Цікавий жидок, чоловік середнього віка а низького взросту, з очима маленькими но бистрими як у ящірки, був, розуміється, перший, що мя за моє отечество і за ціль моєї пути питав. Не було причини критися з моїм наміренням, а в-преки була причина сказати правду, що їду до Билок пару молодиків купити на хів. Но з одної пари зробилось межи людьми кілька а дали кільканадцять, і я став ся в селі, де крім священика може ніколи не бував чоловік з вищої над прощаву народа верстви, скоренько предметом розговорів, а мої красні коні, в тім куті полудикої сторони угорської землі незвичайні, предметом общого ненаглядного пересмотру.
Прикро мені було читати те все із таблиці їх лиця і поодиноких слів і питань, і я знов хотів повертати назад домів з-помежи люда, которий, хотя одного з нами роду і бесіди, однако завсе щось для чужинця відстрашаючого, щось дико-буйного в собі являє і завитий в своїй волохатій гуні з довгими по землю рукавами і розчухраним чорним волоссям на голові, непринадний образ представляє. Но дощ не перестав лляти як з всіх заставок, і громи били без устанка. Треба було доконечно ждати лучшого верем'я. Тимчасом люде мінялись в корчмі, і одні відходили, другі надходили, і не минула година часу, знало цілісіньке село за багатого молодото купця, проїжджаючого до Билок на славний торговельний збір за волами. Найліпшим в тім взгляді дзвінком, розносящим сей голос, стався циган Петро, которий, ледво приспівши до села і постаравшись помежи газдами за сіно і овес для коней, щез як камфора в селі і через цілий час ані заздрів до корчми.
2
Щоб ухилитись від пересмотра людей, напливающпх щораз більше до жида з потребою і без потреби, рішився я удатись до місцевого священика, хоча мені цілком незнакомого, але на моє крайнє неудовольство не було його дома. І так був я змушений статись предметом, занимающим ціле село. Около третьої години з полудня надтих дощ і появився циган. Скоро велів я сідлати, і незгідлив сам з собою, чи вертатись чи пуститись далі на божу волю, зачав я увідовати людей, чи далеко ще до Билок і чи настиг би я ще в час на збір, єсли-би я хотів заночувати тут. Но я довідався, що уже було запізно, бо до Билок було ще з Ісок на літний день ходу.
Тимчасом жид, властитель корчми, не пропускаючий жодної хвилі до заробку і хісна, звернув до мене та й каже чисто-руським словом:
– Панцю! пощо вам трудитися аж до Билок, де не буде ніякого збору, єсли так буде лляти як днесь. Я знаю, що ви з нічим повернете, бо там і так худоба дорога тепер; от я маю кілька пар молодиків, яких і коло Дебрецина не знайдете, а продам їх дешево, бо требую гроша, – і запровадив мя до своєї обори, де його худоба з поля повертала, бо уже вечоріло.
Я, уваживши, що в-істину шкода була по такім уже труді назад повертати, а може без діла більший труд класти, вибрав собі з-помежи його худоби дві пари молодих виростків і звідався за ціну.
Жид зацінив як за рідную мать, так що йому не мож було навіть відповісти, і я крикнув на товариша за конем, щоб повертати назад.
Аж втім зближається якийсь чоловік в гуні з циганом, которий очевидячки не задоволен був моєю гадкою, та й каже стиха:
– Ви, панцю, не слухайте жида, бо жид завсе жидом; на зборі буде маржини довольно і дуже туно, бо долі вигоріла паша на гир; до Билок зайдете ще на час, єсли зараз сядете на коня і підночуєте на Переділлі. Послухайте мене, а не пожалуєте того.
Я обернувся до чоловіка і глянув йому в око. Но з очей його заясніло до мене щось так простодушного, щирого, що мені аж радісно зробилось в душі, і якби рідний отець промовив до мене, я хватився розлучно його ради, благодарив, скочив на коня і дуй же наперед. Всі люди з корчми вийшли за мною, подивляючи удатні коні, і оден з товпи, може бути що і тот сам чоловік, крикнув за нами на ціле горло:
– Панцю! візьміть сіна вать соломи в рукав, бо вам ся придасть.
Но я не міг порозуміти ціль тої поради, не відав нужди, щоб жменя мерви мені на пути була потрібна, і обернувшись одвітив недбало:
– Таж в кожнім селі знайдеться жменя соломи, сли буде її потреба, – і потисши коня, посадив в сторону к лісам, которі залягли стрімкі стіни Бержави.
Дощ надтих цілком, в воздухах усмирилась борба, но вечір настигав чимраз скоріше; зачало смеркати. Пересунувшись через багнисту млаку, которих під кожною горою достатком, ми станули напрасно під громкою стіною стораменної Бержави. Глянув я ще раз перед себе і наоколо. Перед мною сторчали скали, розвішені по стромах, і чорний непереглядний ліс, за мною село, приперте до гори як ластів'яче гніздо до хижі, а надо мною ніч темна.
– Петре! а чи далеко ще Переділля?
– Ще дві години спорого ходу, – одвітив мені мій циган, – а тут треба злізти з кони, бо шкода худоби.
Не теряючи часу, ми позсідали, і далі на строми в ліс. Аж тепер я розпізнав путь, яка нам передстояла. З скали на скалу, з каменя на камінь, з зарви на зарву треба було садити. А чимраз ставалось темніше, чимраз діялось прикріше, чимраз страшніші відкривались бори, а дорога звужалась на тісну пішку. Конята, не привикші до таких стромів, напружали всі свої сили, рвались, і знов уставали, і знову рвались і дерлися будьто серни по скалах, перехапаючись вискоками з одної на другу. З чола ллилось як з стріхи, в серці билось як коваль о бабку, а віддих розтискав груди.
Но годі відпочивати, бо ніч залягала плахтою. Напослідок стемнілось цілком. На крок не дозрів би нічого перед собою. Товариш не видів товариша, ані коня, що дерся за ним. Ми ішли омацком і слідили один другого по голосу. Дві години цигана здавали ми ся довші, як найдовша ніч глухої осені. І місто двох зробилося п'ять годин тяжкого нужденного ходу, нужденного для мене, а ще більше для послушної звірини, що тяглася за нами.
Аж напослідок, знурені до крайнього, ударивши не раз коліном о скалу, а чолом о первовічного бука, звідуючися без устанку, чи далеко ще Переділля, та ожидана Кальварія, ми добились при послідніх моїх силах на рівнішую землю і м'ягшую пішку. Крихтинку учинилося видніше і я догадовався, що ми з ліса вийшли. Підійшовши ще на стаю, станув циган і звістив нам, що ми на місці.
– Як то? – спитав я сквапно, – в Переділлі?
– А так, на Переділлі.
– А де ж суть хати? село?
– Ту нема села і хати ніт жодної.
– Як то? і ми маєм ту ночувати в тій дикій пустини, в тих безвістях, де хіба лиш звірови прибіжище? Чоловіче! ти обманув нас або зблудив сам і нас ведеш в блуд. Я тобі не довіряю. Мені люде казали, що підночуєм в Переділлі, розуміється в селі, що може невеличке, но однак не так пусте, щоб не могло помістити три чоловіки та й три коні.
– Панцю! – одвітив ми циган голосом, в которім ніби задив, а ніби обмана проникала. – Панцю! тут нема села, що би ся називало ІІереділля; так зоветься полянка, на которій тепер стоїмо, бо перетинає Бержаву і високий її хребет і творить низину, через котору можна перехопитись на другу сторону тої гори.
В моїй голові розсвітилось, якби ми хто здер полуди з глуздів, но в очах почорніло ще гірше. Через хвильку, в которій цілий нерозтроп мого діла ударив мя в чоло, стояв я нерозлучно. Аж на послідок зачав ся питати:
– А де ж ми будем ночувати в тій пустини?
– Єсть тут колиба, де підночовують кісці Тютчанського пана превелебного, бо та полянка належить до Тютчанської церкви, там же і ми переночуєм, – одвічав супокійно циган і пустився, хоча тут нас пішка цілком лишила і тільки чистий м'який моріг під ногою угинався, безпечним кроком до добре знаної йому колиби.
Не в-обав ми знайшли тую єдинісіньку приохорону від дощу і бурі, від лютого звіря і ще лютішого злого чоловіка, которого образ на стовпах по всіх селах добре мені вгризся в тямку, і прив'язавши коні до близенького корча, ми ялися розглядувати чи, лучче сказавши, розсмотрювати руками по нашій кімнаті і думати за вогонь. Ціла колиба складалася з чотирох грубих повалин, витесаних з розколотого бука. Одним кінцем припирали вони до землі, а другим лежали на колику, піднесенім двома в землю вбитими сохами. Серед колиби на землі знаходився попіл, кілька угликів і недогарок дерева на п'ядь великий.
Найпершим і найстаршим ділом було розложити вогонь. Без того ні гадки перекоротати ніч. Но як тут його розпалити? В колибі замокло все навальним дощем, ні одного углика не знайшлося сухого, ні одного патичка, з которого би ще не цяпкало водою.
Мій Іван Шило, которий через цілий час в Ісках був веселий, а садячи улетями к горі, затямив за всі свої язики і тілько коневі додавав охоти, рішився, уважаючи крайню нужду, пуститись в ліс і пошукати сухого лому. І майже через цілу годину глядів він по вертепах, держачись одного мойого голоса, которий часами пускав я, щоб де не заблукався при нічній пітьмі в борах, і повернув назад бездільно.
Сум, тяжкий сум заляг колибу і ціле її семейство, бо ж і циганови, которий крім себе за нич не здавався дбати в світі, скучно було без вогню. І в-істнну в такій пустарі, де серед білого полудня медвідь в стада волів впадає, де вовк літом подорожньому залягає дорогу, і найвідважнішому не мило би було довгу осінню ніч пересидіти без вогня. Тим сумніше було для мене, казав би-м для скитальця в чужій країні, де завсе по стовпах вісильниця пригадує, що тут не всюда ся видно. Сам я не знав, що розпочати, а тут голод яв докучати і коні зачали рватись, обгризши галузи корча.
Аж тепер я пригадав собі щирую приязну раду якогось почтивого гуняника, а голос його – "Панцю, візьміть сіна в рукав" – задзвенів ми в середину ще раз як голос отця до блудного сина. І прийшов мені на гадку Робінзон в дитинячій небилиці, і яли-сьмо кресати огня і роздувати до мокрого угля, гадаючи, що розгорілим буковим чиром просушитися. Але бездільний труд, даремна усильність! Я уже пострадав всю надію, і рішився на божу волю лячи і спати, аще буде возможно. Аж тут прошибла ще одна гадка через мою голову. Схилившись, зачав я глядіти головні, що зараз з-початку послідив був на вогнищі. Осмотрюю на всі сторони, і бач! знайшлася завержена в кут під повалини, і о радості! з одної сторони суха.
Як днина сонцем, так я утішився домислом моїм. "Сюди чиру!" крикнув я весело і забрався до діла, а товариші відбігли за ломом.