В неї день народження на самому початку осені. До осені не так довго, тому Вишня просить Ярчика вважати, що їй уже шість. Сама вона в цьому вже давно переконана.
Вишня любить морозиво і макарони. Вишня прокидається рано. Або дуже рано. Вміє готувати яєчню, яку вперто називає "смаженя". Вишня рідко хворіє. Вишня любить сміятися. Любить читати і дивитися у вікно цілими годинами. "В тебе ж є вікна, правда?" — вона питає серйозно і з надією. Вишня боїться зубного лікаря, вовків і зливи. Вишня мріє стати найкращим у світі математиком. Вишня мріє порахувати усе-усе-усе на світі.
Вони долають шлях додому швидко, за лічені хвилини. Вишня торохтить без упину. Жваво і голосно. Набагато жвавіше і голосніше, ніж варто торохтіти у темних подвір'ях робітничої дільниці. Але вони йдуть без пригод. Звідкілясь вітер доносить заводський гуркіт та солодкуваті запахи із закинутих городів. Травень видався на диво спекотним.
Вишня вивалює на Ярчика цілі гори відомостей про себе.
Замовкає вона раптово. Коли з-за рогу несподівано з'являється будинок Ярчика. Будинок підіймається над верхівками каштанів і тополь. Насувається на них своїми масивними чотирма поверхами. Після кількох занехаяних вулиць, що втопилися у червневій темряві, він нагадує корабель. Доглянутий, освітлений, величезний пароплав. Він випливає з темряви просто на них. Вишня зупиняється.
Очі її розширюються ще більше, і вона видає дивний звук, щось середнє між "ооо", "ууу", "иии" та "ахх".
Так і стоїть, розтягуючи:
— Аууиоииуоохх!
Ярчик пирскає сміхом. Вишня регоче разом із ним. Десь в нетрях одного з помешкань на горішньому поверсі луною відгукується ще один сміх. Старечий і надтріснутий. Кашлюватий. Потім починають сміятися ще в кількох вікнах. Щоправда, не так захоплено. Вишня намагається полічити голоси, які беруть участь у загальному хорі. Нараховує вісім, разом із нею та Ярчиком. І їй трохи прикро, вона ж бо вміє рахувати аж до цілої сотні.
Захекалася та затихла остання смішинка. Лише повітря трохи дзвенить по ній. Вишня зупиняється перед під'їздом:
— Ярчику. Скільки в цьому будинку живе людей?
— Багато, — навіть не замислюється той.
— Сто?
Ярчик дивиться на Вишню і рахує собі.
Чотири поверхи. По три помешкання на сходову клітку. Шість під'їздів. На одне помешкання — одна родина. Середня родина — чотири особи. Скільки там? Двісті вісімдесят вісім. Але приголомшлива більшість тутешніх мешканців — самотні старі люди. Або зовсім ще зелена молодь.
— Ти знаєш, Вишне. Думаю, що близько ста. З малою похибкою. Так, нехай буде сто.
Вишня задоволено усміхається:
— Це добре. Значить, я всіх зможу порахувати. Якраз до ста умію. Такий збіг, уявляєш?
— Хочеш, покажу тобі диво? — питає Ярчик.
— Звісно! Звісно!
Вишня ледь не підстрибує. Її зелене платтячко розвіває вітер. Вона стає схожою на заморську нічну квітку. Вона ось-ось розгорне свої пелюстки. Вивільнить їх із зеленої пастки бутона. Вона хоче побачити диво!
Ярчик ступає крок до дверей під'їзду. Рухом фокусника відчиняє їх. Обережно підштовхує Вишню досередини:
— Сто один! Та-да-а-а-м!
Мала на хвильку завмирає, не розуміючи. Але потім вуста розпливаються у щасливій усмішці. Разом із цим охайним рівненьким числом їй відкривається новий світ. Вищий. Ширший. Яскравіший.
— Дякую, — серйозно каже Вишня. — На якому поверсі ти живеш?
— На третьому.
І вже наступної миті дві пари ніг тупотять сходами. Тепер не скажеш уже, хто розпочав цей біг наввипередки до дверей помешкання. Помітно лише, що Вишня піддаватися не збирається. Вона першою торкається дверної ручки. Ярчик захекано відстає на цілий проліт. Вишня переможно показує йому язика.
5.
Ярчик дивиться в темряву. Сьогодні він спить на підлозі. Схоже, спатиме так ще довго. Дошки сухо порипують під його тілом.
Вишня заснула несподівано. Оббігла помешкання уздовж стін. Зазирнула в холодильник. Погралася з кранами у ванній. Із серйозною міною вимила з милом ручки і лице. Окинула поглядом полиці на всю стіну, забиті книжками. Від стелі до підлоги. Від стіни до стіни. Взяла якусь із найнижчих полиць. Погортала.
— Вони без картинок?
— Є з малюнками, — Ярчик присідає до неї на підлогу.
— Я читатиму їх. Відкладеш окремо? Будь ласка.
— Добре, — погоджується Ярчик.
— Дякую. Ти, мабуть, хороша людина.
— З чого ти взяла, Вишне?
— В тебе в одній кімнаті книг більше, ніж мешканців у цьому домі.
— І що?
— Мама казала, що кожна книга — це крихта добра. Ти маєш бути добрим.
— Мені здається, ти маєш право не довіряти своїй мамі, — Ярчик заглядає Вишні в очі.
Мала різко відвертається. Вкладається на канапу. Лягає на бочок. Долоньку під голову. Засинає, не проронивши ні слова. Або вдає, ніби засинає.
Ярчик кладе біля неї той її помаранч і велике червоне яблуко. "Мала ж не їла цілий день". Сам лягає на підлозі. На старому надувному матраці. Вдивляється в темряву, поки не провалюється в сон. Десь крізь дрімоту він чує дивний звук. Це Вишня. Хрумкотить яблуком і перекочує ковдрою помаранч. В кімнаті починає пахнути так, як пахло в дитинстві. Себто, давно-давно. В голові носяться невловні думки. Він дасть їм ради вже завтра.
6.
Ярчик прокинувся від легенького удару. Це помаранч. Не втримався на канапі. Впав, покотився, бумкнув його по носі. Вишня сиділа і кліпала очима.
— Вибач. Я гралася в терези. А він втік.
Знайоме слово вирвало його зі сну. Терези. Закон терезості в дії. Ярчик втішився цією обставиною. В один момент мале дівча в його квартирі перестало його хвилювати. Хай собі живе, якщо хоче. Місця вистачить.
Вишня тим часом уже нашкодила в кухні. Хід його думок обірвався дзвоном розбитого скла. "Та що ж таке. День другий, свято триває".
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ!