"Міформагія", "Усі падають", "Обалдемуа", "Стьоб‑кран", а "Пурга"? "Неповний фарш", "Пардімонокль"? Не треба запевняти, що саме цей есей написано ще до знайомства зі мною, бо Ви тоді ще взагалі нічого не писали. А "Товчи‑батькасин"? Так‑так, саме він, атож, я дуже пильно ставлюся до Вашої творчості й узагалі дуже шаную наші взаємини, отож дуже прошу: не кидайте тінь на них во ім'я плідного їхнього продовження й поверніть у мою власність річ, яка Вам не нале.
Доброго дня, віта.
Дуже прошу Вас, не кида.
.Не кидайте! Одразу скажу Вам, що в мене є для Вас, не кидайте цього разу слухавку, благаю! Дуже приємна для Вас новина – "Дер паталогоанатоміше" дивним чудесним робом віднайшовся. Як де? Він стояв, виявляється, не на належній полиці, а лежав чомусь згори на ній, затиснутий під стіну. Охоче приймаю Ваші вітання, пробачаю цього разу Вашу іронію. Однак ідеться не про це.
А от тепер скажіть мені, вельмишановний, у який це спосіб Вам вдалося таємно занести до мене книгу й непомітно підсунути назад? Вікон я, як Ви знаєте, відчиненими не лишаю, а замки на дверях маю, далебі, надійні. Я знаю, що вони не перепона для професійного крадія, одначе маю підозру, що Ви ним не є. Тоді поясніть мені заради Бога:
звідкіля у Вас ключі до моєї оселі? Чому я про таке питаю? Та звісна річ: перспектива беззахисності перед Вами й усвідомлення того, що хтось може безкарно проникати всередину і брати все, що заманеться, а тоді ще й класти назад...
Не кидайте!
Я ще не сказав найголовнішого в цій непростій ситуації: надзвичайно переконливо і ґратульовано благаю Вас ніколи й аніяким робом не використовувати оцієї теперішньої нашої з Вами історії в якомусь оповіданні.
Навколо лампочки
"...летять бризками на екран, падають комашками, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли собі отако сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, що молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати. Особливо, коли можеш молотити значки також і з голосу, вони, вже відредаговані й ретельно виправлені, вихлюпуються досконалими графемами; то тут треба завважити, що вже є на сім світі багацько людей, які друкують швидше, ніж балакають. Байдуже! Ще ніхто не додумався, крім мене, молотити пальцями і голосом одночасно, стикаючись між собою – літери, потоки, – вони складаються поєднаннями, на які ти особисто не здатен, тобто традиційно ти був не здатен, а от тепер – на, маєш, пальці випереджають слова, слова випереджають думки, і це чудово, від цього страждав іще Кнут Гамсун, але тоді не було комп'ютерів і він не знав, як із цим боротися, лише встигав благати: "Боже, не дай мені бути розумним!" Аби хоч у якийсь спосіб випередити самого себе, чи не подався він у фашисти задля цієї формули? Ось питання – а що якби побачив він отаке: варто о сьомій ранку нуль п'ять хвилин натиснути в компі на пимпочку "вмотивований хаос" – як усі завойовані слова злітають, наче метелики, й сідають назад на екран, дають іще додаткові тексти.
"За цей час ти встигаєш ще намолотити язиком та кінцівками, добре, що в тебе їх на руках лише десять, от якби навчитися, як це роблять безрукі інваліди друкувати ще й десятьма кінцівками ніг, але це не за горами, якщо інваліди це можуть, то ти, геть не каліка, опануєш такі рефлекси; жадібність, вона ненаситна, адже ти й так сидиш, оточений прудкою хмарою літер, що кружляють навколо тебе, як мухи навколо лампочки, неначе спіралями петрогліфів Кам'яної Могили, ти друкуєш, вони самі впорядковані твоїми незримими правилами знову й знову сідають на екран, і ти пишаєшся, бо вони наочно втілюються за принципом т. зв. гіпертексту, ба тепер це мегатекст, якщо не ультра, так чи інак, а фіксується він доволі умовно лінійно; ти згадуєш колишні свої страшні заздрощі, коли побачив на фресках Софії Київської первісних наших музик, в одного були одразу дві дудки у вустах, дудки дві, а пальців однак лише десять, поруч із ним тоді був скрипаль, який міг застосувати лише шість кінцівок – п'ять пальців на струнах та ще руку зі смичком, хай там як, а перегнати себе він не міг, хоч і грав на найпершому тоді в світі смичковому інструменті під назвою гудок.
Лише в теперішні часи з'явилися музиканти, здатні встромити до вуст три саксофони, ще й спускалися в залу, вимагаючи, щоби публіка тиснула їм на пимпочки клавіатури, і хоч би скільки їх було, встигаючи одімпровізувати той хаос на трьох горловинах, це вже ніякий лінійний Моцарт не переплюне, і добре, що електроніка встигала зафіксувати навіки ті виправи, чого графічні ноти фіксувати не звиклі, а ці тут же на моніторах, розсипаючися значками, ще й додаючи аранжування, і вкупно одкидаючи це все знову в залу, яка, шаленіючи, накидається пальцями й вухами на саксофони, радіючи, що вони – живцем, а не на тисячолітніх фресках".
Папірець цей, щойно написаний, просто палив мені кишеню, я оглядав людей у залі.
– Уявляєш, Миха мене таки намалював, – шепотіла попереду білявка до подруги.
– На картоні? На полотні? – заздрощами відгукнулася та.
– На мені. Отако посадовив і почав од шиї і отак донизу.
– Ти шо... До... скрізь? – жахом завмирала та.
– Ото. Тільки одно, шо фарби холодні. Я йому кажу: "Або підогрій їх, або давай без них".
– Ну ти. Скрізь? Без них?
– Ага. Одним лише пензликом.
Обидві крадькома озирнулися лише тоді, коли почали давитися сміхом.
Усі тутки гомоніли, а я картався, як і щоразу, бо не взяв бука – записати б цей полілог, управити в літери, а потім усі тексти витягнути лінійно, і от, на, маєш: за хвилину тобі цілий романяка з "Доктора Серафікуса", завбільшки. Які чудові тут люди!
Що далі від столиці, то менше падлюк, тобто провінційна богема, вона чистіша, очі в неї не такі, особливо, коли вона з'єдналася й забула, що провінційна, ба, навпаки, вона ще не втратила здатності легко спілкуватися. Бо столична боїться бовкнути зайве, щоби хтось із цього не скористався та не поніс до свого монітора, тож вона лише багатозначно промовляє очима, вдаючись до стократ ужитих слів.
Га! Де ті часи, коли Сократ забороняв записувати слова, а дозволяв тілько промовлені, перетворивши життя своїх учнів на нескінченні потоки, одучив од крохоборства, за що його й стратили, і навіть тоді він не перестав говорити, коментуючи власне вмирання.
А тут у залі не пролунало жодного разу бодай "Макіавеллі", бодай "Деріда" не проскочило, просто люди були дуже раді нарешті побачитися, й тому говорили без цитат чи бодай посилань.
Трохи знайомий я був тут лише з Левком Рочинським, знаним серед філологів своєю формулою про літературознавство – з тих іще часів, коли активно точилася суперечка: чи літературознавство може бути і літературою? Так от він вивів, що література може жити без літературознавства, а воно без літератури – ні.
На сцену він вийшов ходою місцевого Сократа і почав говорити про теперішню зустріч. Перші в залі затихли жінки. Чоловіки, певно, його не дуже любили. Він перейшов до газетних публікацій і зацитував із пам'яті: "летять бризками на екран, сідають комахами, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, що молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати. Особливо, коли ти можеш молотити значки з голосу, вони, вже ретельно відредаговані й виправлені, вихлюпуються досконало; то тут треба завважити, що вже є на сім світі дуже багато людей, які друкують швидше, ніж балакають. Байдуже!"
Тетеріючи, ти ще встигаєш поперед глузду вигукнути:
– Звідкіля у вас цей текст?
– З учорашнього "Ґрунту".
Він продовжує цитувати, а ти вислизаєш надвір і починаєш шукати газетний кіоск. Нарешті бачиш його в заводській прохідній – як це чудово, завод майструє сільгосптехніку, а також забезпечує робітників друкованим словом. Тицяєш у віконечко мідяки:
– Учорашній "Ґрунт", будь ласка.
Жінка скривилась огидою:
– У нас вчорашнім не торгують, – і відсунула назад гроші.
А хто ж тоді торгує?
Я витряс із кишені папірця, що приготував до виступу: "летять бризками на екран, сідають комахами, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, що молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати".
Ну, ось він, текст, слава Богу... Але як він виник тут, у залі?
Знайти путній кіоск непросто, для цього треба сунути на вокзал, це далеко, а, головне, там виникне потужне бажання сісти у потяг і чкурнути з міста.
Бо ж іще Моцарт утинав, коли хтось із композиторів довго творив яку складну музику, то цей вставав на концерті і заявляв, що ця річ належить йому і на доказ тут же віртуозно її виконував нота в ноту. Довго так тривало, аж доки Сальєрі, зрештою, поклав цьому край.
Нарешті поперед базару виринає крамничка, штовхаючись до неї, виникає водночас радісна і страхітлива здогадка про те, звідкіля ж у цьому місті взялося твоє ненаписане оповідання?
"Отже, не тільки з пальців та голосу, а вже і з думок вибирається" .
Починаєш канючити учорашню газету, та від хвилювання забуваєш її назву. На тебе дивляться з усмішкою, аж ніяк не провінційною.
– Гаразд, – одхекуєшся, – гляньте в комп по бібліографії, чи є в продажу щось із письменника Бебка?
– Я й так скажу, без компа, – ще лагідніше всміхнулася кіоскерка, – ось вранці надійшла його книжка.
Отакої! Вже встигли видати? Хапаю, розгортаю:
"летять бризками на екран, сідають комахами, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, що молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати".
Коли заскочив до зали, Левко завершував фразу:
"тут же на моніторах, розсипаючи нотними значками, ще й додаючи аранжування і вкупно одкидаючи це все знову, в залу, яка, шаленіючи, накидалася на саксофони, радіючи, що вони – живцем, а не на фресках".
Уже мали пролунати оплески, та я вискочив на сцену:
– Ось, – кричу, – це все звідси, з моєї нової книжки! Моєї, ви розумієте?
Левко незворушно глянув у свій папірець.
– А оце і є той самий письменник Борис Бебко, якого ми зібралися вшанувати разом із його новою книжкою.
Соломинка
...він стрибнув на неї, наче тарантул; нещасна оніміла, бо не добачила, коли це він встиг роздягтися, так і завмерла на пів ковткові вина, а ще подивувалася, що маючи геть скалічене тіло, володів одним цілком здоровим органом, навіть аж занадто здоровим...
Степан часто бував у лікарні й дивувався, як там багато одноразових крапельниць, "отак як і я", думав із гіркотою, і з болем виснував філософську концепцію про вічність навпаки, тобто, що вічність настане для людства після внутрішнього психологічного, ба, психофізіологічного зсуву, це коли воно спроможеться перетворити всі одноразові предмети на багаторазові; адже кожна тимчасова людина осягає вічне буття лише, продовжуючи себе в дітях, плекаючи надію, що наступне покоління буде краще за попереднє, й надто втішаючись цим.
Медсестри, щоб подолати нудотність нічних чергувань, сплітали з чудових прозорих використаних рурочок од крапельниць ялинкові іграшки – рибки та пташки; вони нічого не знали про Степанові концепції, але, подарувавши йому кілька виробів, мліли від щастя – такої радісної реакції не бачили зроду, навіть, коли впорскували хворим морфін.