Правда, се було давно… Моє слово свистало, як божий бич, я пражив міщанську підлоту, та коли переконався, що вгорі ще більші злодії, — дав спокій. Але давні "приятелі" не сплять. Як вмру, передам вам в завіщанню свою історію, відкрию свої тайни. Старайтеся дочекати тої хвилі, ручу вам, що не пожалуєте. Тимчасом порадьте мені, молодий товаришу і приятелю, де би мені скритися?
Я подав одне місто, старий встав, проходжувався по кімнаті, врешті спитав:
— Там, в тім захисті по графі Н.?
— Так.
— Глухонімий льокай є ще там?
— Так.
— Се гарно. Спробую. Задержуся тут ще якийсь час, відтак поїду. Лишіть мені свою постійну адресу. Будете, може, переїздити коли туди?
Я потакнув.
— То заходьте вечором до мене.
Він подав мені нове прибране назвисько, я лишив свою адресу, й ми розпрощалися.
III
В кілька місяців опісля задержався я в умовленім місті. Вечором вибрався до захисту графа Н. і задзвонив. Вийшов глухонімий, понурий слуга з сивими заличками, я написав на картці псевдонім митця, слуга глянув на мене, зробив в воздусі хрестик пальцем і повів мене за собою.
На першім поверсі, в кімнаті, оббитій чорним саваном, лежала на ступенях закрита домовина, в головах блимали три свічники, збоку стояли два пани. Подобали з вигляду на співробітників часописів. По часі прийшли слуги з похоронного заведення і винесли домовину на караван. Репортери розійшлися, я зі старим слугою віддав останню прислугу покійному до самої могили.
З важкою душею вертав я під піч з того похорону. Так завершилася ще одна трагедія — скінчилася мандрівка короля на вигнанню — запала завіса за поетом-самотником.
IV
У найсильніших, вільнодумних характерів бувають не раз хвилі забобонної віри. До сумніву в останні події причинилося головно те, що на мої запити до місця, де подав, я свою постійну адресу, приходили відповіді без успіху. В такім ожиданню минуло знов кілька місяців, мене морочили знов безсонні ночі, я губився в здогадах, думав вже, що ціла історія розвіялася прозаїчно без останньої дії, як примара, і се незвичайно боліло мене. На запити по відомих редакціях діставав я лише потвердження смерті старого приятеля, стрічав некрологи, писані на швидку руку, з замітним здержаним тоном, а в одній часописі стрінув увагу, що про життя того поета не дасться нині ще нічого сказати, і хто б поважився розбити хмару суперечностей, то скоріше затемнив би справу, ніж роз'яснив її.
В сім випадку проста правда, яку я пережив і знав досі, мала для мене більше припади, ніж всі сентиментальні вісті газет.
Все ж таки останній акт був одною з головних причин мого смутку, який почав вже був розвиватися в духову недугу, аж несподівана нова подія відновила мою силу.
Одного вечора вибрався я на бульвар в далекім чужім місті. Чому мене саме в ту пору зібрала охота вийти на місто, донині не можу вгадати. Знаю лише, що ніколи не люблю перечити свому підсвідомому голосові, він ніколи не обманув мене, а все дав щось нового. Але сим разом зайшла одна перешкода. По дорозі пристали до мене два принагідні знайомі і се попсувало правильну послідовність цілої події. Я хотів позбутися їх; говорив мало, скручував навмання з одної вулиці в другу, нараз станув око в око з моїм старим приятелем.
Він підіймив палець до капелюха, якби в осторогу на моє поведення, я оглянувся за своїми обома знайомими, старий помітив, що я в товаристві, і перейшов набік, я відлучився від тих обох і побіг за ним, доглянув його мигом ще раз в юрбі прохожих і в тій хвилі він пропав мені з очей як під землю.
Захват і розпука обгорнули мене. Мені видалося, що він пішов в противнім напрямі, мав враження, що станув і озирнувся, як би чекав на мене. Я побіг за ним — нема.
Метнувся в один бік вулиці і в другий — по старім ні сліду.
Схвильований і змучений докраю, вернувся я пізно вночі на квартиру, ліг не роздягаючися і по кількох місяцях уперва заснув твердо.
Рано встав я здоровий і веселий.
Так, старий поет не спочив, творить, ми ще побачимося не раз, його п'ята дія ще далеко!..
1916
[1] Хмиз.
[2] Містична.