Знову зчинився гавкіт і все повторилось: тільки на цей раз дід Дмитро відв'язав собаку й повів його за двір. А той радий старатися — давай гавкати, аж хрипить, бідний, та стрибає на стовбур груші.
— От звірина дурна, наче блекоти об'їлася, — нам нагорі було чути, як дід балакав з перехожими. — Ану замовкни, цербере придуркуватий!
Та пес не хотів чути ні погроз, ні умовлянь, а тільки ще лютіше дряпав пазурами стовбур. І вже через кілька хвилин на вулиці стояв такий ґвалт, немов на когось справді напали собаки. На подвір'ї Артура Августовича теж увімкнули світло. У смугастій піжамі він підтюпцем поспішав до хвіртки, мабуть, так йому не терпілось полаятися із сусідом. Дід Дмитро, якому вже набридло заспокоювати собацюру, підійшов ближче до груші й задер голову.
— Та що ж це таке?! Чи ви не людина, га? — вигукував Артур Августович, прямуючи назустріч розлюченому псові.
— А вам, як моєму собаці, аби валувати. Сам не знаю, чого він, але ж тягне саме сюди й дереться, як несамовитий, на грушу. Коли такі грамотні, то порадьте, що мені робити.
— Може, на дерево кіт заліз?
— Та кат його знає! Нічого ж не видно.
— Авжеж. Ось я зараз піду та візьму ліхтарик, — Артур Августович попрямував назад до хати.
І треба ж було саме цієї миті нога Юрка ковзнула з гілки, втративши рівновагу, за нею — друга. Як він вчасно встиг схопитись за стовбур?! Так і повис, а штани полетіли вниз. І треба ж, ніде не зачепилися й приземлилися за кілька кроків від собаки.
— О! Зараза! — вигукнув Артур Августович, помітивши одяг, що впав згори, й підійшов ближче. — Той кіт не звичайний.
— Де? — аж ожив дід Дмитро.
***
Я зрозумів, що нам гаплик. Та ніяк не міг втямити, чому Циркуль, як скам'янілий, сидить, розчепірившись, на двох гілках? І козі зрозуміло, що ми спалилися.
Як той німий, я намагався пояснити йому на пальцях однієї руки (другою тримався за гілку), що час готуватися до капітуляції. У відповідь він теж щось намагався пояснити на мигах, потім роздратовано просичав: "Мені зсудомило ногу!".
Мамо рідна, саме цього й бракувало! Я завмер у відчаї й став чекати, що буде далі.
Артур Августович довго не йшов з ліхтариком, а до діда Дмитра вийшла його стара й закомандувала просто з порога, щоб сусіда викликав міліцію.
— А собаку я прив'язав до стовбура. Не злізуть гади, бо він у мене такий, що ік бісу перекусить навпіл...
***
Знімав нас із груші увесь наш провулок на чолі з дільничним міліціонером, який так і вкляк, коли потужний промінь ліхтаря вихопив з темряви поміж гілля спочатку голі Юркові ноги, а потім решту, бо доводилось йому бачити всілякого за часів служби, але щоб таке на дереві!!!
Звичайно, на землі нас чекав страшний суд, але не настільки, як ми сподівались. Виявляється, на ґвалт прибігла й наша класна керівничка, що мешкає за кілька будинків від Артура Августовича. І як ми її не благали, наступного дня вона не тільки розмалювала подію всьому класу, а ще й відвела нас до директора.
Бачили б ви це! Озброєні енкаведисти не конвоювали з такою погордою та бридливістю полонених німців вулицями визволеного Харкова. Не знаю, чомусь саме тієї ганебної миті в моїй пам'яті спливли кадри документальної кінострічки, що нам показували на уроці історії.
І доки ми, похнюпивши голови, пленталися до кабінету директора, завдяки окремим особам з нашого класу всі довідалися про вчорашню пригоду.
— Ліліє Борисівно, ви єдина з усього вчительського колективу, хто не рахується із власним часом і постійно цікавиться, чим живуть діти поза уроками, — вдячно блимнув з-під брів директор. Вони в нього густі й настовбурчені, як у приблудного Бровка. Саме так його й прозвали. — А із цими розбишаками я розмовлятиму завтра в присутності їхніх батьків. Сам Бог бачить, — почав він закликати у свідки Всевишнього, неначе від цього справді щось має змінитись, — ці бовдури прагнуть навчатися в іншому місці. — Немов багнети, він наставив на нас свої брови. Нехай думає, що нам страшно.
— Ви тільки уявіть, — розпалювалася, як хмиз від вітру, Лілія Борисівна, — ще рік не почався, а вони…
— Заборонити їм відвідувати безкоштовний гурток комп'ютерної графіки, виключити зі списку екскурсій вихідного дня й посадити за першу парту! До дошки викликати щодня й на кожному уроці.
Класна ще щось говорила, звітувала, хто з батьків навідріз відмовився здавати гроші на ремонт школи — все це я чув наче крізь сон. Образа, злість, відчай наповнювали моє єство. З усієї сили я стискував кулаки, і не позрізувані нігті до крові впивалися в долоні.
Та не встигли ми й три кроки відійти від директорського кабінету, як хтось услід загорлав:
— О, поглянь, а Циркуль сьогодні в штанях!
— Та то ж не Циркуль, а Юрко Голозадий!
— По чому груші, діловари?
Ми навіть не озирнулись, бо десь позад нас ішла Лілія Борисівна, та, зрештою, й по голосу впізнали трьох "бекалів". То хто з нас голозадий, вони ще матимуть змогу переконатись.
Біля вчительської нашого конвоїра перехопив гурт колег, а ми почвалали далі. Велика перерва ще не скінчилась, але в їдальню ми не встигнемо. Жерти хочеться, аж у животі ріже. Швендяємо мовчки. Це Циркуль завів таке правило: у стінах школи розмовляти тільки про уроки й нічого особистого. А вибалакатись хочеться більше, ніж їсти. Зиркнув на Юрка — він іде, наче нічого й не було: обличчя безтурботне, спокійне, як завжди гордо задрана голова, плечі розправлені... Не те, що я. Йому легше тримати марку, бо він високий і худорлявий, ну справжній Циркуль. Я теж намагаюсь робити вигляд незламного Прометея, хоча насправді грецькому титанові було легше, бо йому сердешному лише один орел клював печінку, а мені — ціла зграя.
Тільки-но ми переступили поріг нашого класу, гамір ущух, наче хто натиснув спеціального вимикача.
— Хлопці, а ви знаєте, який сьогодні фільм у шкільному кінозалі? — запитав у нас, озираючись на принишклий клас, Роман Негода, кремезний тупуватий хлопець. Його минулого року репетитори за вуха ледь витягнули із двієчників.
— Не знаєте? — перепитав він, бо ми із Циркулем мовчки глипали на нього, підозрюючи щось каверзне. І, не чекаючи на відповідь, оголосив:
— Комедія "Голий лізе на акацію"!
Клас вибухнув реготом, аж вуха позакладало.
— Повартуй на дверях, — тихенько, щоб ніхто не почув, прошепотів Юрко. Та хоч би він і сказав це голосно, то в такому реготі ніхто б нічого не розчув.
— А як не роздягаючись на стіни лізуть, тобі не доводилось бачити? — спокійнісінько так поцікавився Юрко в Негоди. Почекав, коли вщухне регіт і рушив назустріч.
— Ти на що натякаєш? — посмирнішав Негода. — Ти ж знаєш, я третій рік боксом займаюсь, раджу не ризикувати.
— Я тобі зараз по-простому, що й бокс не допоможе, — Циркуль рвучко схопив його за чуприну, підтягнув до себе (хтось у класі зойкнув, напевне, подумали, що він його пикою лусне об коліно) й щосили відштовхнув від себе.
Негода відкотився клубком, гупнувся об стіну, аж квакнув, і сповз на підлогу.
Юрко повільно, з байдужим обличчям підійшов до нього, почекав доки Роман підведеться, а тоді рвучко схопив його за комірець, заламав обидві руки й тихенько скомандував:
— Ну, а тепер уперед — на стінку. Заодно й ми побачимо, як це робиться, а після уроків раджу пошукати акацію. Буде дубль.
— Відчепись, придурок. І пожартувати не можна? — із червоним, хоч прикурюй, обличчям заскімлив Роман.
— У тебе зі слухом усе гаразд? — запитав Юрко й сильніше загнув йому руки.
— Зламаєш!!! — заверещав Негода. І копнув Юрка ногою в коліно.
Циркуль похитнувся й випустив одну руку Романа. А той, не гаючи й секунди, одразу ж із усього розмаху зацідив йому в обличчя, поціливши просто в носа. Циркуль на мить похитнувся, втратив рівновагу й ледь нахилився. Не встиг Юрко оговтатись, як Негода завдав два удари в живіт. Циркуль, скарлючившись, випустив і другу його руку. Роман зчепив руки й високо здійняв їх над собою, щоб ударити Юрка по тім'ячку, та в цю мить Циркуль різко, мов пружина, розігнувся й з усієї сили буцнув головою Негоду прямо в підборіддя. Ото удар! Я аж від дверей почув, як той клацнув зубами й упав навзнак на першу парту. На цей раз Юрко вже не підводив його, а декілька разів улупив добряче в живіт.
— Чого ви очі повитріщали? Хлопці, чого ви стоїте? Розтягніть їх, бо вони повбивають одне одного! — зойкнув хтось.
Однак ніхто й не ворухнувся.
Роман, стогнучи, сповз із парти. Юрко сіпнувся до нього, але дівчата заступили побитого.
Задзеленчав дзвоник. Я помітив, що коридором разом з математичкою йшла наша класна. Відступати було нікуди. Хотів було дати знак Юркові, але побачив його заюшене обличчя, закривавлений піджак і зрозумів, що ми влипли вдруге.
"Риба клюнула дуплетом", — пригадався улюблений вислів діда Трубача, нашого сусіда, запеклого рибалки. Так він коротко сповіщав про кепські справи.
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ