Українці — від моря до моря

Та, сягнувши піднебесся, нерідко забуває про своє коріння.

Одне слово, потенціал казахстанського українства такий, що можна гори вергати. Є потужне представництво у владі, традиції, досвід. Лише єднання бракує. А якби перебороти амбіції й згуртуватися, скільки проблем можна було розв'язати, яким цікавим і змістовним стало б життя маленької України в Казахстані! "Обнімітеся, брати мої, молю вас, благаю..." — сказав би Кобзар.

Об'єднати казахстанських українців — колишніх західняків і східняків, титулованих і простих — могли б спільні справи. Наприклад, діяльність Українського національно-культурного центру в Астані, який два роки тому було створено завдяки ентузіазму Посла України в Казахстані Василя Цибенка. Відчувається, що він душу вклав у своє творіння. Це одночасно і музей, і народознавча світлиця, і літературно-музична вітальня. Зайшов сюди, і ніби в Україні побував. На стендах — історія наша й історія спільна з Казахстаном, історія у фактах, особистостях, звершеннях. Шевченківський куточок розповідає про перебування Кобзаря на казахський землі. Творчість діаспори — один з найцікавіших розділів експозиції центру. В картинах, книгах, вишивках, піснях авторів дуже багато спільного. Вони — про Україну, любов до неї. Біля тих творів почув історію про вчительку Людмилу Сапожникову із Кизилорди, котра заради того, щоб видати свою книжку "Мої Тарасові шляхи", продала квартиру й переселилася до пансіонату для престарілих. Біля іншого стенда можна дізнатися, як на казахстанській землі проростали зерна українського хліборобського досвіду. "Що таке цілина? Це коли візьмеш жменю землі, а вона пахне хлібом", — так сказав колись великий хлібороб, виходець з Полтавщини Михайло Григорович Довжик.

Життя Центру дуже насичене. Тут відбуваються зустрічі діаспори Астани з іменитими гостями з України: державними високопосадовцями, письменниками, митцями, проходять свята, презентації, екскурсії. У приміщенні центру працює редакція газети "Українські новини", котру редагує талановитий журналіст Тарас Чернега. Звикли до цього закладу українці, казахи, представники інших народів, бо де ж іще, якщо не тут, можна познайомитися з історією та культурою України. Та от біда: кошти на його утримання державним бюджетом України не передбачені. А спонсорської допомоги замало. А тому в боргах, як у шовках. Загроза закриття реальна. А відтак завдання номер один — знайти джерела фінансування центру. Чом не спільна справа для всіх українських громад?

Та найбільша гордість нашої діаспори у Казахстані — українська школа-комплекс №47. Вона єдина на всю Середню Азію. Задум її створення довго виношував нині покійний лікар Зиновій Грицуляк, якого знала й поважала вся Астана. Його стараннями спочатку було відкрито український клас, а потім і школу. Справу З. Грицуляка продовжили Оксана Біба (директор) та Ірина Воловець (завуч). Те, що вони роблять разом з колективом, — подвиг. Школа, яка оселилася в напіваварійному приміщенні колишнього дитячого садка, поступово перетворюється на зразковий навчальний заклад. Фінансує його в межах бюджету місцева влада, проте українським духом школу наповнюють саме ці дві жінки. Їм належить концепція діяльності закладу. "Завдання полягає в тому, аби випускники могли навчатися не лише в казахстанських вузах, а й в українських. А тому, окрім основної української, викладається ще чотири мови", — пояснює директор.

Авторитет школи зростає. Якщо в перші роки батьки вели своїх дітей сюди неохоче, то нині вона переповнена. Якби дозволяло приміщення, набір можна було б збільшити вдвічі. Дві третини учнів — діти місцевих українців, решта — представники 19 національностей. Заходимо до їдальні, де обідають вихованці підготовчої групи. З першого погляду видно, що її склад інтернаціональний. Але на наші привітання й запитання маленькі казахи, уйгури, болгари, греки, росіяни, киргизи відповідають українською: "Добрий день! Дякуємо! Нам тут добре! До побачення!"

"Батьки-українці хочуть, щоб ми дали їхнім дітям, окрім знань, ще й українську душу. Для цього навчаємо не лише рідної мови, а й пісень, танців, звичаїв, історії", — розповідає заступник директора Ірина Воловець.

Видається у школі газета "Вереснянка". Фольклорний колектив "Чарівниці" і хореографічний ансамбль "Ластівки" з фестивалів народів Казахстану без нагород не повертаються. Працює гурток народної вишивки, яким керує Людмила Прищепа.

Та не лише з книг черпають знання про свою Батьківщину діти українців Казахстану. Школа завдяки послові В. Цибенку встановила двосторонній зв'язок з Україною. Щороку найкращі учні мають змогу бувати в Артеку, у Закарпатті, Києві. У свою чергу, всі високі гості, які приїздять до Астани, вважають за обов'язок відвідати школу. Це вже традиційно. Побували тут кардинал Гузар, президент Світового конгресу українців Аскольд Лозинський, мер Києва Олександр Омельченко, колишній президент України Леонід Кучма, кілька прем'єр-міністрів, міністр освіти Станіслав Ніколаєнко та багато інших посадовців, політичних діячів, підприємців. Кожен обов'язково щось привозив у подарунок: м'ячі, комп'ютери, книжки, українські сувеніри тощо. Школа кращала, наповнювалася, проте кардинально її становище не змінювалося. Головна проблема — приміщення. В ньому тіснувато, як для такого навчального закладу. Треба будуватися або хоча б добудовуватися. Немає постійного каналу постачання українських книжок і підручників. А ті, що є, вже застаріли. Не вистачає вчителів української мови. "А яка ж зарплата буде тому, хто наважиться сюди приїхати?" — цікавлюсь. З'ясувалося, що вчитель вищої категорії може одержувати від 33 до 40 тисяч тенге, що відповідає 250—300 доларам. Може, й знайшлися б ентузіасти в Україні, та на яких засадах їхати до Казахстану? На приватних? А житло, громадянство?

Оксана Біба із хорошою заздрістю говорить про те, як вирішуються подібні проблеми у німецькій гімназії, яка відкрилася в Астані у той же час, що й українська школа. Німецькі колеги давно вже працюють у новому приміщенні, яке наповнене під саму зав'язку сучасним начинням. Більша частина вчителів приїхала з Німеччини як волонтери. Тобто рік-два працюють, а потім їх змінюють інші. Про їхнє житло, оплату праці піклується або ж німецька влада, або благодійні організації. Бо німці європейські вболівають за казахстанських, і навпаки.

Вочевидь, треба єднатися й українцям усього світу. Принаймні духовно.

Червень 2005року.

Добре там, де нас немає

Поки Українська держава розмірковує, яким шляхом іти до Європейського Союзу, сотні тисяч українців давно вже там. Просочуються туди, наче вода крізь пісок, незважаючи на кордони і візові перепони. Не спинити цю потужну хвилю, доки триватиме в Україні нещадна експлуатація найманих працівників та пануватиме безробіття. Їдуть до Італії, Португалії, Англії, Франції, інших країн, та в першу чергу до — Чехії, вочевидь, відчуваючи серцем у ній рідну духом слов'янську країну, де діє правило "язик до Києва доведе" (в даному разі — до Праги). Як у перелітних птахів, включається у наших земляків код, вироблений всіма попередніми поколіннями, який вказує напрямок руху.

Шлях на Захід

Чехів вабила Україна, а українців — Чехія. Тисячі чеських селян у пошуках вільних і дешевих земель на початку вісімнадцятого сторіччя переселилися на Волинь. Перша хвиля українських мігрантів прибилася до чеського берега одразу після першої світової війни, друга — у 20-х роках минулого століття по закінченні Громадянської війни в Україні, третя, у 1939-у — після приєднання Західної України до СРСР. Українська громада в Чехії в міжвоєнний період була численною і впливовою. Відомі науковці, журналісти, митці, громадськополітичні діячі українського походження залишили помітний слід у культурному житті Чехії. Діяльності українства активно сприяв тодішній президент Чехії П. Масарик. Варто сказати, що в цей період виходило 98 українських газет, було відкрито Український вільний університет, музей Визвольної боротьби українського народу, діяли десятки творчих колективів. Це було чи не найпотужніше осердя українства в Центральній Європі. Та із встановленням у Чехії після другої світової війни комуністичного режиму воно було майже повністю знищене. Чимало українських інтелігентів виїхали за межі країни, а ті, хто не встиг цього зробити, потрапили до тюрем та сталінських концтаборів.

Заробітчанство — не мед

Щоб знайти у Чехії українського заробітчанина, багато зусиль не потрібно. Наші земляки працюють продавцями в сувенірних кіосках, обслугою в кафе, готелях, будівельниками, робітниками швейних, сільськогосподарських підприємств, шахтарями, медсестрами і навіть артистами в празьких театрах. Переважна їх більшість — із Закарпаття, проте є й представники центральних, східних та південних областей.