Кірочка, їй-богу незручно...
К і р а К а р л і в н а. Я повинна вас пам'ятати? Натякніть, коли не хочете говорити просто... Що?! Не може бути! Ні, це галюцинація! Опанасе Аполлоновичу! Яке чудо! Безумовно хочу бачити! (Затуляє долонею трубку.) Ниле, ти йдеш увечері? Так? (Говорить в трубку.) На жаль, Нил Микитович увечері не буде вдома, вам не пощастить з ним побачитись! Поки! (Кладе трубку.)
Л і л я. Хто це, мамо?
Кір а К а р л і в н а. Надзвичайно нечувана новина. Опаиас Аполлонович, уявіть собі, живий!
Нил Микитович. Виходить, чутки про його смерть були не точні?
Кіра К а р л і в н а. А ще кажуть, чудес не буває! Це що вам? Справжнісіньке чудо! З'явитися через одинадцять років! Лілічко, моя дівчинко, обніми мене, рибонько...
Ліля. Ти розхвилювалася, як маленька, мамо!
Кіра К а р л і в н а. Ущипни мене, невже я сплю?
Л і л я. З приємністю! (Щипає матері руку.)
Кіра Карлівна. Ідіотка! Синець поставила! (Хутко виходить.)
Степанида. Ниле Микитовичу, солодке не забудьте... (Виходить.)
Н и л Микитович. Добре, добре, Степанидо... Спасибі...
Ліля. Стара якась мамина симпатія, тату, га?
Нил Микитович (їсть). Не лізь до справ дорослих, Лілю!
Ліля. Я його спроваджу геть, хочеш?
Нил Микитович. Дивне, Лілю, відчуття. Слухаю сьогоднішню справу в суді й уявляю на місці обвинуваченого— власного сина.
Ліля. Він дуже поганий — цей мамин знайомий, тату?
Нил Микитович. Дивишся хлопцеві в вічі й думаєш: як,же ми легко віддаємо його чужому світові, не захищаємо з усією пристрастю від ворога?! .
Ліля/ Захищаєте?! У мами іноді бувають знайомі, просто жах! Треба виховувати, а нам з тобою ніколи... Для мене й то часу не знайдеш...
Нил Микитович. Дивишся на нього, а він зелений, неповороткий, як щеня. Погляд відкритий, очі допитливі! Руки ні хвилини не лежать спокійно — все рухаються, ворушаться, шукають, переживають. Він би втік за місто такого вечора, бродив би лісом, збирав би своїй дівчині квіти...
Ліля. Я думаю!
Нил Микитович. Ненавидить нас! Хіба ж ми не вороги за його розумінням? А ми його друзі щиріші, ніж його рідна матір...
Ліля. Друзів багато, допомоги мало.
Нил Микитович. Розберемося й допоможемо.
Ліля. Яка різниця — дасте йому три роки чи п'ять? Треба ж знати обставини...
Нил Микитович (перебиває). По голівці гладити за крадіжку?
Ліля. Різні бувають і крадіжки, тату. От я хотіла тобі сказати...
Нил М и к ит о в и ч (не слухаючи її). Ти маєш на увазі співучасників. Суд саме цим і заййається. Шукає співучасників...
Ліля (крізь сльози). Шукає! Коли вас самих припече, не витримаєте, головою об стінку вдаритесь!
Нил Микитович. Лілічко, що з тобою? Ти не хво-ра?.Температуру міряла?
Ліля. Нічого, товаришу прокуроре, пройде! (Вибігає.)
Нил Микитович. Лілю! Лілю! Що трапилось?! Лілю!
Кіра Карлівна (хутко входить). Що трапилось?! Як ти смієш кривдити мою доньку?!
Нил Микитович, Кірочко! Хоч запитай, у чому річ...
Кіра Карлівна. Нащо питати? Не дав якихось п'яти карбованців на кіно! Боже, який це жахливий стан! Виховувати дорослу дочку і оглядатися на кожну витрачену копійку!
Нил Микитович. Не про те мова... У нас бюджет, Кіро. Все, що дозволяють кошти,— будь ласка. Збільшити заробіток не маю можливості.
Кіра Карлівна. Коли любиш — збільшиш. Інші прокурори в розкошах купаються!
Нил Микитович. Фу, яка бабська плітка! Ти наявно старієш, моя дорога!
Кіра Карлівна. Звичайно! Адже тобі віддала молодість!
Нил Микитович. Я не в цьому розумінні, Кіро...
Кіра Карлівна. Дуже добре збагнула твої, розуміння! Лілічці не можна до кіно піти, бо твій брат сидить на нашій цщї! До якого часу, питаю?!
Нил Микитович. Я вже казав тобі.
Кіра Карлівна. Плювати! Нехай сам влаштовується!
Нил Микитович. Кінчить інститут — влаштується. Кіра Карлівна. А до того часу — гратиме на моїх нервах?!
Нил Микитович. Що ти вигадуєш?
Кіра Карлівна. Не бажаю продовжувати це нужденне життя! Ні обстановки, ні меблів, посуд нікчемний. Килими допотопні! Сукні ношу по три роки, як старчиха! Замовити туфлі — ціла проблема! Піду назавжди!
Нил Микитович. Можна запитати — куди саме? Коли заспокоїшся, нагадаю тобі адресу...
Кіра Карлівна. Ти смієш знущатися з мене?
Дзвінок.
Коли нездатний цінувати,— знайдуться інші!..
Входить Степанида.
Степанида. Там прийшла учителька.
Кіра Карлівна. Ви не могли зачекати, доки ми кінчимо розмову. (Набік.) Хамка!
Нил Микитович. Кіро! Не можна ж так розпускати себе!
Степанида. Байдуже, Ниле Микитовичу, у хазяйки слова легкі. Ось тобі кажуть, ось і забули... Кіра Карлівна, обіцяла я не скаржитись хазяїну...
Кіра Карлівна (перебиває). Гроші я вам поверну!
Степанида. Не про гроші мова.
Нил Микитович. Які гроші, Кіро?
Степанида. Та це ті, що два роки мені не платили...
Кіра Карлівна. Неправда, я щомісяця платила!
Степанида. А на другий день усі гроші в'мене й позичали...
Кіра Карлівна. Позичала й поверну до копієчки!
Нил Микитович. Два роки без зарплати! Ви повинні подати на нас до суду, Степанидо!
Степанида. Гроші що? Я обіцяла хазяйці про Ліліч-ку вам не бовкнути...
Нил Микитович. Неприємне щось?
Кіра Карлівна. Ви мені дієте на нерви, Степанидо!
Степанида. На нерви? Дівчинка, як воскова свічка, тане. Мати без уваги, батько зайнятий... Схаменетесь, та пізно, буде... От у школі, наприклад...
Кіра Карлівна. Не каркайте, як ворона!
Нил Микитович. Громадяни, що у вас тут відбувається?!
Кіра Карлівна. Я оберігаю твій спокій!
Степанида. Моє діло було спробувати... Сюди запрошувати вчительку, чи як?
Нил Микитович. Увечері розберемо все по порядку,— у мене зараз лекція в заводському клубі. Я мушу йти, поговори з учителькою, Кіро. Жінці з жінкою легше порозумітися. Не затримуй! (Виходить до кабінету.)
Кіра Карлівна. Степанидо, скажіть їй, що хазяйка не приймає! Мігрень, грип, гіпертонія... Що завгодно, скажіть... Через тиждень нехай приходить...
Нил Микитович (входить). Напевно Лілька двійку схватила, нагрубіянила в класі... Велика така дівуля — і двійка... Сором!
Кіра Карлівна. Про сьогодні не може бути й мови!
Степанида. Піду скажу. (Виходить.)
Кіра Карлівна. Завжди до мене з дурницями ходять! А в мене потім два дні мігрень!
Нил Микитович. Просто ти чекаєш... іншу людину...
Кіра Карлівна. Не смієш мені заборонити!
Входить Ліля. Л і л я. Знову підвищений тон, друзі мої? Н <и л Микитович. Там твоя учителька прийшла, Лілю.
Ліля. Вона не до мене,
Кіра Карлівна. Ні, як це тобі подобається, Ліліч-ко? Я вже не маю права приймати у себе старих друзів!
Нил Микитович. Нащо плутаєш дитину в наші справи? Це її зовсім не стосується...
їч і р а Карлівна. Ні, стосується! Не вір мужчинам, дочко! Спочатку вони добрі, а потім усі тирани!
Нил Микитович. Мама жартує, Лілю.
Кіра Карлівна. Прожила життя, світу не бачила... Ось тобі заповіт, дочко моя... Не одружуйся з людиною, старшою за тебе н,а п'ятнадцять років... Боже мій...
Нил Микитович. Кірочко... Ти ж знаєш... Я не проти знайомих... Мені приємно, коли вони до нас заходять... Але...
Кіра Карлівна. Я не давала приводу до ревнощів!
Нил Микитович. Це не ревнощі, Кірочко!
Кіра Карлівна. Тим гірше!
Раптом Кіра Карлівна помічає щось за портьєрою біля вікна, з переляку кидається до Нила Микитовича. Останній підходить до вікна, одсуває портьєру. Там стоїть, причаївшися, Леокадія Львівна.
Леокадія Львівна. Ах! Ах! Як ви мене налякали! Дивилася, знаєте, на вулицю... Такий гарний вечір... Просто чудесний...
Нил Микитович, (роздратовано). Дуже мило! Леокадія Львівна в своєму репертуарі! Невже не набридло підслухувати?! Це у вас хвороба! Глум і сором! Доводиться за вас червоніти!
Кіра Карлівна. Цілком згодна з ним, мамо! Ми з вами посваримось!
Ліля. В одне вухо ввійшло, в друге вийшло!
Нил Микитович. Ходіть до поліклініки! Лікуйтеся од цієї звички! Та облиште нарешті підслухувати! (Вихо дать.)
Леокадія Львівна (вслід). їй-богу, я нічого й не чула! Присягаюсь життям Кірочки й Лілічки! (Виглядає до передпокою.) Грюкнув дверима й пішов. Скатерте пою дорога.— Мужик і грубіян...
Ліля. Обережніше! Це — мій батько!
Леокадія Львівна. Ая бабуня! Кіра Карлівна. Лілю, вчителька приходила. Щось пропало в школі?
Ліля. Я звідки знаю?
Леокадія Львівна. Дивуюсь тобі, Кірочко, як ти можеш жити з таким чоловіком! Я вся тремчу...
Кіра Карлівна. А нащо підслухувати?
Леокадія Л ь вЛ в н а. Для тебе підслухувала! Ти ж довірлива, як пташеня...
Кіра Карлівна. Час вам піти погуляти, мамо!
Леокадія Львівна. Драстуйте, я ще й винувата! (Виходить, утираючи очі)
Л і л я. Шпигувка противна!
Кіра Карлівна. Який лексикон!
Ліля. У тебе вчилась! Думаєш, вона мені хоч раз казку розповіла? Гидоту та плітки. Співає непристойних пісень, коли гадає, що ніхто її не чує! Дриґає ногами, як припадочна! У всіх бабуні, як бабуні...
Кіра Карлівна. Не кажи так! За молодих років вона виступала на сцені!
Ліля. Уявляю собі! Бабуся повинна бути в житті, як будинок відпочинку... Смачні пундики пекти... На спицях плести... Казки розповідати... Турбуватися про всіх... А наша? Підслухує, дядька Пахома дражнить, спить до десятої години... Нащо дядько терпить, старий ліберал?
Кіра Карлівна. Хто старий? Та що ти, ЛЇлю? Пахом зовсім не старий. Тридцять років — середній вік навіть для жінки!
Ліля (ходить по кімнаті). Ні, з тобою важко домовитися.... Приходжу порадитися з рідною мамашею, а до неї тисяча кілометрів бездоріжжя...
Кіра Карлівна. О золота молодість! Чи не затужило часом серденько?
Л і л я. Хто— це має до тебе прийти?
Кіра Карлівна. Надзвичайна особа. Я все збираюся розповісти горо нього письменникам. А то вони все вигадують, вигадують фальшиві сюжети, навіть по радіо передавали, що не вдачають життя...
Ліля. Як ™ любш побалакати, мамо!
Кіра Карлівна. Уяви собі сюжет. Високоморальна пара. Вона й він. Одруження. А тим часом з'являється красунь і закохується в неї до нестям-и. Але — гай-гай! — вона одружена. Тоді фатальний красунь зникає безвісти... Партизанські подаигй... Скупе оповіщення: "Розстріляно на світанні!.." А тим часом минає одинадцять років...
Л і л я. І він жтшй?
— Дзвінок у передпокою. Кіра Карлівна. Це в його характері, Лілічко,— не писати, не попереджати... Примчати, взяти телефонну трубку, набрати номер і — сільвупле *?..1
Входить Опалас А по л л он о в и ч Г ер, дещо пом'яте обличчя, поголений і прикро напудрений.