Вранці я проснувся, і мені стало легше. Мати винесла мене на призьбу.
Над головою — блакитне небо, а над обрієм товпляться білі й рожеві хмари.
— Оце славне товариство виступає в похід, а онде леви везуть богиню в ясному ридвані, — вказує мати на хмари.
По нивах буяє вітер, дівчата мигають серпами, співанка стелеться далеко, як подільський лан:
Ой як ясненько, ой як миленько,
куди сонечко сходить…
А ще ясніше, а ще миліше,
куди матінка ходить…
Мамо, мамо!.. Ти одна у світі свята. Недарма оспівують тебе поети.
Смерть закрила твої очі, як хмара ясні зорі.
Батько сидів біля мене, задивився на портрет давньої дружини й проганяв рясні сльози.
— Тепер на старість не маю нікого, лиш її. Не раз у безсонну ніч здається мені, що вона стукає у двері, виходжу, а навколо — темно, глухо й пусто… Знаю, що не зійдемося вже там, тому живу з нею тут. І тону в споминах, топу, потопаю… А то явиться мені у сні — тиха, лагідна, як колись. "Вибачай, — каже, — що не додержала я тобі товариства… Дівчам узяв ти мене, рано вийшла я з тобою в дорогу, а в полудні змучилися мої білі ніжки, і тяжкий сон зламав мене…"
Увійшла служниця і сказала, що "пані" кличуть.
Старий скривився й вийшов.
Служниця вбирала в кімнаті, поглядала то на портрет, то на мене. Я помітив, що хоче мені щось сказати.
Я почав з нею розмову і довідався, що небіжчик її тато служив тут давно. Потім вона оглянулася й шепнула:
— Я б вам щось сказала, але боюся…
— Кажи, я не видам тебе.
Присадкувата постать зігнулася, буцім стирала пилюку; обгоріле, некрасиве, але добре лице її було схилене над роботою. Я почув ось що:
— Пані й панич у великому клопоті, бо гадають, що ви приїхали відібрати свою землю. Перед татом криються, бо він — за вами. Але ви стережіться, бо вони хочуть підкупити якихось людей, зв'язати вас і відвезти десь, ніби, як це я зрозуміла, до такого дому, що в ньому тримають божевільних. Все по ночах пані в паничем радяться, я це підслухала та й кажу вам, тільки прошу вас дуже, не видавайте мене.
Нам інколи й не сниться, що одна людина копає під нами яму, а друга — рятує.
В якому оточенні перебував я весь час!
Аж тепер я зрозумів, чому мачуха й Нюнько стороняться мене…
Вечоріло. Я вийшов у ліс і ліг серед гущавини. Земля, як мати, приймала мою журбу. В світі — гамір і праця пекельна, а тут — дрімучий ліс, що обгортає спокоєм.
Прийшла думка про карлика.
Колись в одну хвилю розніс би був його кістки, а тепер дивлюся більше в себе: життя навчило терпеливості.
Спокійно й не без серця дивився я на карлика.
"Це ж, — думав собі, — та несита, чорна сила, що давить людину, чатує по всіх закутках, щоб ограбити, здерти шкуру, затоптати в болото. Якщо пустиш собі кулю в лоб, то ще не застигнеш, а вже чоботи стягають з тебе…"
Думки блукали, як змучені журавлі над морем.
Раптом я почув тупотіння в корчах. Здавалося, звір гнався за звіром. Зчинився близько тріск, я придивився — спереду втікає дівчина й хлипає, а за нею женеться карлик, однією рукою відпихається від землі, а в другій — прут.
Я схопився й заступив йому дорогу.
Місяць світив на нас, ми дивилися хвилю один на одного.
— Ти що тут робиш? — проскиглив карлик. — Всюди тебе повно! Носишся з потайними планами — характеристика твого народу й матері!..
Я приступив до нього.
— Що верзеш?..
— Іди з дороги! — зашипів він і вдарив мене прутом.
Я схопив його за горло й підняв в одній руці. Він метався, але я робив тепер своє розважно й спокійно. Пригнув грабову гілку, обернув її навколо шиї карлика і пустив його в повітря.
Після цього мене охопило омерзіння, я якийсь час блукав лісом, потім отямився і помчав до хати.
Тут стрінула мене несподіванка. Карлик мав занадто сильну шию і руки, щоб повіситися. Він розірвав гілку — полетів униз, прийшов додому і розповів усе матері. Я саме застав, як він із мачухою дер портрет моєї матері на куски, й обоє топтали його ногами.
Вони накинулись на мене, як хижі птахи, але не пройшло й хвилі — і я знайшов найпростіший спосіб, якого досі ніколи не пробував.
Я підбіг до мачухи, вхопив її за волосся, кинув на землю і почав бити. При цьому зауважив, що її тіло — як у рисі, що в ньому не домацаєшся кісточки. Та раптом чиїсь руки обкрутили мене в поясі, як вужівкою, — я впізнав карлика.
У мене мигнула думка, що так обкручуються і давлять моїх темних братів іноземні п'явки, і це вивело мене з себе.
Я вхопив карлика за ноги і почав бити ним мачуху, кидав на землю, як клубок. А він обгорнув руками голову й сичав одне:
— А таки мені нічого не вдієш!..
Моя лють перейшла в божевілля…
* * *
І ось я знову на чужині.
В рідний край не вернуся ніколи.
В самоті і нудьзі ковтаю гіркий жаль.
Так минають дні за днями.
А ночами переслідують мене примари.
Десь серед темряви постає переді мною в полум'ї гніздо гадюк, що поневолили мій народ, я тікаю в долину, а переді мною тінь аж до горизонту — купається в крові на спаленій, потрісканій землі: ніде — ні корчика, пі билини. Я падаю в провалля, а за мною з гори котиться голова карлика…
Як тільки задумаюся на самоті або спочину на хвильку — бісова голова летить за мною.
З цього часу образ матері не з'являється переді мною, але я чекаю його з надією і сподіванням…
1906-1939
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985.