Тоді вклонився йому Цвіркун, промітаючи перед собою порох, і цього разу поклав він вітання не перед порожнім місцем і не перед деревом, а таки перед живим крилатим Вовком.
— Хм,— сказав той.— Вітаєшся, а я тут уже п'ять хвилин сиджу… Глумишся, може?.. Я прийшов, коли хочеш знати, в твоїм інтересі…
— Чи посмів би я з вашої милості глумитися,— сказав Цвіркун.— Просто в мене дуже важко розв'язуються поворозки на шапці.
— У лісі ціла буча знялася. Одні кажуть — ти переможець, а інші — Заєць. Але переможець все-таки ти…
— Коли подумати,— сказав несміливо Цвіркун, — Заєць таки довше біг…
— Таких переможців знайдеться хоч греблю гати! — розреготався Вовк.— Але я прийшов не через це… Ми вирішити, щоб ти бігав наввипередки зі Страусом.
— Зі Страусом? — перелякано спитав Цвіркун.— Чи ж зумію я?
— Зумієш,— сказав Вовк і знову розреготався.— Це я про Зайця подумав,— пояснив він свій сміх.— Той теж зумів бігати з тобою…
— Але ж Страус — такий знаменитий бігун,— сказав Цвіркун, короткозоро мружачись.— Він так біжить, що вітер народжує. Одного разу я стояв, а він біг. І що б ви думали, ваша милість? Моя шапка була прив’язана до голови дуже міцно. Але вітер від того бігу все-таки зірвав її, і я потім довго її шукав.
— Але знайшов?
— Та якось уже знайшов.
— То якось уже обженеш того Страуса.
— Ви так бажаєте, ваша милосте?
— Звісно, бажаю!
— Ну, коли ви того бажаєте, то я постараюся. Ви ж бо так гарно до мене поставилися… Якось його вже обжену…
— Овва! — сказав Вовк.— Не дуже хвались. Це ще вилами по воді писано, чи обженеш.
— Але ж ви того бажаєте?
— Крім мого бажання, є Страус,— зареготав Вовк.— Той, котрий бігає так, що вітер народжує…
— Еге ж,— сказав Цвіркун.— І той вітер зірвав у мене шапку.
— А вона була дуже міцно прив'язана до голови, чи не так?
— На два вузли, ваша милосте! — сказав поважно Цвіркун.
4
І от знову зібралися на узліссі звірі й птахи, а сорок сорок урочисто протрубили в сорок берестяних труб. Вийшла навіть Зайчиха з неймовірно чистими Зайченятами, бо її Заєць таки перетворився в піну. На суддівському місці сидів уже не Ведмідь, а Вовк, той самий, котрий розшукав Цвіркуна.
— А де ж Страус? — спитав він.— Ніхто не бачив Страуса?
— Мене бачать усі,— сказав поважно Страус, виходячи з лісу.— Так де отой мій суперник?
Цвіркун знітився і засоромився і почав розв'язувати поворозки, що прив'язували його шапку до голови, але що було їх все-таки на вузлик затягнуто, то схотів сховатися за спини звірів.
— Виходь! — строго сказала Зайчиха.— Нічого з себе скромника вдавати,
І Цвіркун, безперервно смикаючи поворозки, вийшов перед Страуса і почервонів через те, що не міг як слід привітати Страуса.
— Чи він з усіма так вітається? — спитав зверхньо Страус і розтулив дзьоба, бо не мав він вуст, щоб усміхнутися.
Але цього разу вузол розв'язався над сподіванку швидко, і Цвіркун схиливсь у низькому поклоні.
— Це ти перегнав Зайця? — питав, зверхньо на нього дивлячись. Страус.
— Коли дозволите,— чемно сказав Цвіркун.
— Чого ж не дозволю? — пирхнув Страус.
І знову, як і того разу, Цвіркун скинув шапку-листок і поклав її на пеньок, скинув зелений-зелений фрак, а раз так, то скинув він черевички, а вже наостанку зелені рукавички і став, як і того разу, позаду суперника.
— Е, ні! — сказав Страус.— Ти за мою спину не ховайся!
Він висунув Цвіркуна наперед, і той так через те засоромився, що не почув, коли плеснув у долоні Вовк-суддя, і зірвався Страус і помчав, народжуючи вітер.
— Та біжи ж, недотепо! — гукнув спересердя Вовк, і Цвіркун так перелякався, їло побіг.
— Тепер йому Страус прикоротить носа,— сказала пиховито Зайчиха і, повернувшись, пішла додому…
Страус із Цвіркуном тим часом бігли. Від того подвійний вітер зірвався над землею і метнувся гуляти по верхівках дерев, коли бігуни бігли повз ліс. Той вітер так розпалився, що почав, наче жартома, виривати дерева. Він прикладав до рота трубу і вив у неї, начебто зібравсь у цьому лісі мільйон вовків, і Вовк-суддя, почувши цю музику, звів морду догори і долучився до того чарівного концерту.
Але Страус із Цвіркуном бігли вже через поле, і вітер, бавлячись, долучився до них, ставши третім у цьому змаганні. Поки що ніхто нікого не міг перегнати, бо бігли Страус і Цвіркун поруч. Коли ж вони добігли до річки, вітер перекинувся на воду і побіг уже по воді, щоб зрізати дорогу, але й тут нічого не досяг, тільки скаламутив і схвилював річку і розплескав частину її на береги. Тоді Страус наддав ходи, бажаючи таки випередити Цвіркуна. Але ходи наддав і Цвіркун і знову побіг біч-о-біч.
— Ви на мене не сердитиметеся, ваша милосте,— сказав Цвіркун,— коли я бігтиму поруч з вами й далі?
— Я не балакаю, коли біжу,— буркнув Страус.
— Не хочу обганяти вас, ваша милосте,— сказав Цвіркун,— бо тоді пропаде ваша слава непереможного.
— Слухай, ти, вітрогоне,— обурився Страус.— Я ще нікому не дозволяв кпити із себе. Коли можеш, обжени і не патякай!
І він знову наддав ходи, хоч швидше бігти й не міг. Але Цвіркун не відстав, і Страус таки розсердився.
— Згинь,— сказав він, задихаючись.— Відстань або обжени!
— Не сердьтеся тільки на мене, ваша милосте! — повернувся Цвіркун до суперника.— Мені так не хочеться завдавати вам прикрості!
У тих словах знову відчув Страус глум і тільки засопів, а знічений Цвіркун мусив таки знову наддати ходи. За якусь мить він побачив уже й узлісся і Вовка, що сидів, облизуючись,— гарно він наспівався,— і десять інших крилатих Вовків, і п'ятнадцять крилатих лисиць, і крилату Зайчиху з десятьма крилатими Зайченятами, і багато некрилатих птиць, між яких особливо виділялися сорок сорок із сорока берестяними трубами. Побачивши Цвіркуна, та юрба раптом закричала, засвистіла, заскавчала, запищала, заскавуліла і залементувала. Цвіркунові аж цікаво стало, шо це вони побачили, коли так репетують, і він побіг ще швидше, але виявилося, що це вони таки його вітають, бо й цього разу примчав він перший, і навіть Зайчиха кричала на честь йому й хвалу, правда, здається не зовсім і щиро. Цвіркун раптом усіх їх полюбив, тих, котрі так радісно й захоплено до нього поставилися. Звично мацнув себе під підборіддям, щоб розв'язати поворозки, а що був без шапки, то мав змогу вперше за своє життя вчасно вклонитися, і то не порожній стежці чи дереву, а живій, багатоголосій і захопленій юрбі.
5
— Він молодець! — казав Вовк суддя.— Такий молодець, що пошукати таких треба. Ми на його честь, товариство, бенкет справимо. В кого тут найдоглянутіші й найчистіші діти?
— Мої діти найдоглянутіші й найчистіші! — гордо сказала Зайчиха.
— Чудово! Підуть нам на печеню! А щоб і ви, добродійко, за ними не сумували, то й вас візьмемо заодно,— потер лапи Вовк. — А чи наварили Ведмеді пива?
— Наварили, ваша честь!
— Чудово, чудово! — вигукнув Вовк.— А де наші музики?..
— Але ж, ваша честь,— сказав несміливо Цвіркун,— я не хотів би, щоб через мене гинула Зайчиха з Зайченятами…
— Ти можеш щось хотіти? — спитав Вовк.— Ти — найщасливіший із нас усіх! Це ж на твою честь ми святкуємо. Ану, музики, заграйте! Танцюй, Цвіркуне-герою, танцюй!
І заграли музики, а Вовк притупнув ногою і повів у танець Цвіркуна, а коли Цвіркун танцював, то зовсім не міг думати.
— Ходім звідси! — сказав Страус, смикаючи Цвіркуна за фрак. — Ти ж бачиш, тут робиться казна-що. Недостойна компанія тут зібралася!
— Але вони святкують на мою честь! Тут такі добрі звірі! — сказав Цвіркун, а ноги його мимохіть пританцьовували.— Не можу я їх покинути…
— А я покидаю це збіговисько,— сказав Страус.— Ти теж ще згадаєш моє слово.
І Страус пішов собі в ліс…
Ведмеді та Вовки стали в коло і били лапа в лапу, а Цвіркун посередині підскакував і підстрибував, а коли він танцює, то ніколи нічого не думає.
— Гех-гах! — кричачи Вовки та Ведмеді.— Танцюй, Цвіркуне-герою!
І Цвіркун танцював навприсядки і ляскав долонями об підошви своїх зелених черевичків, робив вихиляси й прискоки, ходив гоголем і стрибав вище голови. Зрештою впав носом у калюжу з пива, що її налили Вовки та Ведмеді, а самі позасинали, повалившись покотом. Тоді розплющив Цвіркун одне око і побачив, що в калюжі, в яку він упирається носом, полощеться й купається ясна, гарна й чиста Зірочка.
— Фі, Цвіркуне, — сказала Зірочка.— До чого ти докотився? Встань і піди звідси.
— Коли ви так бажаєте,— несміливо мовив Цвіркун, зводячись.— Але куди мені йти?
— Додому йди? — сказала Зірочка.— І не водися більше з такою компанією. Згадай, що вони зробили з Зайчихою та Зайченятами.
— Еге ж,— пробурмотів Цвіркун.— Знаєте, Зірочко, я й справді ніколи нікому не хотів і не хочу лиха.
6
І він пішов, похитуючись, але не мав сили тримати очі розплющені, бо вони таки міцно спали.
— Гей-гей! —казав він сам до себе.— Таке чудне сталося. Я вийшов найперший серед звірів, ніколи того не споювався… Еге-ге, я, певне, не абихто, коли на мою честь навіть бенкети справляють. А може, мені не варто бути таким скромним та чемним, яким був я раніше9 Через цю мою чемність всі з мене сміялися…
І тільки подумав він оцю свою першу погану думку, як раптом відірвалися його ноги від землі, і полетів він, полетів, крутячись у повітрі, і вітер засвистів йому у вухах, і поки летів він отак, то очі його зовсім прокинулися, і відчув він жах, бо летів не над землею, а падав. І його крик, кинутий у темряву, розбився раптом об темні холодні скелі, як розбивається скляна шиба, а коли впав він на землю, щось хряснуло, і відчув він гострий біль у нозі. Тоді зрозумів, що правду сказав йому Страус, і вмовляв він його не із заздрощів, а з доброго серця. І від того густі, гарячі сльози покотилися Цвіркуну з очей. І плакав він так цілу ніч, бо відчував щире каяття, а окрім того, сильно боліла йому зламана нога. Коли ж цвіркуни плачуть, то на тілі спадають і меншають, меншають. Отож, доки дочекався Цвіркун ранку, він став уже зовсім такий, якими знаємо ми цвіркунів тепер, і щоб не виплакати себе до остатку, він перестав плакати, а роззирнувся. Побачив сіру, понуру скелю, з якої впав, а над нею голубе, безхмарне небо. Нога йому боліла менше, але коли він устав, щоб іти, то побачив, що вона таки загоїлася, але стала коротша за другу.
Тоді зрозумів Цвіркун, що ніколи-ніколи не повернеться він до звірів і ніколи-ніколи не бігатиме наввипередки.