Прибіг конюх, благав витягти її з глибокої баюри.
– А скіко там панків усередині сидить?
– Троє, – відповів конюх.
– Отож нехай лізуть у грязь та й виштовхують.
І гроші пропонували, й чималі – однак Максим чомусь уперся, й ані руш.
І жінка вмовляла, і діти. Й сусіди благали – та де там. Певно, Максим мав і щодо панків деяку свою педагогіку...
Після жорна Іванко здобув собі велике закуття м'язів – усе тіло боліло. Він і тер його, й розминав, однак біль не минався.
Брат жартував:
– Добре, що ти вибрав найменше жорно. А якби більше – ото була б тобі морока!
– Мовчи, халамиднику, – вдавав суворість тато Максим, – брат же іще малий. Може, якась силонька в нього вже є, однак суглоби ще слабі, жили ще не закоцюбли. От він і страждає. Бо дурне, не треба братися до тягаря, якого не можеш подужати.
– Аби він сам не закоцюрбився! – реготав братик, готовий щомиті дременути. Знав, що Іванко хоч і дужчий, але не такий спритний.
Сім'я наминала масну кашу, а от Іванкові чомусь не хотілося.
Він наче знав, як дати тілові перепочинок, і вже давненько здогадувався, що часом ситна їжа відбирає силу, а не додає. Часто вона стомлює аж на півдня.
Таким власним відкриттям він не міг з кимось поділитися, бо засміють.
А для сили тут найкраще – пісний борщ.
Гай-гай, скільки їх мати переварила для своєї богатирської сімейки...
Якби хто їх зібрав докупи, то зо три ставки б вийшло. І Максим цю страву любив – особливо як настоїться в льоху день-два. Ото вихваляв!
Такий борщ ніколи не втомлював, скільки його не з'їси.
Отож знесилений Іванко спустився до льоху й припав до чавунка. Напившись борщевої юшки, він відчув, що закуття м'язів трохи попустило.
Лігши на сонці, піддався лагідним променям.
Потроху біль із м'язів виходив, поступаючись новій силі, яка повновладно вступала в тіло.
Він лежав і міркував про буряки.
Чому?
Бо варений буряк – найголовніший у борщі. Не поклади його – і то вже буде не борщ, а якась лемішка.
От не додай туди моркви – і що? Борщ без неї однаково вдасться. Може, й не такий борщистий, та все ж борщ.
Або не поклади капусти. Чи квасолі. Чи картоплі – однаково з того вийде хоч кепський, але борщик.
Отже, найголовніша їжа для майбутнього богатиря – це буряк. Хоч варений, хоч печений.
– Оце мені ще морока! – сплеснула руками Максимиха. – Щоб оце я йому окремо такий доварок творила!
Однак Максим, чуючи такі розмови, владно буркотів крізь вуса:
– Він же в тебе не просить якихось панських витребеньок. А простого мужицького харчу. Ба, найпростішого й найдешевшого. Син же росте. То й сам знає, чого йому найбільше треба.
Іванко аж розквітнув од такої несподіваної татової підтримки. Хоча чому несподіваної? Адже тато теж бурячки полюбляв.
– Матусю, ну довари, – благав він. – Я ж оно скільки їх поливав, скільки тих відер перетаскав.
– Поливав! – удавано сердилася мама. – А хто мені коромисло зламав?
Іванко похнюпився, бо знав, яка то в господарстві цінна річ.
Мама тому нападалася на силові спромоги свого сина, бо мріяла про щось інше. Адже він чудовий голос мав, та й тямущий був до співу, і вже міг співати навіть у церковному хорі. А для мами найбільше щастя, як коли вони вдвох виводять під святими образами?
Однак вона хутко мала повертатися до дійсності...
– Еге, росте дитина, – прогудів Максим, – сьогодні коромисло зломить, а завтра – дишло. Зломив – не біда, нехай нового вистругає. Нехай вчиться майструвать, то й знатиме, що до сили ще й уміння треба. Бо без уміння вся сила – пхе!
Отож, якось примостившись за хатою, почав юний Піддубний тесати господарське приладдя.
Зо дві добрячі ломаки спартачив, доки в нього нарешті не вийшло щось подібне до коромисла.
– Оце вчудив! – сміявся молодший брат. – Та з такою ґерлиґою не по воду, а на ведмедя полювати годиться! Ну так, це якщо ведмідь нападе, щоб відра украсти!
Однак Іван наче й не чув клинів. Думав про свій дерев'яний витвір, зважив у руці й несподівано посміхнувся:
– Зате ніколи не вломиться...
На ньому він зробив аж чотири глибокі зарубки і, крекчучи, носив на одному чотири відра.
– Та ти б краще вже не відра, а цебра чіпляв, – сміявся брат.
– І почеплю, – кривився Іванко, але ніс свою ношу.
Він розумів, що сили йому скоро й на таке вже стане.
Інша біда, що спритності не вистачає, бо відра гойдаються в різні боки, а від того ноги не встигають вправно переставлятися, тож більше сили марнується, аби втримувати рівновагу, аніж нести.
Однак яким раєм було поставити між грядок відра, та вже потім поливати буряки. Відчувати, як вдячно вони п'ють свіжу криничну воду, як наливаються міццю.
І цю міць згодом, усю до краплиночки, віддадуть хлопчині, коли їх мама спече або зварить.
Звістка про чотиривідерне коромисло хутко облетіла все село.
І збиралося чимало людей подивитись, як хлопчина, важко балансуючи, носить отак воду.
– Та це ж Піддубні, – зачудовано кивали головами старші люди. – Ви тіко пригадайте їхнього прадіда, як той статки заробляв: отако наїсться добряче кулешу, а тоді сам упряжеться в плуга та й тягне борозну...
– Худобу беріг, – схвально додасть інший.
– Та яку там худобу – не було тоді ще в Піддубних аніякої тобі худоби... Вони тоді тільки ставали на ноги.
Ноги хотіли ковзнутися, розповзтися, однак малий Іванко щосили стримував їх, долаючи стежину від криниці до городу.
Він добре чув, про що гомоніли сусіди, й твердо вірив, що обов'язково здивує їх іще більше, ніж його уславлені пращури.
А то вибирав хвильку, коли тато відпочивав, і починав допитуватися, звідкіля сила росте. Той виймав цигарку з рота, випускав густе пасмо диму і промовляв крізь нього:
– Сила – силу силить.
Сказавши таке, віддав цю думку на відкуп малому – може, той розтлумачить сам та колись і йому, Максимові, пояснить.
– Як це? – наполягав той.
– Ну, от ти на берег ходиш, борюкаєшся там з хлопцями. Ти ж потім відчуваєш, як у тебе сили додалося?
Той кивав:
– Сили так. А от...
– ... спритності? – підсміювався Максим зі свого міцного, але таки вайлуватого нащадка, – Бач, боротьба – це не забавка. Бо вона не лише сили додає, тут треба думати весь час, метикувати, а потім вже застосовувати.
– А де навчитися?
– Де ж ти навчишся, як зараз такої школи нема? Бо ми – селяни, до цього не навчені. От, скажімо, татари – ото митці до боротьби.
– Сильні?
– Ще й дуже спритні. Ох, уміють. Оце поїдемо на ярмарок, пошукаємо, де борюкаються, там і побачиш, як мастаки це роблять.
Насилу діждався малий, коли така подія трапилася, і його вперше повезли у волость на торг.
Боже милий, нарешті Іванко побачив того світу! Стільки люду, тварин, краму! Одна тільки біда – доки доїхали, доки стали, доки розташувалися – а тут одразу торг пішов на збіжжя, то хлопець і натякнути не встигав, що головне ж тут не продай-купи, а боротьба.
Словом, аж коли тато спродався, лише тоді посунули вони шукать, де богатирі змагаються. Й оно за каруселями знайшли такий тік, де це відбувалося. Та щойно прийшли, а там усе вже закінчилося...
Похнюпився малий, аж до плачу. Батько все думав, як заспокоїти його, коли раптом чує:
– Агов, публіко! – кричав чоловік у чорному сурдуті. – Хто є охочий позмагатися між собою, прошу сюди, на арену світу!
Гордо вигукнув він, шанобливо вказуючи на точок.
Ніхто, звісно, не відгукнувся, бо в глядачів ще й досі шумувала кров від попередніх атлетів, які виконували небачені захвати й кидки.
І несподівано все вмовкло, хотіло зареготати, та втрималося. Що сталось?
На арену виступив маленький Іван і підняв руку:
– Я хочу!
Так дзвінко він вигукнув, що старий Максим аж утер сльозу, дивлячись на свого такого нащадка.
Люд, погомонівши, виштовхнув перед себе кількох дітлахів. Вони були різного віку й габаритів, дехто значно переважав і в тому, і в іншому Іванка. Однак не це його хвилювало, він доглядався, чи немає поміж них або десь поруч його споконвічного супротивника Охметки? Сина пастухового?
Ні, тутки його, дякувати Богу, не було.
І, на превелику радість присутніх, почалося змагання.
Такий чемпіонат відбувався надто швидко, "борці" не встигали виснажувати себе тактичними й стратегічними задумами та запаморочливими кульбітами – дуже хутко посеред току залишився Іванко, з подивом зазначивши, що чоловік у чорнім сурдуті тягне догори його ручку.
– Переміг цей, – він нахилився до малого, – як тебе звати?
– Іван Піддубний, – була відповідь.
– Звідкіля ти?
– Я з України! – дзвінко вигукнув той.
– Словом, перемога за нашим земляком! – підсумував оголошувач.
Приїхали додому майже поночі.
Батько зайшов до хати й гучно торохнув об стіл мішечком з горіхами.
– Що це? – здивувалася матір.
– Приз за боротьбу на світовій арені, – незворушно крутив вуса.
Мати картинно сплеснула руками:
– То це ти, Максиме, виходить, на ярмарку боровся?
Вона знала, що казала, бо її чоловік вряди-годи любив на людях похизуватися своєю силою.
– Та де там мені, – показно засумував він, – я ж способам тої клятої боротьби не вчений. Це все він, – вказав рукою на свого меншенького.
Той стояв посеред хати із запамороченою од щастя головою, намагався сказати просте слово "так", але й на це його заціпило.
– Як? – дивувалася матір. – Усіх переміг? – не вірила вона.
– Усіх до однісінького!
Іванко ковтав повітря, рвався розповісти, що йдеться лише про його однолітків, що він боровся із дітьми, однак кавал стиснувся в нього під горлом, і він міг лише крутити головою, однак матір із того нічогісінько не розуміла.
Якось мама почула крики на вулиці, визирнула з-за тину й побачила гурт дітлахів, які, з усіх боків підтримуючи, вели додому її Іванка... Ноги йому не слухалися, він ледве волочив їх, а голова була закривавлена...
– Ой, Боже!
Сплеснула руками вона й кинулася до сина.
Той кволо до неї намагався посміхнутися.
– Хто? Хто це тебе так? Хто побив? – кричала. – З ким боровся?
Усі діти намагалися пояснити, але із загального крику нічого не можна було втямити.
Вона змусила всіх замовкнути й дала говорити лише Охметкові, синові пастуха. Той розпочав:
– На березі гралися й побачили каменюку. Почали спорить, хто підніме. Ніхто не зміг. І навіть я не зміг.
– Ну?
– Тоді взявся Іванчик, і вже мало не підняв. І тут... Він уже майже підняв. І тут...
– Що? – не витримала матір.
Нарешті слабким голосом заговорив сам Іван:
– Піднімав каменя.