Вона таки міняється. Вона не хоче бути одразу усіляка. Їй хочеться бути якоюсь визначеною.
"От і референт таке ж саме казав", – пригадалося Сашкові. І він одвернувся од ріки.
Там буде кар'єр над річкою, яку згодом назвуть Тисою. Цей кар'єр з часом з'їсть гору, роздрібнивши її на щебінку, якою моститимуть залізничні колії по всій країні. Наче на землі не існувало ніякого іншого андезитового пагорба. Може, й існував. Але – не такий гарний. А потім Сашкові пролетіло в голові щось таке, що йому й не захотілося вичленовувати в думку: що уся та радість, здобута цими, яких зватимуть автохтонами, наче той великий пагорб, буде дрібнитися протягом усіх наступних поколінь – і отак її вистачить на довгі тисячоліття.
Сашкові враз стало сумно.
Він би мусив сумувати за тим далеким світом, який він покинув, а він сумував за цим, що, здавалося, віддалявся немов оте світло за видноколом, – з багряного переливаючись на синє. Однак нічого тут не вдієш – людина мусить опановувати все, що навколо неї лежить, і ніякого іншого в неї шляху нема. Так її "веде".
– Навіщо так? – одірвався од ріки дядечко.
– Ну як – навіщо? Ну от, взяти, наприклад, вогонь. Ви ж ним користуєтеся?
– Ні.
– Не вмієте?
– Що там уміти. У нас є сонце. Навіщо, маючи його, дмухати на жарини? – зітхнув місцевий.
– А вночі? А взимку? Зігрітися ж треба?
– Бач, зігрітися. Мені зовсім не потрібен вогонь, аби стало жарко, – усміхнувся той трохи, як здалося Сашкові, зверхньо.
– А зварити що – як же без вогню? – Сашко кивнув на казанка, який стояв на двох каменях.
– Зварити, – видихнув той, і посмішка враз зійшла йому з лиця.
І він з такою зненавидою вперся поглядом в металевого казанка, що вода в ньому закипіла вмить.