А тоді направили мене в училище, навчати молодих льотчиків. Далеко це звідси, в Сибіру. Там і осів.
Іван Петрович поплескав хлопців по плечах і вже веселіше сказав.
— А тепер по хатах. На добраніч!
Цієї ночі він довго не міг заснути. Потривожив минуле — і нескінченні спогади відігнали сон. Ось, наче з мороку, виплив Степан,— русявий, вилицюватий, з задумливим поглядом невеселих очей. Навіть згадалося, як того останнього дня він старанно голився і ніяк не міг пригладити впертого вихора на голові.
Ніч була тиха, спокійна. Зазирнув місяць у кімнату і ліг на підлозі світлим килимком. Нарешті думки вгамувалися, розмістилися по своїх куточках,— Іван Петрович заснув.
Прокинувся він від яскравого сонця, що світило прямо в вічі. Глянув на годинник — сьома. Швидко одягся, умився.
— А де ж Павка? — спитав він у Ромки, який уже крутився дзиґою коло нього.
— Зараз прийде. Поки поснідаємо, і прийде.
Снідали самі, бо Ромчина мати пішла вже на поле. Ромка, як гостинний хазяїн, пригощав Івана Петровича свіжим салатом, смаженою рибою, узваром, картоплею, варениками— усім підряд, аби тільки гість затримався за столом. Попоївши трохи, Іван Петрович ввічливо почав відмовлятися. Але Ромка чесно виконував наказ Павки: не відпускати гостя. І, незважаючи на його протести, збігав ще до льоху і приніс холодну ряжанку.
— Ось покуштуйте,— поставив на стіл коричневий глек.— Там ще квас є. Хочете, принесу?
— Не можу, слово честі, не можу, — рішуче одмовився Іван Петрович.— Я ж не встану з-за столу, а нам ще йти скільки! Де ж твій Павка забарився?
— Зараз прийде. Ось побачите. І на поїзд встигнете. — І про всяк випадок висипав на стіл смажене гарбузове насіння.
— Спасибі, Ромко. Напевне, не будемо чекати Павки. Пішли.
— Добре. Тільки ключа знайду,— сказав Ромка і заходився нишпорити по кімнаті. Він шукав старанно, терпляче, не минаючи жодної баночки, коробочки, навіть попросив Івана Петровича помацати на шафі, чи не лишила часом мати там ключа.
— От клятий! І куди він міг подітися? — Ромка насупив брови і блукаючим поглядом обвів кімнату.
Хтозна, скільки б ще тривали ті пошуки, коли б Іван Петрович випадково не знайшов ключа... на гвіздку в сінях.
Тільки вони замкнули хату, як раптом наче з-під землі об'явився Павка.
— Чого це ти так спізнився? — трохи дорікаючи, сказав йому Іван Петрович.
Павка стояв біля яблуні і смикав за мотузку, на якій сушилася білизна.
— Мати затримали. У крамницю ходив.— І, помовчавши, додав: — Ми навпрошки підемо. Так швидше буде.
— Хай так,— довірливо погодився Іван Петрович і попростував за ними.
Сонце вже підбилося високо, але не припікало. І було приємно йти тихою ранковою вулицею понад річкою, яка ще не прокинулась від сну і бадьорила прохолодою.
Потім пройшли стежкою через якісь городи. З-за дерев виглянула біла триповерхова будівля.
— Це наша школа! — з погордою сказав Павка.— І сад наш.
— А сливи які там смачні,— мрійно додав Ромка.— Давайте зайдемо?
Іван Петрович похитав головою:
— Поспішати треба.
— Ну, то хоч школу подивіться. Я вам покажу наш клас,— не здавався Ромка.
— От невгамовні. Кажу ж вам, що не можу зараз.
Поминули школу, сад, ще городи. Вже й хати лишилися позаду. Знову вийшли на дорогу. Раптом Ромка як зойкне! І застрибав на одній нозі. Скривився, зціпив зуби, сів край дороги.
— Що таке? — схилився до нього Іван Петрович.
— Нога... заскочила,— не сказав, а видавив з себе Ромка і пильно почав її оглядати.
Павка натискав то в одному місці, то в другому, а Ромка стиха стогнав. Іван Петрович теж оглянув Ромчину ногу — і зверху, і знизу. На ній було стільки різних подряпин, синяків, що важко було розібрати, де в нього болить. Бо ж і вчора боліла... Коли ж Іван Петрович натиснув пальцем, Ромка спочатку хотів було закричати, але раптом передумав.
— Уже легше,— сказав спокійніше і опустив ногу додолу.
Він підвівся, обережно ступив на неї раз, другий, як пробують узимку на калюжці лід.
— Нічого, дійду.
Нарешті показався ліс. І чим ближче вони підходили до нього, тим ширшими ставали кроки Івана Петровича. Інколи він кидав погляд на Ромку, і той, наче по команді, відразу починав припадати на ушкоджену ногу. А через кілька кроків знову дріботів по дорозі, забувши про свої недавні прикрості.
Край лісу, на невеличкому пагорбі, вже видно було могилу за зеленою огорожею.
Павка наддав ходи, Ромка не відставав.
— Порядок,— ледь чутно ворухнув він губами. І, повернувшись до Івана Петровича, сказав:
— Оце вона і є.
Маленький горбочок,був дбайливо прибраний свіжими квітами і зеленими сосновими гілками. На білій дощечці слова: "Лейтенант Безбородько Степан Андрійович, 1921 — 1943 рр. Загинув у бою з фашистами за Батьківщину".
Іван Петрович зняв кашкета. Стояли мовчки. Огорожа і дерев'яний обеліск із зіркою виблискували під промінням серпневого сонця.
Тільки зараз, трохи постоявши, Іван Петрович відчув, що навколо пахне свіжою фарбою. Цей запах не могли заглушити ні духмяні квіти, ні смолисті соснові гілки. Він пильно подивився на огорожу і помітив на траві свіжі краплини фарби.
Перехопивши його погляд, хлопці ще нижче похилили голови.
У кущах підліска щось зашаруділо.
— Не крийтеся, хитруни,— голосно сказав Іван Петрович.— Ідіть сюди!
Минула якась хвилина, і з-за кущів один по одному почали виходити хлопчаки — вчорашні знайомі. Вийшли і дві дівчинки: одна з чорними кісками, смуглява, в бузковому платтячку, друга — білявенька, в рожевому. Вони наближались повільно, невпевнено, наче чогось боялися.
Останнім підійшов Павлусь, старанно ховаючи за спину руки.
— Не ховай. Все одно на носі фарба,— якось по-батьківськи тепло сказав Іван Петрович.
Щось невимовно хороше, світле і радісне вщерть виповнило його груди.
Глянув на Павку, на Ромку — до яких тільки хитрощів не вдавалися вони, аби його затримати! Та хіба на них можна ображатись?
— Ну як нога, не болить? — спитав він у Ромки, куйовдячи його шорстке волосся.
— Ні,— набурмосився Ромка.
Іван Петрович ступив через огорожу і поправив на могилі квіти.
Десь за лісом пихкотів паровоз, набираючи швидкість. Сизий димок звився над верхівками далеких сосен. У просвіті між деревами замелькав поїзд, він наближався до мосту. І в повітрі розлігся потужний гудок паровоза, наче салют тому, хто віддав своє життя за цей міст, за цю рідну землю.