(Подає Миколі руку. Цілує Ларису). Побажай мені удачі, мій най-най-найкрасивіший та най-най-найцінніший в світі Ларчику...
Лариса та Микола в один голос: "Удачі!" Сергій швидко залишає їх, а Микола вмикає музику.
Сцена 2
Через місяць. Сквер на околиці міста Києва. Вечоріє. Молоді люди: Сергій та Лариса ідуть по алеї на відстані протягнутої руки одне від одного. Помічають на алеї намальовані крейдою кольорові дитячі клітинки з цифрами та буквами. Лариса тут же починає стрибати.
ЛАРИСА. О, Сергійку, дивись, Що тут намальовано...
СЕРГІЙ. Точно. Якісь діти гралися тут.
ЛАРИСА (весело) Сіренький, давай і ти.
СЕРГІЙ. Не хочу.
ЛАРИСА. Чому?
СЕРГІЙ. Я дуже втомився. Чесно.
ЛАРИСА. Ну, давай хоч трішечки побавимось, як діти. У мене сьогодні було чотири пари, а ще дві години я відсиділа в бібліотеці... Давай я тебе підтримаю і ми вдвох пострибаємо.
СЕРГІЙ. Ларочко, я сьогодні так настрибався з поверху на поверх, що у мене і зараз сходи перед очима. І не голіруч. То з матеріалами, то з інструментом, а, в основному, з бетонним розчином. Як-не-як, а третій поверх...
ЛАРИСА. Якщо будеш мало рухатись, то в сорок років будеш мати дуже великий живіт. Тобі цього треба? Зачекай, а де ж твої підсобні робітники?
СЕРГІЙ. Хазяїн перекинув їх на свій другий об'єкт, сказавши, що нам з Миколою буде зажирно, як колись висловлювався мій батько.
ЛАРИСА. І чим він це пояснив?
СЕРГІЙ. Невже не розумієш постулату: хазяїн завжди правий.
ЛАРИСА. А коли не правий?
СЕРГІЙ. Він вважає, що завжди правий. Це як колись в армії. Пункт перший: Командир завжди правий. Пункт другий: Якщо командир не правий, дивись пункт перший.
Світло, що освітлює алею скверу, гасне, але лишається бліде світло від будинків, що розташовані за прошарком дерев. Алея від цього освітлення перетворюється в казкові пейзажі з видовженими стовбурами дерев та листя.
СЕРГІЙ. Знову вимкнули світло. І здається по всьому скверу. Цікаво, чи надовго?
ЛАРИСА. Кілька років підряд в кінці року на деякий час вимикають світло. Економлять... Хіба ти не зауважив?
СЕРГІЙ. Їм видніше. Зараз наші очі звикнуть до темряви.
ЛАРИСА. У всьому цьому є бодай часточка позитиву.
СЕРГІЙ. Це точно.
ЛАРИСА. Зате, подивися, як сквер одразу перетворився на якийсь казковий пейзаж... Придивися уважно, здається, он там вимальовується якась фігура...
СЕРГІЙ. Це лише твоя уява... Темрява... Друг молоді...
ЛАРИСА. Минулого разу, коли вимкнули світло, ти освідчився мені... Що буде на цей раз?
СЕРГІЙ. У нас все буде добре. Знаєш, я тоді так боявся, що ти мені відмовиш...
ЛАРИСА. Сергійку, а тобі, що, ніколи дівчата не відмовляли?
СЕРГІЙ. Коли б не відмовляли, то я давно вже був багатоженцем...
ЛАРИСА. Ой, ой, ой, який ти у нас популярний...
СЕРГІЙ. Ларочко, краще іди-но сюди, швидше, а то коли і в будинках вимкнуть світло, де я тоді тебе шукатиму? По всьому скверові? Чи ти не боїшся темряви?
ЛАРИСА. Боюсь. І дуже.
СЕРГІЙ. Чому?
ЛАРИСА. Мене часто в дитинстві залишали вдома одну. В дитсадок тоді не можна було без "блату" влаштуватись.
СЕРГІЙ. Хіба твої батьки не могли дати завідуючій дитсадком хабара?
ЛАРИСА. Якого хабара? При їхній-то копійчаній зарплаті? Вони завжди ледве зводили кінці з кінцями... Були часи, що вони один пакетик чаю тричі використовували...
СЕРГІЙ. Так все-таки, що тебе так налякало, що ти до цього часу боїшся темряви?
ЛАРИСА. Одного разу батьки мої поїхали садити картоплю. А огород був далеко за містом. Старший брат та сестри були в школі. А мене лишили вдома одну на цілісінький день. Я була така маленька, що ледве вилізла на лаву, щоб подивитися у вікно, що там робиться на вулиці. Так ось.
СЕРГІЙ (посміхаючись). Мені вже страшно...
ЛАРИСА. Будеш сміятися, нічого не розповім... (Лариса ображено надула губи).
СЕРГІЙ. Все, все, я уважно слухаю...
ЛАРИСА. Хата наша стояла ніби на острівку, далеко від центру міста, тому практично нічого цікавого у вікно побачити не можна було. Хіба що тих людей з сусідньої вулиці, що зранку поспішали на роботу, а ввечері повертались додому. Але це маленьке вікно на той час було єдиним вікном у великий, як тоді мені здавалося, світ...
СЕРГІЙ. І що, це тебе налякало?
ЛАРИСА. Та ні!
СЕРГІЙ. Тоді що?
ЛАРИСА. Не знаю звідки взявся величезний злий пес на дорозі. Він довго гавкав, а потім, пролізши через хвіртку, влігся біля нашого ґанку. Я з переляку залізла під лавку і там в самому далекому куточку просиділа до вечора, аж до повернення батьків.
СЕРГІЙ. Давай не будемо про сумне.
ЛАРИСА. Давай.
СЕРГІЙ. А, можливо, цей пес якось відчув, що ти залишилася вдома одна і він вирішив повартувати тебе, доки не повернуться батьки?
ЛАРИСА. А я й не подумала про це.
СЕРГІЙ. Хочеш, я розповім тобі одну історію, яка трапилася з моїми батьками, коли я ще був зовсім маленький?
ЛАРИСА. Звичайно, хочу.
СЕРГІЙ. Тоді слухай.
ЛАРИСА. Цікаво буде послухати.
СЕРГІЙ. Мені мої батьки переповідали, що коли ми сім'єю переїхали до Бреста, і вперше йшли до своєї квартири, батько несподівано сказав: "А у нас не годиться заходити до нової оселі без кішки".
ЛАРИСА. Справді існує таке повір'я.
СЕРГІЙ. Я продовжу. А мама говорить: "А де ж ми в чужому місті знайдемо кішку?"
СЕРГІЙ. І ось коли батьки піднялись на третій поверх, а на підвіконні сиділа біленька гарненька кішечка. Ні, навіть не на третьому поверсі, а між другим і третім... Батьки подумали, що вона живе в цьому домі. І почали підніматись вище.
ЛАРИСА. Давай далі...
СЕРГІЙ. Як тільки батьки порівнялись з кішкою, вона зіскочила з підвіконня і побігла попереду батьків, ніби вказуючи їм дорогу. І, зауваж, сама зупинилась перед квартирою номер тринадцять.
ЛАРИСА. Це був номер вашої нової квартири?
СЕРГІЙ. Авжеж. Коли ж батько лише відкрив вхідні двері в нашу квартиру, кішка сама першою прошмигнула туди, при тому, що її ніхто туди не звав.
ЛАРИСА. Оце так історія...
СЕРГІЙ. Це ще не все. Кішка обійшла всі кімнати, попереду нас, наче гід, а потім, з почуттям виконаного обов'язку, всілась на підвіконні у залі. Всі були дуже здивовані.
ЛАРИСА. Ще б пак!
СЕРГІЙ. А коли батьки роздивилися всю квартиру і мама заходилася шукати свій бутерброд в сумці, щоб віддячити кішці, та просто... щезла...
ЛАРИСА. Як це так? Куди?
СЕРГІЙ. Уяви собі, що всі вікна та двері були закриті. Коли батьки усвідомили це, їм стало не по собі...
ЛАРИСА. Мені теж. Це що ж, виходить це була несправжня кішка? Міраж?
СЕРГІЙ. Це залишається загадкою по сьогоднішній день. Але історія ця реальна, як я і ти...
ЛАРИСА. У мене мурашки по спині...
СЕРГІЙ. Іди, краще я тебе обніму, одразу стане і тепліше, і веселіше... і зовсім не страшно...
Лариса підходить до Сергія, він обіймає її.
ЛАРИСА. Ти ‒ як моя мама... (Лариса та Сергій йдуть і сідають на лаві).
ЛАРИСА. Коли я була маленькою, і мене хтось образить, одразу чимдуж біжу до мами, і коли вона мене обніме, її руки, наче теплі ангельські крила, здається відсікають від мене все погане, мені одразу стає так приємно і хороше, затишно і спокійно, що всі мої маленькі проблеми стають якимись незначними, невиразними, в порівнянні з великим світом, десь беруться сили і вже нічогісінько не страшно...
СЕРГІЙ (обнімає Ларису). Моя ти маленька, незабаром я тебе буду захищати... Ми одружимось, обоє закінчимо навчання: ти станеш ландшафтним дизайнером, я – архітектором, у нас все буде добре. Повір. Саме головне, що ми знайшли одне одного... в цьому величезному дорослому світі... Саме головне... Вдвох ми все здолаємо... Я знаю.
ЛАРИСА. А якщо ми не зможемо знайти роботу? Он скільки зараз молодих людей не знають, де себе приткнути... зауваж, навіть після закінчення ВНЗ.
СЕРГІЙ. Навіть якщо не вдасться одразу знайти роботу, нічого страшного, поїдемо за кордон, здобудемо досвід, будемо займатись самоосвітою, зараз же стільки можливостей...
ЛАРИСА. Це точно. Головне, щоб удвох...
СЕРГІЙ. Аякже. А за цей час, світ не стоїть на місці, дивишся, і в нашій країні приймуть потрібні закони, і ми зможемо легко, як говорять, в одному вікні, за п'ятнадцять хвилин, відкрити свою справу. Наприклад фірму по реставрації маєтків... З ландшафтним дизайном біля них? Ти віриш мені?
ЛАРИСА. Я тобі вірю.
СЕРГІЙ. Без віри не можна жити...
ЛАРИСА. Послухай, адже можна запропонувати власнику маєтку вставити бодай один вітраж... Як на мене, вітраж це так романтично.. і загадково... Тим більше, що ти цю професію освоїв на всі сто.
СЕРГІЙ. Звичайно. За ці роки я навчився не лише багатьом професіям, але й добре спілкуватися з замовниками, що являється якщо не головним, то принаймні пріоритетним.
ЛАРИСА. Можливо і я тобі дещо зможу підказати по дизайну... Щоб кожен маєток мав своє обличчя...
СЕРГІЙ. Авжеж. Я на це розраховую... Давай я ввімкну мелодію і ми трішки посидимо тут, доки не увімкнуть світло.
Сергій дістає свій мобільний, вмикає його, перебирає мелодії, знаходить приємну, легку інструментальну музику.
СЕРГІЙ. Твоя улюблена... "Only you" (Тільки ти").
Сергій обнімає Ларису. Затемнення. На екрані кадр за кадром виникають чудові краєвиди вечірнього Києва.
Сцена 3
Київ. 2012 р.
В дуже великій кімнаті йде ремонт. Біля стіни лежать декілька мішків з будівельною сумішшю, фарбою, посередині кімнати розставлені ємності для її замішування, на підлозі пара кельм і терка, якісь ганчірки, маленький ослінчик. До кімнати заходять двоє енергійних молодих хлопців з розкішними чупринами. Це заробітчани: Сергій та Микола. Обидва в забрудненому робочому одязі, у Сергія в руках велика скринька з будівельними інструментами, у Миколи – кепка. Сергій неквапно виймає інструменти зі скриньки і розставляє їх по підлозі. Микола обходить кімнату по периметру, продивляючись під різним ракурсом попередню роботу. Потім до Миколи приєднується і Сергій, натягнувши на голову бейсболку.
СЕРГІЙ. Чудні діла твої, Господи! (Зриває з голови брудну бейсболку і жбурляє її в оштукатурену стіну). От скажи, Коль… Якого біса цей жирний кабан хоче? (Підходить до стіни і проводить по ній рукою). Хлопці старалися, по маячках вилизували його кляті стіни! Вирівняли.