Але вголос проказу вал ося: "це з'їв пан Ніхто".
— Отакий маю клопіт, — думав Арчик. — Тепер я вже не зможу говорити правди. Тепер мені діставатиметься на горіхи. Все через пана Ніхта, що непроханий увійшов у мою рукавичку.
І от що з того вийшло.
7
Арчик попросив пана Ніхта вилізти з рукавички і забиратися геть. Та пан Ніхто і слухати не хотів:
— Не я не вилізу, — казав він і співав на підтвердження свою пісеньку, одну й ту ж:
Я ніякий і нізвідки,
і мене не бачать дітки.
З рукавички тільки чують —
в рукавичці заночую,
бо нема у мене звички
не влізати в рукавички.
Вилізати з рукавички
я також не маю звички.
— Ну, гаразд, — зітхнув Арчик, — я придумаю щось інше.
І став думати. Раз пан Ніхто такий розумний, що не хоче забиратися геть, то нехай йому перепаде на ті горіхи. Хай скаже бабусі, що він їх з'їв. І буде по-всьому.
— Пане Ніхто, — попросив Арчик, — чи можеш сказати бабусі, що ти з'їв горіхи? Всього раз. І більше я не буду змушувати тебе говорити неправду.
— Не я не можу не сказати, — відрубав пан Ніхто.
Арчик думав далі. Пан Ніхто все говорить навпаки. Коли казати йому "я з'їв", то він повторює "я не з'їв". От я його попрошу сказати "я не з'їв", то він повторить "я з'їв". Те, що мені треба. І Арчик враз повеселів.
— Пане Ніхто, скажи бабусі, що ти не з'їв горіхи.
— Не я не з'їв, — далі твердить пан Ніхто. От і навпаки не виходить.
— А чому ти не сказав навпаки? — запитав хлопчик.
— Не я не говорю без "не" і "ні", — нарешті признався той пан. Видно, що йому стало жаль хлопчика і не хотів більше морочити йому голови.
— Тоді я зовсім пропав, — ще більше зажурився Арчик. — Бо, щоб сказати "я з'їв горіхи", не треба ніяких "не" і "ні". І він попросив пана Ніхта:
— Будь ласка, відчаруй мене. Щоб я міг говорити те, що правда. Так, як було до тебе.
— Не я не відчарую, — відповів пан Ніхто. — Це не від мене не залежить.
— А від кого? — поцікавився Арчик.
— А від нікого, — була відповідь.
— А чому? — не вгавав хлопчик.
— А нічому.
"Даремно запитувати," — подумав Арчик і ще дужче зажурився. Тут і Янчик повернувся невеселий: в його рукавичку не поселився ніякий тобі пан. А в Арчиковій був.
І от що з того вийшло.
8
— Янчику, ти ще маєш збільшувальне скло? — зустрів Арчик свого брата.
— Маю. Або що?
— Давай мінятися на мою рукавичку.
— Давай, — радо погодився Янчик: він так хотів мати свого пана Ніхота. Брати помінялися рукавичками, а в додаток Арчик дістав скельце. Звичайно, він не розповів про свою пригоду з горіхами і про те, що він не може говорити правди, маючи рукавичку з паном Ніхтом. А позбувшись пана разом із рукавичкою, Арчик попробував сказати "я з'їв горіхи". І сказав правильно. З радості, що минулися чари, він заскакав на одній нозі і загаласував на цілий дім:
— Я з'їв горіхи! Я з'їв горіхи!
— Які? На торт? — запитав Янчик. — Ой, дістанеться тобі від бабусі. Ліпше не кричи. Може, не побачить.
— Вже бачила, — відповів Арчик. — І буду кричати. Бо я з'їв! Бо я з'їв!
І радий побіг до кухні.
— Бабусю! Це я з'їв горіхи.
— Гарний хлопчик, що признався, — сказала бабуся, — А то вигадав якогось пана Нікого.
— А от і не вигадав, — заперечив хлопчик.
— Ну, добре. Хай буде пан Ніхто, — погодилася бабуся і погладила Арчика по голові. — Звичайно, краще було б горіхи не їсти сьогодні, а вже потерпіти до іменин. А то ще тобі не дістанеться торта.
— Давай зробимо так, — запропонував Арчик. — Візьми моє збільшувальне скло. Коли пектимеш торт, то побільше ним горіхи. То й вистачить.
— Дякую за пораду, — відповіла бабуся. — На іменини приходи теж із тим скельцем.
Ось так Арчикові минулося з горіхами. Та найбільше він тішився, що знову може говорити правду. А не навпаки. Хоч було шкода втратити пана Ніхта. Зате він мав завеликі Янчикові рукавички. А коло Арчикових рукавичок заходився щасливий Янчик. Він мав пана Ніхота.
І от що з того вийшло.
9
Янчик хотів Похвалитися паном Ніхотом, але на подвір'ї ні душі. Він виглянув на вулицю, там також не було нікого зі знайомих. Звідкись надбіг песик Есик, став радісно скавучати і потягнув Янчика за полу курточки.
— Це песик Есик, — пояснив Янчик своєму панові у рукавичці. — Він живе у тітоньки Оньки. Це він запрошує до себе в гості.
— Не давай не зайдемо, — погодився чи не погодився пан Ніхто.
— У тітоньки Оньки, — продовжував розповідати Янчик, — є дуже цікаві журнали з різними автами. Я тобі їх покажу.
Та в тітоньки були не тільки журнали. У її креденсі була поличка, де для Арчика і Янчика завжди були наготовлені смаколики. І, можливо, Янчикові захотілося поласувати. Та про це він не став звірятися панові Ніхоту. До тітоньки Оньки було недалечке — тільки відчинити фіртку в сад — і її подвір'я. Янчик постукав до дверей, бо дзвінок ще був зависоко. Але Есик сам їх відчинив. Янчик увійшов за Есиком і хотів, як завжди, привітатися. Він був, так усі казали, вихований хлопчик. Але він тільки роззявив рота, з якого не вискочило жодне слово. Він так і стояв із відчиненим ротом. Тітонька Онька здивовано подивилась на хлопчика і порадила:
— Янчику, закрий рот. Ти ж не вовк, а я не бабуся Червоної Шапочки. Чи ти прийшов мене проковтнути?
Янчик засоромився, закрив рота і навіть прокашляв "кхи-кхи".
— Ти напевно перестудився, — забідкалася тітонька Онька. — Я приготую тобі липового чаю з малиновою конфітурою.
Але Янчик заперечливо хитав головою, що мало означати, що він не перестудився і що не хоче чаю. Правда, конфітуру він би посмакував. Та як про це дати знати тітоньці, коли слова не вимовляються і голова хитається з боку в бік, що має означати "не хочу". Геть кепські справи, думав Янчик. Так і не поласуєш у тітоньки. А вона як на збитки запитує;
— То, може, тобі помаранчі?
А Янчик далі заперечує головою.
— А шоколядку? — вже дивується тітонька Онька. І знову Янчик хитає "ні". А так хочеться і помаранчі, і шоколядки.
— Янчику, що це з тобою? Я тебе не впізнаю, — бідкається тітонька.
Саме тоді Янчик пригадав, що збирався панові Ніхоту показати малюнки всіляких авт. Він втішився, що тепер зможе тітоньці розповісти про того пана і чого вони прийшли в гості. Та вдалося Янчикові вимовити тільки два слова: "Пан Ніхто..."
— А-а, — зраділа тітонька, що Янчик не зовсім німий. — Я тепер розумію. Ти пан Ніхто, це така забава. А раз ти пан Ніхто, то ти нічого не хочеш. Навіть розмовляти.
Та Янчик, побачивши, що тітонька нічого не зрозуміла, помахав перед нею Арчиковою рукавичкою.
— Еге ж, — додала тітонька, — пан Ніхто — славний розбійник, що здобув чужу рукавичку.
Янчик не бавився у таку гру. Він хотів дати знати, що в рукавичці є пан Ніхто. І що цей пан мав бажання оглянути малюнки з автами.
І от що з того вийшло.
10
Тобто нічого не вийшло. Вийшов з тітчиного дому сам Янчик мало не зі сльозами на очах. І покинув тітоньку навіть без "до побачення". А він був вихований хлопчик. І як тільки він опинився за фірткою, на самому подвір'ї до нього повернулася мова. І він проказав все відразу, що не зміг вимовити у тітоньки Оньки:
— Цілую ручки, тето. Я хочу малинової конфітури, я з'їм помаранчу і шоколядку. І я хочу з паном Ніхотом подивитися на журнали з машинами. Дякую за гостинці. До побачення, тето.
Але тут тітоньки не було, і вона не могла переконатися, який Янчик вихований. Навіть не було песика Есика — він залишився вдома. Однак Янчикові полегшало на душі: він тепер може говорити і бути чемним. Тим часом із рукавички почувся комариний голосок — це співав пан Ніхто:
Я ніякий і нізвідки...
(і так далі).
Янчик аж розсердився:
— Пане Ніхото, чому ти у тітоньки не заспівав, коли я онімів?
— Не я не онімів, — була відповідь із рукавички.
— Якби ти там відізвався, то тітонька не назвала б мене якимсь розбійником, що відвоював Арчикову рукавичку. І ми б змогли подивитися малюнки. Через тебе я відмовився від гостинців. Признайся, що ти винен у всьому.
— Не я не винен, — відповів той пан.
— І не кажи. Винен — і все. Вертатися до тітоньки Оньки не пасує, бо не можна так часто надокучати. А от завтра я зайду знов до неї.
— Не я не зайду, — на це каже пан Ніхто. Та Янчик вже вирішив не брати зі собою рукавички. "Бо знов втрачу дар мови, — думав Янчик, — і не вдасться поласувати". Він увійшов до будинку. У покою на канапі спав дідусь Обійдусь. Більше не було нікого. Але телевізор розривався: показували бійки дорослих. Зайшла бабуся Рузя і запитала:
— Хто ж дивиться ці вар'яції?
— Пан Ніхто, — вирвалося в Янчика, хоч він зовсім не хотів згадувати цього пана.
— Раз пан Ніхто, — сказала бабуся, — то нема чого спрацьовувати телевізор.
Вона погасила екран і вийшла. Дідусь так і не прокинувся. А Янчикові не сподобалося, що знову сказав про пана Ніхота, коли цього йому цілком не хотілося казати. Такий клопіт із тим паном. Треба відмінятися з Арчиком і забрати збільшувальне скло. Але хай завтра. "А до завтра я краще десь сховаю рукавичку, щоб мені не псувала гумору, — подумав Янчик. — То й не буду говорити дурниць." Він оглянувся по кімнаті, а тоді, не знайшовши нічого кращого, як дідусева подушка, тихенько й обережно, щоб не розбудити дідуся, засунув Арчикову рукавичку під неї. А на подушці, посвистуючи носом, спала голова дідуся.
І от що з того вийшло.
11
Вранці всі встали, як годиться. Не вставав тільки дідусь Обійдусь. Звичайно, він собі міг спати скільки завгодно: була субота і дідусеві не треба було йти до праці. Але у цю суботу була дуже важлива справа. До містечка приїхав зооцирк. У парку були виставлені клітки із звірами і птахами. Навіть було чути, як там лунає музика. А дідусь пообіцяв хлопцям повести їх у суботу до парку.
— Чого це дідусь так довго спить? — хвилювалися хлопці.
— То розбудіть дідуся, — радила бабуся.
— Дідусю, вставай, — просили Арчик і Янчик.
Дідусь розплющив очі і, позіхаючи, ледве промовив:
— Що-ось не-е хо-о-четься вста-ава-ати-и...
А з кухні гукає бабуся:
— Вставай, вставай, бо снідання готове, вистигне.
— Не буду-у сні-да-а-ти, хай-й со-обі сти-игне, — бурчить дідусь і повертається на другий бік.
— Дідусю, може, ти заслаб? — запитують хлопці.
— Ні, я тільки не хочу вставати.
— Але ж дідусю, сьогодні субота, — кажуть хлопці. — Ти нас обіцяв повести до зооцирку.
— Невже обіцяв? — дивується дідусь.