй наказав умитися й перекусити, а тоді дав заспокійливого відвару й відправив на сіно спати.
— Не ображайся. Ти своє діло зробила добре. І щоб могла робити й далі, мусиш відпочити.
Із Сіркою подався на відпочинок і кіт Безсмертний, а пес Журба ліг на порозі хати й приготувався нікого чужого не впускати.
Мостячи собі в сіні зручне кубельце й пригортаючи кота, дівчинка ще трохи дулася: їй хотілося побачити, що дяк робитиме з такою страшною раною, як даватиме їй раду. Хоча насправді й розуміла, що дяк має рацію: від пережитого вночі руки в неї досі тремтіли, та й у грудях розливався якийсь невтолимо гарячий трем. І лице пашіло так, що навіть холодна вода з колодязя не могла вгамувати цієї барви — здавалося, вона ось-ось спалахне.
З нею від самого народження так: щойно якась тривога — і вона миттю зібрана, уся на нервах; а коли тривога минає — вона відразу мов "спалахує", і тоді дяк Безсмертний запарює заспокійливого зілля. Через це "спалахування" її, зрештою, і прозвали Сіркою...
Хоча насправді вона Серафима — таке ім'я дав їй отець Василь, сказавши, що її врятував серафим. Справді, без божої помочі — і, звісно, без дяка Безсмертного — вона побачила б цей світ лише мигцем...
Їх було троє друзів: Софрон Журба, Іван Безсмертний і Полуян Биченко. Побраталися, як водиться, на Січі — і дружбу свою гартували в січах. А коли наспіла пора повертатися — після битви під Хотином, де вони рубалися пліч-о-пліч зі славетним гетьманом Сагайдачним, — осіли тут, у Березані.