При цьому важливі рішення, на кшталт валуєвських указів, не оприлюднювались, а відверті прояви шовінізму ВНК-КДБ демонстративно карали так само жорстоко, як і націоналістичні. Промивання мізків поєднувалось із заходами фізичного впливу: розстрілами, ізоляцією в концтаборах, винищенням цвіту націй, а щодо таких союзних республік, як Українська, де міг відродитися визвольний рух, було застосовано навіть штучний голод, який на рефлективному рівні мав стерти національне самоусвідомлення.
Проте з роками, у міру підвищення освітнього рівня суспільства, ці гайки стали слабнути, а вигадати щось нове, аби втримати під контролем багатонаціональний 250-мільйонний народ, апарат КПРС-КДБ не спромігся. Щоправда, наприкінці 1980-х Горбачов висунув ідею "оновленого Союзу", який мав базуватися на засадах демократії і децентралізації. Але це не спрацювало. Бо демократія і комуністична імперія — речі несумісні. Імперія впала, залишивши, однак, по собі страшні наслідки. Програма денаціоналізації частково досягла своєї мети. Російська мова як "язык межнационального общения" стала панівною на одній шостій земної суші, національні культури загальмувалися в розвитку, як мінімум, на півстоліття, в усіх республіках з'явилися індустріальні російськомовні регіони. Тобто імперський спрут, утративши політичний контроль над величезною територією, зберіг у всіх республіках свої щупальця.
Відразу після розпаду СРСР стали виношуватися плани створення Третьої імперії. Але для цього потрібна була нова ідеологія — щось таке, що поєднало б у собі елементи ідеологій усіх попередніх імперій: духовність православного монархізму, аморальність більшовизму, людоненависниц— тво гітлеризму, наполеонівську амбітність, жорстокість і зажерливість Чингісхана. Ідеологічні пошуки велися на базі вчення Леніна, філософії російського месіанства Бердяєва, постулатів Фрідріха Ніцше, євразійства Петра Савицького і Льва Гумільова. Варто ще раз нагадати, що, згідно з постулатами Петра Савицького, до речі, українця з походження, Росія, яка є синонімом Євразії, не належить ні до Сходу, ні до Заходу, а є самостій-
ною субстанцією, заснованою ще Чингісханом, котрий допоміг їй зберегти свою геополітичну самобутність, духовну незалежність від агресивного романо-германського світу. Водночас у вченні нашого земляка є рятівна ідеологічна соломинка для України. Петро Савицький стверджував, що Євразія не має нічого спільного з Київською Руссю. Проте послідовник євразійців, неоєвразієць, лідер так званого Міжнародного євразійського руху Олександр Дугін ігнорує цю "дрібницю", його Євразія — це увесь пострадянський простір. Дуґін мріє про російську фашистську революцію на цій території та створення нової "евразійської" людини — щось на кшталт совєтського челавека. Відтворений заново й очищений від усього "західного", цей суперетнос має сповідувати архаїчні цінності росіян— євразійців. Нова дугінська цивілізація має втілити у життя надсучасний проект, здатний пов'язати фантастичне майбутнє Євразії з "найкращими" епізодами її минулого. Мета "дуґінців" — цілком перевлаштувати як Росію, так і євразійський континент, а згодом і цілий світ.
Пошуки ідеології новітньої імперії не завершилися. В суперечність із неоєвразійством вступає ідеологія російського фашизму — рашизму, адже нову євроазійську спільноту неможливо створити в умовах відвертої зверхності однієї нації над іншими. На ідеологічній основі рашизму на початку 1990-х було засновано масштабний геополітичний, неоколоніальний, неоімперський та шовіністичний проект "Руській мір". Його концепцію розробили такі російські інтелектуали, як Петро Щедровицький, Юхим Островський, Гліб Павловський, Валерій Тишков та інші. "Саме російська мова та російськомовна чи радянська культура разом із історичною пам'яттю об'єднують і конструюють цей світ", — вважає директор Інституту етнології і антропології РАН ім. Миклухо-Маклая академік Валерій Тишков.
Рашизм проповідує богообраність російської нації, місія якої полягає в очищенні світу від скверни, яку поширює розтлінний, так званий західний, світ. Але для цього вона, ця нація, має відновити свою попередню силу, об'єднавши всі "руські" землі. На думку професора Олександра Костенка, рашизм є ідеологією, що базується на ілюзіях і обґрунтовує припустимість будь-якого свавілля заради хибно трактованих інтересів російського суспільства. У зовнішній політиці рашизм виявляється, зокрема, в порушенні принципів міжнародного права, нав'язуванні світові своєї версії історичної правди виключно на користь Росії, у зловживанні правом вето в Раді Безпеки ООН тощо. Складові внутрішньої політики — позбавлення людини права на свободу думки, переслідування учасників "руху незгодних", використання ЗМІ для дезінформації свого народу тощо. Зрештою рашизм — це вияв соціопатії.
"Ваша великоруська мрія полягає в тому, щоб, сидячи по горло в лайні, затягнути туди решту людей", — заявив свого часу колишній президент Чеченської Республіки Ічкерія Джохар Дудаєв. Краще не скажеш.
Руській мір діє агресивно, намагаючись поглинути слов'янські народи. Церква Московського патріархату, тисячі російських патріотичних організацій, російськомовні газети, телеканали, фільми, друковані видання, попса, політики, що прийшли в органи влади за гроші Кремля, комерційні структури — це все павутина "Руського міра", яка з 1992-го року стала оповивати не тільки простори колишнього СРСР, а й увесь світ. Якщо наші владці відмахувалися від українських діаспорян, як од надокучливих мух, то Кремль використовував росіян за кордоном як агентів упливу, носіїв великоруської ідеї. На її поширення "Газпром" виділяв мільярди доларів. Плетиво "Руського міра" за 20 років його діяльності в Україні стало настільки густе, що українська культура просто задихалася.
У 2013 році Путін вирішив, що населення нашої країни дозріло до того, щоб приєднати його до новітньої імперії у вигляді Євразійського союзу. Але прорахувався, бо повірив брехливим донесенням своїх розвідників про лояльність більшості українців до "Руського міра", його підвела ілюзія про кровну єдність українців і росіян. Він не хотів розуміти, що ми — інші, що попри розслабленість і втрату національної пильності українська культура й освіта жили й розвивалися, формуючи патріота, який знайшов у собі сили повстати і розірвати ту липку павутину.
Тяжкість проблеми розриву з імперією в тому, що маємо кількасот років спільної долі. Ми — одне в одному, зрослися, наче сіамські близнюки, яких не можна роз'єднати безкровно. Але нам треба вийти з Росії, а їй треба вийти з нас. Бо це жахливе взаємопроникнення знищує обидва народи. Ми вбиваємо одне одного фізично і духовно. Обидва народи мусять це усвідомити. Росіяни повинні допомогти звільнитися нам, а ми — їм. Можливо, щоб потім знову побрататися.
Вихід із імперії має бути передусім духовним, бо формально ми незалежні. Хочу нагадати, що ще 1987-го геніальний український письменник— філософ Олесь Бердник, який пройшов сталінські й брежнєвські табори, ніби передчуваючи появу "Руського міра", висунув ідею заснування Української духовної республіки. Її суть — в об'єднанні зусиль наших єдинокровних братів на всій планеті для розбудови Українського світу, покликаного захистити національну ідентичність од різних згубних зовнішніх упливів. Ця ідея була підтримана багатьма громадськими організаціями на початку 1990-х, але після проголошення незалежності України забута. Навіщо та духовна республіка, коли є реальна — з кордонами, армією, державними органами, вирішили національні вожді. Чому ж тоді вороги намагалися знищити передусім наш дух? Бо він робить націю нездоланною. А тому "Руському міру" має протистояти Український світ, іншими словами, наш духовний фронт: кожний вірш, написаний навіть дитячою рукою, пісня, книжка, історичне, культурне дослідження, фільм, молитва, — все має працювати на розширення і зміцнення цього світу. Маємо обрубати слизькі щупальця, які запустив на українську землю і в нашу свідомість московський спрут. Замість інфантильної сліпоти й м'якотілості — гранична активізація української культури. Годі споживали їдке "мило" російських серіалів, натомість треба творити вітчизняний високоякісний кіно— і телепродукт. Невже бракує талантів та митецьких традицій? Держава і суспільство повинні відірвати від себе останнє, як на бронежилети для солдатів, але підтримати вітчизняні кіноіндустрію і книгодрук, літературні журнали, місцеві українські видання. Це стало б нашим духовним бронежилетом у антирашистській операції — АРО. Ми не повинні силувати розмовляти мовою титульної нації, до цього має спонукати інформаційно-культурне середовище, хоча б відсотків на 90 українське.
Проте, звільняючись від однієї імперії, важливо не потрапити в лабета іншої. Залишаються великі сумніви стосовно того, що багачка Європа будуватиме стосунки з бідною невісткою — Україною на рівноправній основі. І хочеться опинитися в колі європейських народів, і лякає невідомість. Мрія гарна, а реальність інша. З одного боку нам потрібні простір і ресурс для виходу з Невільного світу, ми розуміємо, що без європейського середовища не зможемо трансформуватися, а з іншого — наражаємося на безліч ризиків... На жаль, проєвропейська пропаганда дуже примітивна, вона потрапила в руки купки заангажованих політиків, тоді як цвіт української інтелігенції опинився на узбіччі цього процесу. А тому в суспільстві виховане споживацьке ставлення до євроінтеграції: "Європа дасть, Європа навчить...". Замість усвідомлення необхідності великої праці задля перебудови суспільства ми викохали порожню ілюзію про європейський рай, про манну небесну на Європейському континенті.
Історики, філософи, економісти мали б зазирнути у саму сутність ЄС. Хто заперечить думку про те, що кожен народ має власну генетичну пам'ять? А вона є, в тому числі у німців, французів, англійців, українців, росіян. Останніх вона змушує вже понад тисячу років вести загарбницькі війни. Але хіба ми можемо забути, що Франція, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, США збудували свої економіки на поневоленні відсталих народів Африки та Азії? А німці? Хто свого часу міг припустити, що в середині цивілізованого ХХ століття висококультурну націю поглине морок середньовіччя? Де гарантія, що гени неоколоніалізму та європейського шовінізму не рухали цими країнами і під час створення ЄС? Яка роль відведена нашій країні у цьому колі "вільних народів"? Величезної плантації для вирощування сої та кукурудзи? Так, нам потрібні додаткові ресурси, надсучасні технології для розвитку, але чи дасть нам їх Європа в умовах, коли у глобальному світі до краю загострилася конкуренція між народами за місце під сонцем? Часи, коли реалізовувалися плани Маршалла, списувалися багатомільярдні борги, канули в Лету.