Іди, рятуй її!"
Микола стояв на колінах без слів. Чув, мов грім котиться над його головою. Чув, як його серце б'ється шалено, як щось величне розпирає груди. Устами доторкнувся до шаблі, освяченої кров'ю й благословенням батька, і тремтячими руками прип'яв її до пояса.
Потім схопив батькову руку й припав до неї з безмежною пошаною. І вчув, як батькові уста діткнулися його палаючого чола довгим-довгим поцілунком.
Знову розітнувся звук дзвона. Батько здригнувся. Зусиллям волі відірвавсь од сина. "Іди!.." — ледь чутно промовив і одвернувся: старий вояка соромився батьківських сліз.
Микола вийшов із кімнати. На очах йому блищали сльози. У другій кімнаті ждала мати. З іконою Чернигівської Божої Матері сиділа вона нерухомо й шепотіла молитву. Як тільки побачила сина з батьковою шаблею в руках, зрозуміла відразу, що вже все скінчено, що сповнилась остання жертва. З виразом розпачливої покори вдивлялася в очі сина, й страшне ридання вирвалося з материнських грудей. Це останній син йде від неї на невідому долю...
Потім кинулася, обняла йому голову й мовчки почала притискати до себе.
"Благословіть мене, мамо!" — сказав Микола крізь сльози. Мати ледь підвелася. Тремтячими руками піднесла святу ікону. Нею тричі перехрестила сина, одягла йому на шию й без сил схилилася на ослін. Микола впав навколішки, ще раз припавши до маминих рук. А вона тремтіла на цілому тілі, шепочучи: "І ти йдеш... останній...".
Церква була повнісінька. На цвинтарі хвилювало море голів. Діди, жінки, діти — всі в святкових убраннях. Спереду стояла молодь; парубки в повній зброї.
Задзвонили дзвони. Притих гомін юрби. Навкруги стало тихо-тихо. Навіть малі діти, відчуваючи, що твориться щось надзвичайне, не бігали й не пустували. Служба скінчилась. Із церкви вийшов у золотих ризах сивий як голуб пан-отець. Перехрестив дерев'яним хрестом (золотого ляхи відняли) народ і так промовив:
"Дорогі браття й сестри і ви, воїни-козаки! "Немає більшої любови, аще хто душу свою віддасть за друзі своя",— каже Святе Письмо. Ви, козаки, серцем зрозуміли ці слова. Ви зібралися на велике свято, для не одного останнє свято. Чого шаблі в ваших руках? Чому очі ваші палають завзяттям? — Бо страшний суд прийшов на Вкраїну! Чужинці опанували нашу землю! Віру нашу ганьблять, тіло Христа топчуть ногами, церкви зачиняють, мову нашу нам забороняють.
Немає сил довше терпіти! Немає слів, бо висохли вже очі! Немає в грудях стогону: в них одна роз'ятрена рана! Не плачте ж, матері, не плачте, сестри й сиві батьки! Забудьте, що перед вами стоять ваші брати, чоловіки, сини й онуки! Це — лицарі, це — месники за ваші сльози й муки! Це — борці за відбудування Української держави! їх кличе голос предків: Володимира Великого, Святослава Хороброго, Ігоря, Романа, Сагайдачного, Трясила, Наливайка. Їх кличе голос матері-Січи:"Прийдіть до мене всі ті, хто прагне порвати ярмо чужинців, і я наставлю вас! Прийдіть до мене ті, кому пече душу вогонь священної ненависті, і я озброю вас! Прийдіть до мене всі скривджені ворогом, і я помщуся за вас!" Ви, козаки, вчули цей голос. Ідіть же на ворога! Кожна шабля ваша кінчається хрестом: з хрестом ідете на нього, і ніяка сила ворожа не встоїть проти вас!
Бачу — (і тут голос пан-отця набрав якогось пророчого натхнення) — падає лютий ворог од ваших шабель! Видиться мені: жене Вкраїна зайд із своєї .землі! Ідіть же і знайте: зброя ваша та пролита кров відбудують Українську державу! "
З піднесеним у правиці хрестом стояв він наче апостол. Очі горіли завзяттям. Видно було, що рука, в якій мигтів хрест, держала колись шаблюку.
"Простягніть свої шаблі!"— владно промовив він.
І в цю хвилину забряжчала зброя. Здригнулася велика громада. Мороз побіг усім по тілі. А краплі свяченої води сипалися на блискучі леза й похилені голови козаків.
Раптом розітнувся звук дзвона. Ціла громада впала на коліна.
Посвячення зброї скінчилося. А священик іще стояв нерухомо, простягнувши над вояками руки, благословляючи їх у далеку-далеку дорогу...
ЧАСТИНА ПЕРША
У БОРОТЬБІ З НЕВОЛЬНИЦТВОМ
Глава Перша. На ворога!
Уночі повз Кизикермань. На
повному морі. Напад на Озів.
Визволення невольників.
Остання башта. Яничари
Тихо-тихо пливли чайки. Не плюскотіли весла, не гомоніли козаки. Здавалося, що це не люди пливуть, а мовчазні тіні. Микола, схилившись на весло, дивився в далечінь.
І йому згадалися останні літа. Як виряджав його батько на Січ, перший бій за визволення, як покотом клалися голови ляхів і як він, знеможений, упав на лядські трупи, а кров лилася струмочком із рубаної рани. Це перша була кров за визволення Вітчизни. А потім — безупинні бої в степах із Татарвою, морські походи... "Три роки, три роки минуло в походах! — прошепотів Микола.— І не стямився навіть".
Світло, що ледь-ледь мигтіло вдалині, почало блимати щораз ясніше. Гавкіт собак ставав усе голоснішим. Здалека було вже видно, як чорніли, ніби в мряці, башти твердині. Серце забилося в Миколи. На чайках було тихо-тихо. Чутно було, як у кожного знімаються й опадають груди.
Микола стояв непорушно. Думка за думкою гнались, як бистрі Дніпрові хвилі. Перед ним, ген там, удалині, мов скелі, знімалися мури Кизикерманя. "Як перший півень заспіває, пропливти маємо повз фортецю", — згадав він зненацька наказ кошового. А там, а там уже далі море, широке, бурхливе Козацьке море!
"Дніпре, могутній Дніпре! — розмовляв подумки Микола,— Носив ти колись на своїх дужих хвилях Олега, був шляхом слави Хороброму Святославу й Володимира Великого колихав на своїй гриві. Ми їхні й твої діти. І наші носив ти чайки аж у Козацьке море. Не забудь і тепер про нас! Ми зросимо, як наші предки, твої лугові квіти ворожою кров'ю. І цвістимуть вони, і пишатимуться тобі на радість. Пошли ж буйного вітра: хай нагонить мряку й нею нас оповиє. Заховай нас од хижих очей ворогів! Очеретові скажи шуміти, щоб плюскоту наших весел не було чутно! Пропусти нас, батьку, в Козацьке море!"
Зненацька далеко в темряві заспівав півень. Микола прокинувся з задуми. Похилився вперед і вдивлявся в темряву. Вухом ловив найменший шелест. Мушкет із підведеним замком був готовий кожної хвилини до вистрілу. За ним стояло два козаки також з мушкетами: стежили боками, щоб і звідти не впало лихо. Гребці держали руки на веслах, готові кожної хвилини мигнути ними й стрілою пролетіти попри твердиню.
* *
*
На небі погасли зорі. На сході з'явилася червона смужка. Почало благословитися на світ. А в очереті, наче стадо качок, збилися чайки. Козаки відпочивали: Кизикермань був уже за ними!
Того ж дня надвечір, як сонце сховалося за очеретом, пустилися запорожці в дальшу дорогу. А що спочивали цілий день, налягали тепер на весла з усієї сили.
Чайки, мов вітер, гналися на хвилях. Так пливли вони цілу ніч. На світанні, як сонце почало золотити береги Дніпрові, побачив Микола, що вони ширшають. Хвилі вже не товпились і швидко не гналися. Широке спокійне плесо відбивало блакить неба й білі хмаринки. Велетенськими раменами Дніпро простягався далеко й губився в сірій бурхливій пасмузі. Туди летіли чайки! Хвилі бились об невисокий берег і заливали його раз по раз. Це вже не були хвилі Дніпра: то було Козацьке розбурхане море!
Зраділи козаки! Заспівали пісню, що аж море здригнулося, вхопило легкі чайки на свої розколихані хвилі й понесло їх далеко-далеко.
Микола не міг одірвати очей від моря. Навкруги бушували хвилі, чайки знімалися на самі гребені, а за мить спадали в чорні прірви. Аж наприкінці розбурхані хвилі, наче жаліючи втомлених козаків, почали втихати. Перед Миколою простягся безмежний простір далеко-далеко, ген аж під крайнебо. Лише мала, ледве видна чорна смужка відділяла море од хмар: це мріло побережжя Криму.
Та не туди слався шлях запорожцям. Вони пливли весь час далеко від берега. Під Козловим минули щасливо турецькі галери й прокралися непомітно попри Кафу, що лише мріла здалека своїми мінаретами. Боєм пробилися попри башти Керчі, розбивши дві турецькі галери, й пропливли протоку. Вранці розкинулося перед ними тихе плесо Озівського моря. Не бушували хвилі, не знімалися білі пінясті верхи, не чорніли водяні безодні. Надвечір на крайнебі замаячіла смужка: це було вже Озівське побережжя.
Чорна ніч сповнила небо й море. З легким шумом бились об берег хвилі. А на ньому чорнів мур. Наче якісь марева, знімалися башти, безупинно блимаючи блискучими очима. Із очерету, що хвилював недалеко затоки, розітнувся тихий голос пугача, й за хвилину почали випливати чайки.
Не чутно було ні плюскоту весел, ні гамору, ні шелесту. Підпливли під берег. На пісок упала тінь; одна, друга, третя постать. Це підкрадалися запорожці під мури Озова. За хвилину й їх не було видко: зникли в темряві ночі.
Зненацька з очерету вдруге почулося гасло:"Пугу!" — "Пугу!" — відповіло щось із-під мурів твердині. І чорні смужки одна біля другої стали вкривати берег. Почувся наче тихий плюскіт весел і ледь чутний дзенькіт і шум. За хвилину все стихло. Лише час від часу за муром вили собаки та лопотіла крилами сполохана птиця. "Пугу!"— втретє розітнулося гасло, і за хвилину мигнуло світло під чорними мурами — одне, друге!..
Розітнувся брязкіт шабель. Блиснув огонь, там другий, третій. У цю мить загриміли з берега гармати. Зі свистом понеслися кулі на мури. Затремтіли башти, сколихнулося море. Заметушилися турки в баштах. Розітнувся страшний крик із козацьких грудей, змішуючись із ревом гармат і торохкотінням мушкетів. Вибігли турки на мур, та вже було пізно. І тоді в темряві забряжчали шаблі, зі зойком і стогоном почали битися на мурах. У місті зчинилося пекло: ревіла худоба, іржали коні, зойк і крики продиралися крізь гуркіт гармат — полум'я охопило його з усіх боків.
Вогонь став добиратися до закутка, де чорніли башти. Червоні язики вже почали лизати сірі грубезні мури й важкі залізні двері...
Раптом із бічної вузької вулиці вибіг Микола. Його постать освітило полум'я; воно відбивалося в очах хлопця, що жевріли мов огонь. Червона смужка крові спливала по його зеленому жупані. Та він не помічав цього. Перед собою бачив лише сірі башти.