Ледве здержуя при цьому свого лютого тельонка.
— Ну шо, сука, тут ти попалася?
Чує вона і мало не падая вниз зо страху, коли уявила, що буде межи нею й тим псом, у смислі його зубів. Опомнилася вона од полного ужаса, а ще од того, що вспомнила, що собака, який би злобний він при цьому не був, а однаково лазити по деревах не вміє.
— Дядінька, не троньте мене собакою, — по-справжньому, від усього серця попросила вона.
— Іди, сука, злазь. А то в тебе тут виход один — там, де в тебе вход. Або ти мене тут удовлітворяєш, або я тебе тут ловлю на воровстві усією строгостью закону.
— Дядінька, я ще маленька, — хотіла заплакати вона, так він не дав:
— Малінька? А оно срака в тебе твоя почімусь не така!
Яблуні колгоспні мають ту развєсисту особливість, що перескочити з дерева на дерево не удасться, бо це не джунглі, а сад. Тобто, спасаться за допомогою свого таланта лазіння на каблуках по деревах не получиться.
— Ну, давай, давай, красавіца, злазь. Ти ж моя мармулєточка... Здобнінька ти моя.
— Я?..
— Шо це знизу, ласточка, так харашо видать. Ти мені така приятнінька. Ну ж, не тягні міня!
Лише тут вона осознала свою головну помилку, що полізла на яблуні у платті, а, не хотя би, у спорткостюмі. Який має ще одну перевагу у смислі своєї тьомності. А плаття не затуляє її ніскілечки од проглядування знизу вплоть од каблуків на ногах до самих їх до окраїн, тобто значитєльно вище наливних литок, включая й труси, куди хоче устремляться поки що взором самотній Матвєй.
Бо ноги селянок мають ту особливість, що вони значитільно загорівші нижче платтів, а чим далі, тим вони світлішають до совіршенної білізни. Під тим абажуром платтячка, яке не прикриває, як должно, а лише навпаки, наче одсвічує те істочаїме тепло дєвіч'їх ніг. Так що Матвєйові враз пригадалася дражнилка, якою маленькі селюки доймають старших дівок по причині того, що доймати їх чимось болії существеним ще не можуть:
Стоїть дівка на горбочку,
В неї видно крізь сорочку.
Подивися, Герасиме,
Яке світло невгасиме!
— Ну, чи ж довго ти там, сука, не надоїсть? — не стерплявся він, відчуваючи, що в нього на одну жилу стало більше.
От хто істинний звір!
— І ти будеш довго мене, сука, іспитувать? Преждє чим злєзть? — починає він їй показувати свій справедливий гнів за це, для того й поставлений тут на сторожі інтересів.
— Га? Я, кажецця, питаю? Злізай, суко, щоб я заліз на тебе, таку суку! — не здержав ся він.
— Дядінька, я согласна слєзть і я согласна, тільки ви за це прив'яжіть свого собаку. Бо я його такого дуже боюся, — мало не плаче вона, бо зрозуміла, наконєц, що тут їй єдиний тілько шлях — униз.
Матвєй швидко поніма, що цей собака буде заважати не лише їй, але і йому лічно в любом случаї, і, хоч він сильно й матюкався по-собачому гавканнями, прив'язує його міцно до сусіднього стовбура. Щоби лише звідти він міг наблюдать за своїм хазяїном, як він уміє осуществлять над дівчиною свій справедли вий гнів.
Дівчина Таня під час цього спритно спускається вниз, хапая ящика, одного з тих, яких так безліч валяється колгоспними садами, і якого вона, певно, не раз уже й заповнювала достиглими плодами під час денних робіт у саду, і кидається з цим ящиком на Матвєя, який не чекав од неї такого повороту, удари ж ящиком, до якого за свій короткий вік так звикла проста сільська дівчина, полупають ув ньом сильнєйший одклик у виді болі. Бо про ящики у сістємі їдіноборства ні в одній ніде нічого не було записано...
І коли він уже сам почина наносіть мощні свої треніровані удари руками й ногами, включая й головою, то вони не понімають, що з одного кінця ящика дна нема, а лише з іншого є і тому усі провалюються туди в пустоту ночі.
Но в то же врем'я ощущая часто замість тої пустоти міцне угловате, оббите жестью днище ящика. Це тоді, коли той ящик негадано вознікає із тьми наносімими ним ударами й достігавши спалахів у його очах, од яких вони не можуть привикнуть до тьми, із якої густо сипляться все нові й новіші. В той час як Тетяна, як медпрацівник, чудово знала, де в чоловіка може знаходитися голова, знаходила її із усіх сил ящиком. І її колишня дівоча безпорадність на дереві перетворилася на безсилу ярость столичного пса, прив'язаного до того сусіднього дерева, якого він не може поводком люто вирвати, а лише дико гавкати, вона ж їй передається назад у вигляді споконвічної образи за себе і за цей сад, За цей колгосп із цією лікарнею, яку й фершалським пунктом не назовеш.
За цю пахущу ніч, обважену спілими плодами, які, зачувши удари знайомого ящика, і собі почали ударяти, падаючи об траву і об землю.
Словом, Танька почала гатити його не лише ящиком зверху, але й гострими своїми тухлями знизу, іспользуя для цього усі свої ноги на них. А також знання медпрацівника, який хоч і був ще дівчиною, але знав, де в кожного чоловіка знаходиться те, куди можна ударити ще, крім голови. Бо вона вже геть була зайшлася тим справедливим жіночим плачем, од якого нема порятунку ніякому чоловіку, яким би жилавим він до цього не був.
Отут він, видно, відчув спалахи не тільки з голови, й зробив останню свою помилку: замість того, щоби падати попід оте дерево, де вірно рвався з поводка волкодав, що не може видрати із землі коріння, сторож почина падати садами у зовсім протилежний цьому бік, який не рятує його од гострих ударів гострого ящика. Падая по черзі на всі дерева, що були теж ударами, лише не тренувальними, як раніше, а з усього розмаху. Тому сад відповідав тугими яблучками, сиплячись дрібно ними крізь свої пахощі. А, особливо, підкочуюючись під самі ноги Матвєя, що підбивало його з рівноваги дужче, аніж настигаючі його повсімєсно каблучки вєздєсущої Тетяни.
Собаковод, по-відіму, й не подозрівав, що Танька знає цей сад краще за нього. Що вона пам'ятає тут кожне деревце ще тоді, коли жодного з них тут не було. І що ця заплутана географія має в своєму центрі сторожку, якою гордо іменувався курінь, лише за те, що там навколо валявся різний іржавий реманент у вигляді сапок, грабель та лопат. Яку вона й вибрала і перший же удар так сильно рвонув Матвєя у темряву, що він зміг, нарешті, одірватися з неї накарачках і тим самим заховатися в густий кущ живця.
Де тихо, по-японському здогадався мовчати там по-китайському, хоч у нього по книжках ніколи про таке не писалося.
Чого не скажеш про пса, який був тут єдиний на весь сад, хто ще продовжував люто гавкать. Не знайшовши ніякого Матвєя, Тетяна побігла до собаки і за третім ударом лопати замочила його на труп.
Коли розвиднілося, дерева побачили дивовижну картину: як до найсмачніших із них ішла незвичайна процесія у вигляді жінок, які несли хто порожній мішок, хто корзини, а хто й лантуха. Передувала усім цим їм не хто інша, як коридорна медсестра Танька.
І хоч вона вже була зовсім без лопати і без темряви, Матвєй одразу упізнав її. Він щойно за лісосмугою поховав свого відданого собачого друга, і ця робота, невелика для чоловіка, виснажила його геть.
— Здоров, сука, — привіталася до нього Танька.
Він хотів відповісти, але не знайшов.
— Чого став? Ану, сука, бери оці лантухи, — наказала вона.
Жінки позад неї не впізнавали його такого. Він виконував, причому мовчки. Повзаючи по траві, піднімаючи до лантуха збите ним за ніч.
— Ти, що, сука? — мовчки сказала вона. — Ти що падаль насипаєш? Із дерев вибирай.
Жінки ахнули. Бо, якби не були такі налякані Танькою, через те, що були дуже налякані Матвєйом, що мало не зверталися дехто до фершалського пункта.
Тому вони жодна не повірила своїм очам, які бачили, як він висипає з лантуха, нещасно озираючись. Жінки, усі, як одна, не хотіли упізнавати його не лише тому, що доводилося стикатися із ним у суцільній темряві саду. А тому, що він уже зовсім не був схожий на двоногу істоту, а, здавалося, так назавжди й застигне на чотирьох.