Василиха поралася коло вечері. Василь сидів на лаві, курив люльку і дивився на горшки. Майстрував нині щось коло воза. Як і звичайно, займався легкою майстеркою. До важкої роботи був нездатний і лінивий. Худорлявий, рудий, повільний в їді і в роботі. Василиха заволоділа ним цілком. Боявся її, як вогню.
IV
Ледве світає, а ластівки вже дзьобонять по стріхах. Півні перекликаються. Вертаються пастухи з кіньми. Свіжий холодок і хмарки на сході віщують погідний день. Стайня відчинена, худоба ще відпочиває.
Олена йде до хати за коновками. Відхилила двері і стала на порозі. Тут усі ще в досвітнім сні. По кутках тіні. Чорний кіт розтягнувся на припічку. В душній хаті чути лише рівномірні віддихи. Василиха розвернулася горілиць, худа, опалена, розхристана. Довкола нахмареного обличчя розсипалося чорне волосся. Одну руку відкинула на край постелі і стисла кулак, наче надумалася когось ним почастувати. Дитина в колисці ворухнулася і, всміхнена, почала лебедіти крізь сон. Олена хитнула колиску, вхопила коновки і вийшла.
Сусід на дровітні коле поліно. З-під стріх виповзає лінивий дим. Кури починають гребти коло призьб. Телята озиваються, корови підтягують басом.
Олена набрала води, вмилася біля криниці і шепоче дорогою молитву. Коновки поскрипують химерно на коромислі. Ранні ґаздині виходять по воду і здоровкаються з Оленою.
Василиха встала люта. Буркоче щось, тягнучи на себе спідницю, миється і зав'язує хустку.
— Ти не виділа ґазди?
— Ні, — відповідає Олена.
Василиха пішла до корів. Олена принесла дров, затопила в печі і кинулась замітати хату. Василиха внесла дійницю і поставила на лаві.
Олена замітала уважно, але чула на плечах погляд Василихи, і він бентежив її, аж руки в неї тремтіли.
— А зігнутися не можеш? А он там, у куті, лишаєш барліг та гадаєш, що я буду за тобою замітати?
— Де — в куті?
— Ти вже осліпла!
Під лавкою лишилася стеблинка. Олена шурпула туди віником.
— Ну, ади, ади, що вона робить!.. Вона гадає, що я тут маю час гратися з нею!
Вхопила дівчину за волосся і поволокла під ослін.
— Ось тут, ось тут, сліпаку ти забудькуватий! — шипіла і товкла головою дівчини об ослін.
Дівчина кліпала очима і піддавалася стусанам з німою байдужістю. Вона боялася їх лише в першій хвилині, потім уже тратила пам'ять. Це траплялося кілька разів на день, через те вона була бліда і залякана. Не раз зривалася у сні і тремтіла всім тілом, мов у лихоманці.
Надійшов Василь, але як почув жіночий крик у хаті, сів на призьбі. Василиха вибігла.
— А ти де був цієї ночі?..
— Та як де? Таж спав у стодолі…
— Брешеш! Я була у стодолі, але тебе не було. Чекай, я тебе навчу. То все на мо-о-ї-й го-ло-ві-і, а ти-и будеш до Кривенької ходити!
Вхопила поліно і стала гріти ним чоловіка куди попало.
— Та бійся бога, жінко! Таж люди ззираються на покаяння!
V
Сонце підходить, розпорошує росу з запахами квіток у повітряне море. Листки і квіти розкриваються, а з їх обіймів будиться комашня і бринить. Білочка теребить у кущі смерекову шишку. Над селом плаває яструб і заглядає на подвір'я. Поміж корови стрибнув заяць і помчав у млаки. Худоба сходить у розлогу долину. З одного боку — молодник, а з другого — ліс…
— Гоп, скіць, — ха-ха-ха!
— Ану, поборімся!
— Давай попід сили!
— Хай буде!
Хлопці змагаються.
— Ов, небоже, вгинаєшся.. Було ще трохи каші з'їсти!.. Було проковтнути держално від ложки або копистку, щоб мав чим запертися. Скільки таких силачів на одну чвертку йде!
Сміх довкола. Ті, що дивились, підняли колотнечу та біганину. Грались, як рій мотилів.
— А ти яку хату будеш мати?
— Таку, як Василь.
— А моя буде ще мудріша — така, як у Мошка!
— А моя ще краща — така, як у попа.
— Ходіть сюди, хлопці! Олена вже тут.
Гурт пустунів опинився біля неї. Вона розкрила здивовані очі.
— Ти чого посоловіла, як каня[7] на дощ?
Мовчала.
— А ти яку хату будеш мати?
— Дивилась в голубу далечінь.
— Биймо її, хлопці, вона не хоче сказати, яку матиме хату.
— Моя хата буде така, як цілий світ, — прошепотіла сама до себе і повела прутом навкруги.
— Ха-ха-ха! Дивіться, яка мудра!
— Зогріймо її, бо вона в такій великій хаті змерзне. Двоє схопили її за руки, інші наставились із прутами. Раптом залунало з-за кущів:
— Йой, хло-хло-о-о! Я тебе зогрію, то будеш мокрий!
Смаглявий парубчак вибіг, пустуни — врозтіч, він — за ними і періщив їх прутом.
— А пильнуй худобу, один з другим! А пильнуй худобу!
Степан вернувся задиханий і сів коло Олени.
— Ударив тебе, може, хто?
— Ні, але в голові шумить.
— Певне, Василиха знов…
Олена мовчала.
Парубчак догадався:
— А бодай її!
Степан вийняв з торбини кілька червоних яблук і дав їй. Сховала за пазуху, лиш одно тримає в руці. Вдивляється в нього напівсонно.
— Розчеши мене трохи, а я потім заверну тобі худобу.
— Дай гребінь.
Вийняв гребінь із ременя і схилився на її коліна. Поволі, в сонній задумі розчісує вона його темні, буйні кучері…
Потім шепоче по камінню співанку, трава ніжиться, листя леліє, мушки, метелики граються в повітрі. Польові коники сюрчать, синички дзьобонять і скачуть шпарко по гілляках, плиски[8] підлітають моторно, вряди-годи задзвенить дзвінок, у ліщині кує зозуля та стрекоче лускоріх[9], далеко в житі деркає деркач. В лісі воркують горлиці та дикі голуби, скиглить каня. Смереки шепочуть таємно.
— Кажуть, що с такий час, коли дерева бесідують між собою.
— Та й я таке чула.
— А чоловік тоді — як вслухається, та її забуде про все, як дерево.
Олена задивилася на смереки і зітхнула.
VI
Через тиждень принесла бабуня чобітки. Олена не могла натішитися ними. Легкі, з м'якої шкіри, з блискучими підківками. Як взула їх, то й вища і краща стала. У чоботях безпечно. Ноги не проб'єш, а хоч об камінь зачепиш, то не болить. Але чобітки в неї — річ неабияка, буде їх взувати лише в крайній потребі. Ноги не сходяться, а чобітки можна швидко знищити. Завила їх у стару півку і сховала до комори. Справилася швиденько і стала меткіше поратися в хаті. Всміхалася до ґаздівських дітей, а найменше з них пестила.
Але Дмитрусь, що зависно дивився на її радість, обізвався:
— А тепер, може, схочеш свої шанувати, а наші будеш взувати?
— Е, до неї тепер без бука і не підступай, — додав ґазда. — Спаніла так, що годі… От — гадає собі — не потребує вже нашої ласки.
Василиха загомоніла:
— Ну, ну, нехай роботи не робить, а з чобітьми пеститься, то я їй ті гордощі з голови вижену. Нехай лише зима прийде!
Дівчина спаленіла і вийшла з хати. В горлянці душив її жаль, сила і охота до праці відпали. Цілий світ став їй немилим.
VII
Настала зима. Голоси завмирали без відгомону, як в ямі. Одного вечора сказала Василиха:
— Олено, завтра вдосвіта підеш до міста по муку.
— Та в чім піду, коли ані загортки, ані спідниці теплої не маю!
— Не бійся, не вхопить тебе. Надворі пробирається, буде сонце.
— Ой, це сонце тепер, як мачуха!
— От не базікай, а йди вкладайся спати, аби раніш встати.
Олена подивилася тим дивним поглядом людини, яка щось прочуває. Зморена цілоденною працею, постелила собі на лаві і лягла…
Після півночі збудила її Василиха і веліла збиратися. Олена засвітила каганець, одяглася, взяла з припічка мішок і гроші й хотіла йти.
— Чого надулася? Чому собі картоплі не візьмеш? Гадаєш, що тобі марципанів настараю? А здула б тебе хвороба! Ади, взулася в ті капці та гадаєш собі: отут ти мені тепер під зап'ятком. А не діждеш! Помітуєш картоплею! Чекай, дідька з'їси!..
— Та візьми, візьми, бо ще скажеш, що тебе тут збиткують та їсти не дають, — пробуркотів Василь.
Олена взяла кілька бараболь, сховала їх за пазуху і вийшла.
— А вважай та скоро вертайся, — гукнула за нею Василиха. Загасила світло і лягла на постіль.
— Ото якесь, ні до бога, ні до людей… А найгірше за те її ненавиджу, що що їй не скажи, то мовчить, паче її занімило.
Олена вийшла пригнічена. Картопля, хоч студена, пекла, але так гірко було, що їсти перехотілося. Ішла обережно, бо була ожеледь і пітьма; скільки разів зачепила об груду, то аж під серцем її боліло за чобітки. Час від часу нахилялася й оглядала, чи не роздерла.
Настав холодний ранок. На сході нависли хмари, мов брудні кусні льоду. Віяло від них холодом.
Дівчина йшла скоро, щоб розігрітися. Старий сіряк і хустку пронизував морозний вітер і колов, як шпильками.
Глянула на себе і заплакала вголос:
— От до чого я дослужилася між людей! А роби, а гаруй від досвітку до ночі, як чорний віл! Душу з тебе вигнати хотіли б, аби надесятеро розірватися, а подяка за ту працю яка? От кинуть будь-що їсти, мов собаці. І доробися тут, і дослужися! А бодай ти ніколи гаразду ні просвітку не зазнала, так, як я в тебе…
Холодний ранок збільшував жаль. Але вона не звикла плакати. Терпіла і мовчала. Утерши сльози, йшла задумана. Дивилася перед себе і почала пригадувати всіх людей, яких знала. Хто з них добрий, а хто пі. Майнули знайомі лиця. Бабунине щире: вона навчає все Олену і радить слухати ґаздів і бути терпеливою… Батько такий добрий і бідний. Степан — добрий. Та він щасливіший за неї. Хлопець усюди дасть собі ради. А інші люди… Одні байдужі, другі ненависні…
Дорога веде через ріку. Хвилі повзуть швидко і несуть кригу.
— Бідна ж моя голівонько, що я тепер робитиму?.. Льоду нема, воза не видно, чекати нема як на морозі… Брести у чоботях зле — замерзнуть на ногах.
Довго важилася. Мало що не плакала. А ріка спокійно котила темно-сині води.
Олена скинула чобітки. Мов не своїми ногами стала на ожеледу і пустилася брести босоніж. Коле, щипає вода вище колін, ноги сковзаються по камінню… Ще, ще трохи — ось вона вже на березі. Взувається і трясеться, аж зубами цокоче.
* * *
З міста перевіз її мужик через ріку.
Олена йде, мов п'яна. Руки задубілі і червоні, як грань. Плече ув'яло під клунком, а змерзла так, що й тягаря негодна перемістити. Здається їй, що двигає муку на обох плечах. Сірий вечір западає скоро, мари[10] танцюють перед її очима. Чи це сон? Земля важиться, подається під ногами. Лиш павичка веде її до цілі. Вона рада б уже спочити; більш нічого не чує і не бажає.
По хатах уже позатоплювали. Мороз зціпив повітря, дим ледве продирається крізь нього. Вдивилася в блиск, що плив з одної хати.