Складніше було вжитися в роль, яку обрала. У своїй школі була сірою мишею. Але то так — щоб не приставали. Були друзі. Тусовки. Розмови. Музика. Багато музики! Концерти. У клубах і в переходах. Мама ніколи не контролювала. Фраза: "Впишуся в Соні", — діяла як чарівна паличка. Були танці. Мрії про кіно. Сергій часто повторював: "Хочеш знати, що ти можеш, — пробуй усе!". А ким стати тут, у цій школі? Залишитися такою ж "сірою" чи спробувати щось нове?
А ще мучило запитання: "Хто все-таки вчора в них був?". Втім, якщо цей хтось вчиться в її класі — вона його точно впізнає за клаптями одягу, що лишилися на шипшиновому кущі.
У навчальний кабінет провела молоденька вчителька Кіра Леонідівна. З'ясувалося, що вона, як і Тіна, — новенька. Працює другий місяць. Викладає історію. А перший урок у Тіни — історія. І їм по дорозі.
У класі шестеро дівчат і тринадцятеро хлопців. Усі, крім одного білявого (із дивною, як для села, зачіскою: високо виголені скроні, а гривка на маківці заплетена в дреди), худого з горіховими очима та якимось неправильним обличчям (здавалося, що його нижня щелепа була зламана, а потім кривувато зрослася, бо ліва щока й частина підборіддя були наче трохи стесані — це не спотворювало його, радше робило суворим), сиділи парами. Він — сам за останньою партою біля стіни. Можна було сісти з ним або ж зайняти вільну парту під вікном. Тіна вибрала вікно.
Учителька робила перекличку. Тіна намагалася вловити імена. Принаймні дівчат. Для початку. Усі відповідали "присутній" або "присутня", і тільки той, хто мав горіхові очі, кинув лаконічне "Я". "Цікаво, що за фрукт?" — майнула думка.
Під час уроку праці гребли листя в шкільному саду. Де-не-де на деревах ще висіли червонобокі пізні яблука. До Тіни підійшов невисокий кругленький хлопець. Не товстий, а качок.Чула, як його називали Бусею, а коли вперше запримітила, подумала: колобок-культурист. Через його обличчя тяглося кілька свіжих подряпин, і Тіна зрозуміла, що це один з учорашніх вечірніх "гостей". Мимоволі всміхнулася.
— Привіт! А що, Тіна — це повне ім'я?
— Ага. Привіт!
— Добрі яблука! — кивнув на гілку і, зірвавши одне, простягнув їй.
— О… — на мить розгубилася, а тоді всміхнулась. — Сенкс! — ще раз усміхнулась і зібралася покласти яблуко в кишеню.
— Їж! — скомандував безапеляційно, аж Тіна гмикнула. — Кажу ж — добрі. Ну, тобто смачні.
— Помити треба, — стенула плечима.
— Дай! — Буся вихопив яблуко, поплював на нього й енергійно заходився витирати об штани. У Тіни від побаченого очі оквадратнилися, а сама вона зависла, як восьма вінда. Буся, закінчивши полірувати яблуко, знову простягнув його. Тіна, як у сповільненому кіно, взяла. Буся не зводив із неї погляду. У цей час зі шкільного подвір'я почувся шум, а вже за мить перетворився на лемент, перемішаний із вигуками, вересками, реготом і слівцями, далекими від цензурних.
Буся відвернувся на шум, а Тіна миттю пожбурила яблуко якнайдалі. Зрештою, її теж зацікавило, що там скоїлося. Виявилося, що п'ятикласник Рудик — "гідний" і незмінний Бусин послідовник — зовсім не хоче на уроки.
Уранці, аби залишитися вдома, скаржився, що "болить зуб", але мама збиралася повести його до лікаря, і Рудик подався-таки в школу. На математиці він чесно страждав, а на уроці малювання його осінила геніальна ідея. Перед закінченням заняття Рудик щедро розмалював свої долоні всіма кольорами веселки. І тільки-но пролунав дзвінок — кулею вискочив у коридор. Мчав наче вітер, ляпаючи хлопців по спинах, а дівчат — по сідницях. І поки народ отямився — весь коридор "цвів" Рудиковими "веселковими" долонями.
Тіна розсміялася: "Гм… Можливо, тут буде не так уже й сумно!..".
Відео друге: "І знову привіт! Із вами я — Тіна. У новій школі вже тиждень. Учителі різні. Кіра (Кіра Леонідівна) навіть класна. Щойно з університету. О! Каламбур — класна класна. Класний керівник. Хоча зовні — сама як учениця. Невисока, обличчя кругле, дрібні кучері. Свої. Сто відсотків. Дуже мила. Але трохи наївна. А може, й не трохи. Коротше кажучи, вірить, що вийде всіх об'єднати в дружний колектив.
Сергій порадив пробувати все. Тому намагатимуся "вростися" в роль дослідника. Природи. Перші спостереження готові. Мені тут не раді. Навіть більше, ніж я їм. Новоспечені однокласники вважають фриком. Виняток хіба Буся, але часом здається, що хай би він краще комусь іншому симпатизував. Хотіла плакати. Згадала Сергія: "Челендж!". Передумала.
Краще спробую розібратися, хто тут флора, а хто фауна".
Запис перервав дзвінок. На дисплеї висвітилося лаконічне "Соня". Тіна всміхнулася й поспішила відповісти.
— Привіт, моя бубочко! — Сонин веселий голос змушував усміхатися навіть тоді, як її не бачиш.
— Привіт, пташечко!
— Ну, вже можеш поділитися враженнями?
— Думаю, так…
— То не тягни кота за… сама знаєш, за що. Розповідай!
— Схоже, в класі вже всі при ролях. Два табори. Причому майже 50/50.
— І які розклади?
— Еммм… Так. У першому пуп землі — Вероніка.
— Претензійне ім'я.
— Ага. Знаєш, така типова білявка. Висока, довгокоса. Бойовий мейк-ап. Мені таку техніку макіяжу ніколи не опанувати! Одягнена так, ніби збирається на подіум. Або тільки-но з нього.
— А сама? Теж із претензіями?
— Думаю, так. Причому, здається, що до всіх і до кожного. І на божественність: зупинилася біля моєї парти, змірявши з голови до ніг, і прорекла: "Я — Ніка. Як грецька богиня перемоги. Запам'ятай".
— То пишайся! — Соня засміялася. — Дозволили звертатися до королеви!
— Ага. Дозволили, — Тіна й собі засміялася.
— Ну ок. Що ще? У неї справжня свита, мабуть?
— Угадала. Юля й Іра.
— Подруги?
— Подруги. Живуть у сусідніх будинках. Одягаються як близнята. Ходять слідом за Нікою.
— Завчено в рот заглядають, — продовжила Соня.
— Ну, щось таке. Але, знаєш, заради справедливості: коли Ніки поблизу нема — цілком притомні.
— А хлопці?
— У цій компанії — шестеро.
— А всього хлопців скільки?
— Тринадцять.
— Класна цифра!
— Точно.
— Хтось виділяється?
— Давид. Баскетбольний зріст і м'язи качка. Якраз для Ніки.
— Бойфренд?
— Можливо.
— Ну, а інший табір?
— Крістіна, Даша й Настя. Головна — Крістіна.
— У них що — матріархат?
— Може, й матріархат.
— Окей. То яка ця Крістіна?
— Невисока, коротко стрижена. Шатенка. Справжня Барбі!
— Прям лялька?
— Слухай, Сонь, правда! Не знаю як, але жодного прищика! Хоч для журналу знімай!
— Схожа на Вероніку?
— Та ні. Зовсім. Значно приємніша.
— Група підтримки?
— Даша й Настя. І в них усе не так строго, як у Ніки.
— А хлопці?
— І що тобі ті хлопці?! — Тіна засміялася.
— Це абсолютно логічно.
— Ну ок. Є хлопці. Усі, що зосталися від Ніки.
— Семеро тобто? На одного більше?
— Ні. Також шестеро. Виділяються Сем (Ігор Семенов) — атлет, як і Давид. І Буся — Віктор Петренко.
— Буся? Хлоп у дев'ятому класі і — Буся? А чому Буся?
— Поки що не знаю.
— Біднятко!..
— Згодна. Біднятко. Він такий… низенький. Дихає Семові в пуп. Але весь із м'язів. Може, зріст компенсує. Може, качок за покликанням. Не знаю. Із Семом — нерозлийвода.
— Так. Отже, шість плюс шість — дванадцять. А тринадцятий? Хтось особливий?
— Можливо. Макс. Що за тип — ще не зрозуміла. Тримається сам по собі. Ду-у-уже незалежний. Без реальної причини в класі його ніхто не чіпає. Тусується тільки зі старшими. Щось у ньому є.
— Ого! Як багато слів. Ти до нього приглядалася?
— Ну, я серйозно, він справді виділяється.
— І що? А до тебе інтерес виявляє?
— Кажу ж — зі старшими тусується. Таке враження, що однокласники — нижче його гідності.
— То придивися до нього пильніше. А раптом…
— Раптом що?
— Він тобі сподобається. Не встигнеш зогледітися, як життя стане цікавішим.
— Ну… не знаю. Не знаю.
— Я знаю! Кажу тобі — придивися до нього!
— Добре, — Тіна засміялася, — придивлюся.
— Так би й одразу! Молодчинка! Ну а все інше?
— Тобто?
— Про що розмови? Теми?
— Ну, так собі. Одяг, косметика, гаджети, оцінки. Одне одного майже не слухають або вдають, що не слухають.
— Негусто.
— Точно.
— А розваги?
— Основна — втикання в телефон.
— І все? А де народ тусується?
— Що тобі сказати? Схоже, єдине місце тусовок — бар. О! Є ще клуб. Не нічний, не подумай. Звичайний такий.
— Типу будинок культури?
— Ага. Там концерти всілякі, свята. Навіть кіно крутять.
— Уже була?
— Ні. Не була ні там, ні там. Буду — розповім!
— Ну гаразд. Я почекаю. Люблю тебе, бубочко!
— І я тебе, пташечко!
— Ну, так собі. Одяг, косметика, гаджети, оцінки. Одне одного майже не слухають або вдають, що не слухають.
— Негусто.
— Точно.
— А розваги?
— Основна — втикання в телефон.
— І все? А де народ тусується?
— Що тобі сказати? Схоже, єдине місце тусовок — бар. О!
Є ще клуб. Не нічний, не подумай. Звичайний такий.
— Типу будинок культури?
— Ага. Там концерти всілякі, свята. Навіть кіно крутять.
— Уже була?
— Ні. Не була ні там, ні там. Буду — розповім!
— Ну гаразд. Я почекаю. Люблю тебе, бубочко!
— І я тебе, пташечко!
На маленькій перерві всі дівчата стояли в коридорі.
— Ну, — Ніка поправила зачіску, милуючись власним відображенням у люстерку, — як вам новенька?
— Нічого особливого, — Юля намагалася завантажити Facebook. — От гальмо!
— Точно, — підтакнула Іра. — Цей джемпер... І кросівки
— той ще треш. Де вона вдягається, цікаво? На секонді?
— Може, й на секонді, — Ніка врешті відклала люстерко.
— Нас це не колупає.
— А її мейк-ап? — Юля хмикнула.
— Який мейк-ап? — Іра кинула здивований погляд.
— От і кажу — ніякого! Навіть туші нема! А брови? Вона хоч у курсі, що їх можна вищипувати?
— Широкі брови — значить у тренді, — парирувала Ніка.
— Мовчить увесь час, — Юля на секунду відірвалася від телефону.
— Буде тепер два відлюдьки, — гмикнула Іра.
— Макса не чіпай! — Ніка поглядом пришпилила однокласницю до стільця.
— А в тебе на нього плани? — примружилася та.
— Поки що не знаю. Не вирішила ще. Його батьки добре стоять. І середній бал майже такий, як у мене.
— Якийсь він надто ідеальний, — проказала скептично Юля.
— То хіба зараз.
— А раніше не був? — запитала Іра.
— І близько, — Ніка загадково всміхнулася. — Вони зі старшим братом уміли розважатися!
— Тобто?
— Байк — їхня пристрасть! І така їзда, щоб усіх зустрічних потоком вітру здувало! Особливо — о третій ночі через усе село без глушника.
— Точно, — Юля всміхнулася.