Правильно. Розумний батя у тебе. Плейєра це він тобі привіз?
Валера. Ага. З Японії. Дві штуки.
Іван Васильович. Хороша річ. Я, грішним ділом, хоч і не молодий, але теж люблю ці штуковини. До речі, це добре, що ти тут нагодився, самбіст. Поексплуатую тебе. Мені хотілося б дещо пересунути у дворі. А сам, боюсь, не подужаю. Допоможеш? Га? Нетерплячка свіжоспеченого домовласника.
Валера (кинувши погляд на будиночок, де лишилася Зоя, нерішуче). Ну… я знаю…
Іван Васильович (перехопивши його погляд). Чи, може, зайнятий?
Валера. Ні, ні. Ходімте.
Іван Васильович. Ну, добре… Це швидко. А машину я потім домию. (Разом з Валерою іде.)
Знову визирає Чебурашка. Прислухається. Потім прожогом вискакує з дверей, біжить за будиночок. З синього будиночка виходить Зоя. Вона теж з плейєром, у навушниках. Здивовано озирається, починає шукати Валеру, іде в садок, за будиночок. Із-за зеленого будиночка вибігає Чебурашка, заскакує у двері. Але в останню мить його встигає помітити Зоя, що виходить з садка. Застигає вражена. Ховається за берест. Входить Толя (з рюкзаком за плечима).
Толя (помітивши Зою, здивовано). Привіт!
Зоя (обертається, розгублено). П-привіт…
Толя. Що? Євген приїхав?
Зоя. Євген?.. А-а… Джон… Ні… Тобто він був… Але… потім поїхав…
Толя. Гм… А чого ти ховаєшся?
Зоя. Я… я не ховаюсь… Просто там хлопець… Якийсь дивний… От він, по-моєму, ховається.
Толя (спохмурнів). Ти… ти його бачила?
Зоя. Бачила.
Толя. Ну, раз бачила… нічого не зробиш… Він усе одно сьогодні поїде вже…
Зоя. А хто це?
Толя. Чебурашка.
Зоя. Хто?
Толя (пильно дивиться на неї). А ти не з міліції?
Зоя. Ні.
Толя. І не дятел?
Зоя. Що?
Толя. Не стукачка?
Зоя. Ні.
Толя. Це семикласник. З дитбудинку. Втік.
Зоя. Чого?
Толя (зітхає). Маму шукає.
Зоя. А де вона?
Толя (знизує плечима). Хто її зна. Покинула, як йому було чотири роки. Залишила в універмазі.
Зоя. Ой!
Толя. А він вірить, що то просто брешуть, що він загубився. І хоче її знайти. Каже, що пам’ятає її дуже добре. Висока, чорнява, гарна, з білозубою усмішкою. Весела. Любила співати. Мабуть, п'яницею була. Співала, як вип’є. А він думав, що весела. І двір добре пам’ятає. І квартиру… Хоч минуло вже десять років.
Зоя. Як же він її знайде? Це ж неможливо.
Толя. Він уже кілька разів тікав.
Зоя. А тут як він опинився?
Толя. Тиждень тому я надибав на нього. Біля вокзалу. Він ховався від міліціонера. Зовсім хворий. Температура тридцять дев’ять і сім була.
Зоя. А твої батьки знають, що він тут?
Толя. А для чого? Ти ж знаєш, як про інтернатських, дитбудинківських думають. А я йому вірю. Їсти ношу. І ліки. А оце куртку свою стару притяг. Холодно ж. А в нього вітром підбита.
Зоя. А ти одначе…
Толя. Та… (Махає рукою.) І нащо я тобі все це розказав? Перший раз бачу і… Дивно. Ніколи зі мною такого не було.
Зоя. А мені часто розказують. Я навіть сама дивуюсь.
Толя. Очі в тебе… Добродушні, як каже Чебурашка. Іншим інтернатським, каже, пишуть хороші, добродушні листи. А йому ніхто.
Зоя. Добродушні листи… Гарно.
Толя. Він дуже цікавий хлопець. Музику любить страшенно. У нього транзистор. Весь час слухає… А ти сама тут?
Зоя. Ні.
Толя. З подругою?
Зоя. Ні.
Толя. А-а… А він надійний?
Зоя. З ненадійним я б не приїхала.
Толя. Бо я обіцяв Чебурашці, що буде порядок.
Зоя. Якщо хочеш, я і йому не скажу.
Толя. А де він?
Зоя. Десь тут. Вийшов узяти води, щоб помити яблука, і…
Толя (дивиться у глибину сцени). А-а… Он він, здається. На дачі Брусиловського. З новим хазяїном.
Зоя. Що?
Толя. Сусіда наш, Брусиловський, місяць тому помер. І дружина його продала дачу.
Зоя. А хто цей новий?
Толя. Не знаю. Я його лише раз бачив. Як він приїздив дивитися. Здається, якийсь відповідальний товариш. Я б не хотів, щоб він знав про Чебурашку.
Зоя (з досадою). От Валера! Нащо він до нього пішов!
Толя. Ну, гаразд. Ти мене не бачила, Чебурашки теж! Добре?
Зоя. Не бійся. Я зараз сховаюсь. Щоб Чебурашка не…
Толя. Ми скоро підемо. От тільки нагодую його. Бо вчора я не міг. І він зараз, мабуть, голодний, як вовк.
Зоя. Може, дати тобі щось? У нас харчів — навалом.
Толя. Та ти що? Спасибі! Я теж привіз — будь здоров! Чао!
Зоя (усміхаєтся). Какао! (Ховається у синьому будиночку.)
Толя (стукає умовним стуком у двері, тихо) Це я! Відчини!
Двері зеленого будиночка відчиняються, з’являється Чебурашка.
Чебурашка (радісно усміхаючись). Здоров! А я вже думав, що й сьогодні не приїдеш… Тут якісь штимпи лазили, але мене ніхто не бачив. Чесслово! Я… як обіцяв.
Толя. Ага… Ти пробач. Але вчора ну ніяк не міг вирватись. У школі дві контрольні. А після уроків до прабаби їздив. Їй дев’яносто два, вже третій рік лежить, і ми по черзі їздимо. Вчора якраз була моя черга.
Чебурашка. Та ти що! Виправдовується! Ти й так… Що ти, зобов’язаний, чи що? Просто нуднувато самому. Хоч я й звичний до… У нас всі звичні… Але під замком якось…
Толя. Дуже голодний?
Чебурашка. Та ні. Я якісь яблука під тумбочкою знайшов. Три штуки. Ти вже пробач, гавкнули твої яблучка. Передавали тобі привіт! (Сміється.)
Толя. Які яблука? Не було, по-моєму… Мабуть, якісь гнилі. Закотилися.
Чебурашка. Ну, не перший сорт. Але… я й гірші їв.
Толя (знімає рюкзак). Зараз. Я тут помідори, огірки привіз. Сир, ковбасу, котлети.
Чебурашка. Котлети! Ух ти! (Потирає руки.) Люблю домашні котлети! Колись одному з наших приносили, він вгощав. Смакота!.. Ну, ти… Знаєш, я до тебе так звик за ці дні. Наче ти мені… брат, чи що… Серйозно!
Толя. І я… Слухай, я вже думав… А що, як я поговорю з мамою, щоб ти… щоб тебе…
Чебурашка (радісно стрепенувся). Що?!. (Потім задумується, зітхає.) Ні! Спасибі… але… у мене ж є своя мама. Рідна. Я мушу її знайти. Я її знайду і тоді прийду до тебе. З нею. Добре?
Толя (озирається). Вони сюди йдуть. Ходімо. (Заходять разом з Чебураиікою у будиночок, зачиняють двері.)
З глибини сцени виходять Валера (з сумкою Івана Васильовича) та Іван Васильович (з оберемком хмизу).
Іван Васильович. Вогнище у вас, я бачу, традиційно тут розводять. Не будемо порушувати (розкладає, запалює вогнище). Та-ак… Давай сюди сумку (бере у Валери сумку, дістає продукти). Шпроти, горбуша… Навіть ікорки маленька баночка є. О!.. Гулять — так гулять! Не щодня вхідчини бувають. Купівля хати, землі — то велике діло!.. Предки наші добре це знали. Пам’ятаєш — "Чия земля? Калитчина!"?
Валера (витягаючи з криниці воду). Що?
Іван Васильович. "Сто тисяч" Карпенка-Карого. Сідай!.. Двійка!
Валера. А… Я тоді хворів, як проходили.
Іван Васильович. Класику нашу, дорогий, не проходити, крізь серце пропускати треба. Ну, не ображайся, не ображайся. Сам колись таким був. Картопельку варимо у "мундирах". Згода?
Валера. Можна.
Іван Васильович (заливає казанок водою, чіпляє над вогнищем). Думаю, вистачить.
Валера. По-моєму, навіть багато. А… а ви ще когось чекаєте?
Іван Васильович. Ні, дорогий. Не чекаю. Так уже історично склалося, що на сьогоднішній день, на теперішню мить, не чекаю нікого. Дружина поїхала до наших, аж на Тіксі. Зять у мене там служить. Військовий льотчик. Отже, парубкую. Думав, що з дідом доведеться. Але раз є молодь… Скажу відверто — не люблю старих. Нудний народ. Говорять або про свої хвороби, або про те, як добре було колись і як погано тепер. Молодих люблю. Мені з ними завжди цікаво.
Валера. Різні є старі. Та й молоді є такі маруди, що…
Іван Васильович. А ти філософ. Не в університеті?
Валера. Збираюсь. Поки що у десятому.
Іван Васильович. І дівчина теж?
Валера (знітившись). Яка дівчина?
Іван Васильович. Руденька така. Під хлопчика пострижена… Гарна. Сподобалась мені.
Валера (розгублено). А звідки ви?
Іван Васильович. Нам усе відомо! Як кажуть, у певних установах. Ех ти, дитино моя дорога! Жодних таємниць! Бачив, як ви йшли по дорозі. Від електрички. Коли їхав.
Валера. А чого ж ви… пізніше?
Іван Васильович. У село заїжджав. За дідом. Для офіційного представництва. А він, виявляється, сам сюди придибав. Мене зустрічати.
Валера. Ясно.
Іван Васильович. Дівчину як звати?
Валера. Зоя.
Іван Васильович. То гукай, мабуть, Зою. Чого їй ховатися. І не тушуйтесь. Я не класна дама. Моралі вам не читатиму. Кажу ж люблю молодь. І вважаю, що нічого гіршого бути не може, ніж ота конфронтація між батьками й дітьми. Молодим старих, звичайно, розуміти важкувато. Бо досвіду нема. А от старі мусять розуміти молодь. Зобов’язані. Бо колись самі були молодими.
Валера. Правильно!
Іван Васильович. Правильно, то правильно. Але як же забувають люди свою молодість, своє дитинство! Дратуються, бубонять: "Ах, теперішня молодь! Така розбещена, така цинічна!" — "Чого галасуєте, чого біситеся, чого регочете?!" Не розуміють. То хіба ви? То ваші сімнадцять років галасують, регочуть, бісяться.
Валера. Якби всі дорослі так міркували… А то…
Іван Васильович. Якби усі розумно міркували — давно рай на землі був би. І не треба було б ніяких перебудов.
Валера. Точно (підходить до дверей синього будиночка, гукає). Заєць! Виходь! Ну, виходь! Ну!
Зоя прочиняє двері, визирає.
Іван Васильович. Виходьте, Зоенько. Не бійтесь. Здрастуйте.
Зоя (виходить). А я й не боюсь. Добрий день. Чого мені боятися? Що я — вкрала щось, чи що?
Іван Васильович. Правильно. (Подає руку.) Іван Васильович.
Зоя. Зоя.
Іван Васильович. Не просто Зоя, а богиня Зоя.
Зоя (зневажливо). Ага. Афродіта! Венера Оболонська Кирпата!
Іван Васильович. Не треба. Усіх богинь спершу породила природа. Тато з мамою. І були вони отакими, як ви, десятикласницями. А потім… Ви Музей українського мистецтва знаєте, звичайно. І Музейний провулок біля нього знаєте. Проти скверика є там старий семиповерховий будинок. І на другому поверсі барельєф. Бачили?
Зоя. Щось античне, здається.
Іван Васильович. "Похід Фріни". Скульптора Балавенського.
Зоя. А хто така Фріна?
Валера. Цариця якась?
Іван Васильович. Ні. Проста, звичайна дівчина. Гетера. Давньогрецький скульптор Праксітель ліпив з неї Афродіту. І люди почали поклонятися дівчині, мов богині. Жерці були обурені і вирішили засудити її на смерть. Та під час суду захисник зірвав з неї одяг. Судді були вражені красою Фріни і виправдали її… Народ торжествував. А ви кажете… Божественна краса починається з краси земної… Але… (Придивляється до них.) Дорогенькі мої! Та ви ж обоє сині, як… як курчата по карбованцю шістдесят! Померзли.