А пілот-одинак Барток перетворювався на Аені в пілота пасажирського корабля, щоб незабаром знову тримати в космосі курс зі своїм незвичайним вантажем. Барток жодного разу не подумав розірвати це коло, за рейси Унікум — Аена гарно платили. І оскільки Унікум не входив до складу Планетарного Союзу, гроші важили багато.
— Вантаж укладено,— доповів робот, що безшумно підкотився.
Барток перерахував контейнери — за звичкою, бо роботи ніколи не помилялися.
— Гаразд,— сказав він.— Відправляйте їх до чистилища.
Навряд чи робот зрозумів значення слова "чистилище", проте відповів запрограмованою на гумор реакцією — зобразив посмішку на пластиковій подобі обличчя.
Платформа розчинилася в густих печерних сутінках.
Барток поглянув, як смарагдово спалахують трикутники на грудях охоронців, й інстинктивно звичним рухом поправив кобуру важкого випромінювача.
Одного разу він зробив спробу проникнути до святая святих Аени. Це трапилося випадково в один із перших рейсів.
Аеняни, як і ось зараз, швидко понесли контейнери, а Барток, щоб трохи веселіше згаяти час, вирішив політати над горами. Він підняв капсулу над поверхнею. Охоронці, насунувши на самі очі козирки-дзьоби, спостерігали, як він кружеляє над печерою.
Потім Барток повів машину вздовж витягнутого скелястого хребта. Одноманітний похмурий ландшафт Аени швидко набрид пілотові, і він уже думав повертатися, та погляд його раптом зупинився на якихось круглих плямах у скелях. Посадити капсулу було ніде, довкола стирчали гострі кам'яні зубці, тож Барток залишив її висіти непорушно над поверхнею. Він обережно зіскочив, наблизився до тих плям. То були широкі, близько метра в діаметрі, заглибини, вкриті густою сіттю з невідомої Бартокові рослини. Він наважився зірвати ту сіть, відчуваючи навіть крізь цупку тканину скафандра потужний потік газу, що струменів з глибини.
"Вентиляційний штрек,— подумав Барток.— Вони вивели його назовні в такому місці, куди не зможе добратися жоден аенянин, і тому не поставили охорони". Штрек видався пологим і достатньо широким. Зборовши внутрішнє хвилювання, страх, Барток вирішив ризикнути. Широко ставлячи ноги, він почав обережно спускатися в пітьму. Через кілька хвилин відчув, що тунель став ще пологішим, уже можна було йти, хоча й сильно пригнувшись. Вдалині зазоріло мерехтливе бурштинове світло. Барток закрокував швидше. Склепіння штреку розширялося, і, вже цілком ставши на рівні ноги, пілот побачив, що то світяться бліді язички полум'я, котрі пробивалися крізь якусь щілину в склепінні. Язички ті зривалися й падали палаючими краплями. Сяючі калюжки розтікалися під ногами. У кволому освітленні Барток розгледів, що він опинився у просторій печері, нерівні стіни якої вкриті дивними вугластими знаками. І перебуває тут він не сам.
Згорблена фігура, човгаючи підошвами сандалій, ішла просто на Бартока. Він ледь встигнув ухилитися, затамувавши подих. Аенянин, трохи не зачепивши його, пройшов поруч. Там, де згори падали вогненні каплі, він зупинився, підставив долоні й підніс полум'я до губів. Обличчя незнайомця злегка освітилося, і Барток розгледів, чому аенянин не помітив його — він був сліпий.
Язичок вогню раптом лизнув прозорий шолом пілота, і Барток не стримався — злякано зойкнув. Аенянин здригнувся, обернувшись на звук; тонкі, гострі, схожі на пташині кігті, пальці потягнулися до пілота.
— Хто це? — голосно пролунало у вухах Бартока, хоча він міг битися об заклад, що аенянин не розкривав рота.
Відповісти Барток не встиг. До нього долинув тупіт десятків ніг, печера нараз виповнилася сліпучим світлом. Останнє, що бачив пілот,— до болю в очах яскравий трикутник на грудях охоронця.
…Коли Барток опритомнів, то побачив зіниці, заховані у вузьких зморшкуватих щілинах очей,— байдужі погляди аенян, що схилилися над ним. Холод незнаного раніше первісного тваринного страху підступив до горла. Барток усвідомив, що ці істоти, котрих він, власне, не міг сприймати серйозно, котрі були для нього чимось не більшим за ельфів (що могли творити чудеса, проте їх було легко розчавити мізинцем),— вони можуть позбавити його життя.
Дивлячись на нього, аеняни нечутно про щось перемовлялися. Потім один із них підняв долоню, і світло, що вдарило в очі, знову позбавило Бартока свідомості.
Остаточно він опритомнів на тому місці, де почав свої невдалі мандри. Бартока прихилили до великого каменя, поруч із ним погойдувалася капсула. Непорушна постать Олла бовваніла неподалеку.
— Чужоземець порушив заборону,— проскрипів Олл, не дивлячись на Бартока.— Але Великий Магістр не гнівається на нього — чужоземець просто дуже цікавий до всього. Ми сподіваємось, він розуміє — кожен має право на таємницю.
Барток повільно підвівся і попрямував до капсули. Спроб дізнатися, що ж відбувається в печерах Аени, він більше не поновлював.
Розділ третій. Небезпечна пригода
Куди б не пішов Лідін і чим би він не займався, вийшовши з корабля, його супроводжував мовчазною тінню посередник. Спершу пілот лише усміхався з цього приводу. Проте за кілька тижнів набридлива увага Олла почала дратувати. Лідін навіть недвозначно натякнув, що деякі прогулянки він би волів здійснювати на самоті.
Олл, розсипаючи вибачення, довго і плутано говорив про нерозумних аенян, котрі через свою недолугість можуть мимохіть скривдити чужоземця, про небезпеку, яка чатує біля боліт та в долинах.
Але Лідін наполягав, і Оллу довелося поступитися. Проте, як незабаром виявилось, та поступка була символічною. Блукаючи по Аені, Лідін, як і раніше, зіштовхувався з посередником у найнесподіваніших місцях.
Його сутула, схожа на фігуру гігантського настовбурченого птаха постать бовваніла десь поодаль, заховані під гострим козирком-дзьобом очі ловили кожен рух людини.
Опускаючись у долину, Лідін не мав сумніву, що врешті-решт зустрінеться там із Оллом. В долині були каменярні. Витікаючи з їхніх надр, густа сіра маса аенян рухалася догори гірською дорогою, як мурахи, обліпивши кам'яні брили.
Сірий потік аенян струменів повз Лідіна, він дивився і не міг позбутися якогось незрозумілого, бентежного відчуття. Було щось заворожуюче в тому безперервному потоці, у тяжких, пригнічених зітханнях тисяч істот вгадувалася велика, прихована до часу сила.
Здавалося, що Лідіна ніхто не помічає. Лиш зрідка хтось із аенян завмирав, ніби вражений виглядом захованої під скафандром істоти, втуплювався в нього, дивився затуманеним поглядом, але суворий гортанний окрик всюдисущого охоронця, грізний блиск зеленого трикутника на його грудях, як нагаєм, заганяли цікавого в глиб натовпу.
Кілька тижнів тому Олл запросив пілота-спостерігача оглянути будівництво. Павла вразила висота споруди, що вивершувалась примітивними древніми засобами. Він запитав у посередника, навіщо Магістру новий палац. Олл, як і завжди, відповів дещо бундючно і не вельми зрозуміло.
— Населення Аени зростає,— проскрипів він.— А місця, придатного для життя, у нас небагато. Декілька років тому аенянам дозволили селитися в долинах. Але з долин не видно Священного Пурпурового Вогню. З вежі нового палацу його бачитимуть усі.
Лідін подумки відзначив, що кожного разу, коли Олл згадував про Священний Пурпуровий Вогонь, голос його стишувався до шепоту, а рука мимоволі тягнулася до козирка над очима. Схоже, Пурпуровий Вогонь був на Аені чимось більшим за простий символ…
Лідін проминув каменярні і опустився туди, де громадилися вертикальні галереї, схожі на похилені врізнобіч скам'янілі пальці велетня. Ніхто не зустрівся йому на шляху. Тільки широкі й плескаті, мов живе реміняччя, істоти переповзали від каменя до каменя, шурхотячи броньованою лускою. Лідін зайшов до одного із жител, піднявся нагору крутими кам'яними східцями. З вузьких, як бійниці, вікон лилося зеленаве непевне світло, в його променях грала густа курява. Лідін обвів поглядом розкидані на нерівній підлозі предмети. Схоже, то було хатнє начиння, безладно колись розкидане у поспіху втечі, вже обросле химерними брижами моху. Все те мов говорило, що господарі лишили житло раптово.
Пілот вийшов, спустився донизу. Занурившись у жовтаво-смарагдовий серпанок світла, плавали біля самого обрію три довгасті перехресні тіні — проекції фігури Лідіна від трьох сонць Аени. Він пішов далі, туди, де грало над болотом фосфоричне сяйво.
Під ногами чавкало багно. Кілька разів щось живе і слизьке з писком випорскувало з-під самих підошв. Про всяк випадок Лідін зняв із запобіжника випромінювач, пристебнутий еластичним біобраслетом до руки.
Шапка освітленого зсередини білуватого туману вкривала болото. В деяких місцях вітер шматував туман, оголюючи маслянисту райдужну плівку, яка вкривала баговиння. Під тванню, десь в глибині, було невидиме життя. Раз у раз поверхню болота розтинали гострі плавники. Раптом за кілька метрів від Лідіна райдужна плівка збурилася велетенським пухирем і щось схоже на гігантську п'явку зі свистом випорснуло, вигнулося крутою, блідо-сріблястою дугою, шубовснуло в болото.
Від падіння важкого тіла плівка сколихнулася, і невеликі хвилі прибили до берега округлу жовтогарячу пляму. Занадто пізно Лідін похопився — пляма ковзнула йому під ноги, її краї стрімко звилися догори десятками прозорих мацаків, сплелися над головою, ув'язнивши Лідіна ніби у велетенській живій квітці. Пелюстки цієї жахливої квітки міцно обліпили тіло і почали Стискатися. Лідіну відразу перехопило дихання. Еластична тканина скафандра тріщала в могутніх обіймах. Видавалося, ще мить — і груди не витримають. Серце скорочувалося судомно, лихоманковими поштовхами, перед очима застрибали вогненні кола.
Нараз щось промелькнуло перед обличчям, пілот відчув удар в плече, і хватка хижої квітки відразу послабла. Щось іще раз хльоснуло Лідіна збоку, і слизька потвора впала до його ніг, перетворившись на грудомаху жовтогарячого бруду.
Лідін прийшов до тями, озирнувся. Незнайомий аенянин бив по жовтогарячій грудомасі батогом, виплетеним зі стебел гнучких рослин, листя яких мало цупкі гостряки на кінцях. Він бив по рухливій масі, доки вона не перетворилася на безформне шмаття, що цілком втратило забарвлення.
Аенянин підвів погляд, і Лідін побачив його надзвичайно живі, виповнені бентежною відвагою очі, висвітлені зсередини золотавим вогнем.