— Та йди геть під три дияволи! А ви, — до козаків, — незугарні були трохи не десятеро впоратися з одним міщухом, то хоч стовпа знов закопайте в землю, та поглибше.
— Спасибі, вельможний пане, за ласку, — вклонилася Василиха старшому. — Ходімо, Павле, а то бач, як оті запорозькі братчики повитріщались на тебе: ще зурочать.
Довкола засміялися. Засміявся й Павло, та, зауваживши, що вже ніхто не збирається кривдити його, вверг стовпа на землю й підійшов до матері.
— Що, ледащо, не слухав матері — будеш тепер пам'ятати!.. Прощавайте…
— А постривай-но, стара! — озвався з ґанку січовий полковник, — Може б, своє немовля та на Січ нам віддала? Лепський з нього буде січовик…
— Що?!. А щоб ти не діждав, — пху! — засипала Василиха, як з мішка. — Занапастили вже там мого старого, волоцюги чортові, то й хлопця корт…
— Якого старого?
— Не знаєш? Мого старого… Похила Василя… Та щоб я свою дитину…
— Та стривай, не торохти так, бісова коцюба! Дай же розпитати…
— Нема про що питати!.. Ач, який розумний: батька десь убили, нехай царствує з праведними, ледащо, та й до сина підбираються… Ходім мені зараз додому, чого баньки на них вирячив?..
— То той Василь Похил твій?
— А чий же! Твій, чи що?..
— Та ж я Василя знаю як самого себе: в однім курені були. І зовсім не вбито його.
— А де ж він? Чи за двадцять літ не озвався б, якби живий був?
— Не озвався, стара, бо вже п'ятнадцятий рік, як у неволі турецькій.
— То відкіля ж ти знаєш, що живий він?
— Такі дуби, Василихо, як твій старий, так скоро не валяться. Дужий козарлюга був.
— Чом же ви не визволите його? Похваляєтеся ж по коршмах, що б'єтеся з турками за віру та щоб невольників визволяти…
— І визволяли, не раз визволяли, а Василя між ними не було. Я так гадаю, чи не в Синоді він у якогось баші на роботі або на галері…
Павло не втерпів.
— То татко живий, мамо? У неволі?.. Пустіть мене з ними, мамо…
— Що?! — визвірилася Василиха. — Слухай ти їх, всесвітніх баламутів, — вони набалакають — півтора людського!.. Зараз мені йди додому, поки не надавала стусанів!..
Павло, може, вперше в житті гнівно зиркнув на неньку, сердито стенув дужими плечима, повернувся мовчки й, ні на кого не дивлячись, похнюпно почвалав додому.
— Бачили? Бачили? — репетувала Василиха. — Бачили, що ви з дитини слухняної зробили?.. А щоб вам світа-сонця не бачити! Щоб на вас пропасниця та пристріт, зайдиголови чортові!.. Постривай же матір, лобуряко!..
І Василиха підбігцем подалася за сином.
Сутеніло.
Люди, жваво розмовляючи, поволеньки розходилися з майдану. Лейстровики поралися біля вкопаного назад стовпа, вбиваючи чобітьми землю круг нього. Запорожці коло коней, попихуючи люлечками, кпили з них, що не подужали молодого міщуха.
Старий запорозький полковник довго ще дивився вслід Павлові, посміхаючись у довгого вуса, нарешті повернувся до старшого, що розмовляв з писарем, і промовив:
— А молодець утече від старої на Січ — нехай мені дідько начхає в самісіньку пику, коли брешу!..
II
Орися була в заміжньої сестри, що жила недалеко від козачого уряду. Вона все бачила, але так, що Павло не запримітив її. Тепер верталася додому, на передмістя, вражена, задумана…
Різнорідні почування боролися в ній і сповняли душу якоюсь незрозумілою тривогою.
"Що таке? — думала собі, доглупуючись до причини свого химерного настрою. — Сват він мені чи брат, що й з думки не йде?"
Пробувала думати про щось інше, але велетенська постать парубкова живою стояла в неї перед очима з його безхитрою дитячою ухмилкою та великими, добрими карими очима. Згадавши, як покотилися на всі боки від його дужого руху лейстровики, посміхнулася, а впіймавши себе на цьому, розсердилася сама на себе:
— Ото чи не лицар!.. Ведмідь, вайло… Он ті… січовики… Зовсім щось інше…
В Орисиній уяві раптом виріс бравий, як намальований, січовий лицар у дорогому червоному жупані з вильотами: червоний же таки шовковий пояс обхоплював тісно могутній, але гнучкий, пружний стан; чорні, як воронове крило, кучері накривала зсунута набакир шапка, облямована дорогим хутром, з перехрещеним срібним пасаманом денцем; жовті… ні, краще теж червоні сап'янці з срібними підківками; при боці — коштовна шабля, цяцькована, аж сяє, самоцвітами. А сидить лицар на баскому румакові вороному в золотій збруї, ноги в стремена срібні, одною рукою поводдя держить, другою в бік узявся — сидить, пишний, величний, дивиться ласкаво на неї, а під чорним молодим усом променем грає… добра, дитяча ухмилка… вже чомусь знайома Орисі…
"Пху, мара! — трохи не скрикує дівчина. — Та це ж Павло… Чи не лицар!.."
Вона призро надимає губенята й прискорює ходу. Як вона забарилася через того ведмедя, а спитати — чого стояла? Не бачила дива… Вже смеркло зовсім. Досі ненька тривожиться та виглядає.
На заході краєчок неба ще жеврів вузенькою смужечкою, але на темному склепінні вже закомашилися зірки, все ясніші на схід. Владкиня ніч повільною ходою насувалася на землю.
В хатах подекуди світилося. Часом сям-там гавкне знічев'я пес; у сусідньому дворі здивовано обізветься до нього другий, гейби спитає через паркан або пліт — чого тобі? — і знову вулиця тиха в своїх зелених садках, тільки здалеку, з міста, долітав ледве чутний бренькіт струн та глухе гупання бубна… Десь запорожці ще не вморилися гуляти.
Чудні вони, ці січовики. Нема-нема, а то раптом де й візьмуться — і загуде місто козацьким п'яним гомоном, піснями та музикою, застугонить земля від танців, річками поллється оковита, меди, пиво, заряхтять головні вулиці червоними кармазинами, срібною та золотою зброєю, затрясеться пархата жидова і з ляку, і з неситої хтивости, а надто коли якийсь отакий бравий козарлюга та в запалі від буйного хмелю розстібне свого червоного чи синього жупана, розперіже шкуратяного череса з червінцями, підніме й потрясе ним у юди над пейсатою головою: аж ярмулка йому, жидюзі, на потилицю зсунеться, й очі засвітяться, як у кота, й губи затремтять, як у пропасниці, а серце мало не вискочить від захватної побожності перед повним ще чересом: скаже козак — упади навколішки й цілуй кудись там, дам червінця! — і падає юда, й цілує, аби того золотого та й переманити з козацького череса в засмальцьовану, смердячу жидівську безодню кишеню. А січовик гуляє далі, поки в чересі бряжчить. Міщани тільки посміхаються та головами похитують, парубки від заздрости чухають чуби та літають мріями за січовиками, а жінки, молодиці та дівчата ходять сами не свої.
"І що воно за люди, — думає Орися, — ніби ж теж козаки, та не ті… Лейстровик наш немовби зв'язаний, все робить на наказ і гуляє, мабуть, з дозволу. А січовик — орел, вітер степовий: літає, де схоче, гуляє, коли схоче, а віється, куди схоче. Ні впину йому, ні заборони. От, кажуть, лише до жінок та до дівчат йому зась… А чого б, сказати? Зарік дають, чи що?.."
Замріялась Орися й не чула позад себе бистрої козацької ходи. Та й те, що козак пильнував ступати безшумно й шаблю придержував рукою, щоб не бряжчала.
— Добривечір, білявко! — промовив стиха, наздоганяючи.
Здригнулася від несподіванки й стала — ні жива ні мертва. Озирнулася з острахом. Побачивши січовика, хотіла бігти, але ноги як не свої.
— Оце добре, що не тікаєш, — підступивши ближче, правив козак. — Не люблю вганяти пішака, а коня в заїзді лишив. І добре зробив, а то тупотняву на всю вулицю зчинив би, а це не до шмиги. Всіх псів побудив би…
Поки він отак-о балакав, Орися потроху отямилася, хоч і злегка ще трепетала на тілі, як спіймана пташка.
— А чого… чого тобі, козаче, від мене треба? — насмілилася нарешті. — Чи ж пристало гордому лицареві серед ночі за бідною дівчиною вганяти, немов якомусь ледацюзі з наших міщухів? Чи на славному Запорожжі у вас цього звичай велить?..
Козак засміявся, блиснувши в темряві білими, як гуся, зубами. Цей сміх ніби осяяв його твар, і Орися загледіла й його пишного русявого вуса, й великі ясні очі, й гарного, як виточеного, прямого носа під густими бровами.
— Без ножа зарізала, — озвався жартівливо, — без кулі поцілила в самісіньке сумління! І не знаю, що мені тепереньки робити: і мати Січ дорога, і ти, моя горличко…
— Ого! Вже й горличко…
— …дорожча мені за все на світі… Як побачив тебе, коли ти гордою павою проходила повз Лейбину коршму, то відтоді й світ мені немилий став без тебе: прослідив тебе аж до якогось двору на майдані, крадькома любував на тебе, коли ти з якоюсь молодицею дивилася на теє видовище біля козацького уряду, почекав, поки звечоріло зовсім і ти верталася додому, та й не зміг себе, щоб не піти за тобою. Отже, хоч за мою терпеливість не проганяй мене, дівчино люба… Скажи, як звуть тебе?
— Знаєш що, великотерпеливий козаче, — зовсім уже сміливо й навіть впадаючи йому в мову відповіла Орися, — труди твої справді заслуговують на нагороду, і я певна, що ти її таки дістанеш, вернувшись на Січ, коло стовпа з киями. А тепер прощай, вертайся краще до товариства…
Вона легкою сарною стрибнула через перелаз у двір. Із хати рипнули двері.
— Добраніч, козаче! Чого ж стоїш?..
— То ти, Оришко? — почулося від хати. — 3 ким ти там — з Павлом?
— Та тут мені пеня, ненечко, — не знаю, що й діяти…
— Ой, лишечко! Яка пеня?..
З темряви вийшла постать пристарої жінки й підійшла ближче.
— Запізнилася я трохи в Катрі, незчулася, як і смеркло… Біжу чимдуж додому, та й не туди-то, що за мною в темряві… хто б же ви думали?..
Мати підійшла до плоту ближче й намагалася розпізнати темну постать козакову коло перелазу.
— Чабан, чи що, в сіряку?
— Де пак чабан, мамо! — реготала Орися. — Запорожець.
— Січовик?! — ужахнулася стара. — Свят, свят, — перехрестилася вона. — Чого йому?
— А отже, спитайте! Ув'язався, та й уже… Я йому — відчепись, козаче! А він мені — і сяка, і така, й горличко, й люба… Та щастя моє, що забалакав аж коло нашого двору…
— І не сором тобі, козаче, — звернулася мати до січовика, — чіплятися до бідного, безборонного дівчати?.. А ще зап…
— Та хоч ви, паніматко, не сповідайте, — озвався козак, — висповідала добре й без вас ваша недотика…
— І добре зробила!..
— Краще покладіть таку милость і дозвольте завтра прийти до вас по-доброму в гості та…
— Що?!..