Здавалося, жінка на цій картині кудись біжить. Єва-Ліза навіть подумала, що це надзвичайно красиво.
Але ставало дедалі темніше, і, міркуючи, що ж їй тепер робити, дівчина знову підійшла до вікна. Вона не мала ні приятелів, ні родичів, не знала сусідів, до яких могла би звернутися.
Вона залишилася зовсім сама! Сама серед темряви, яка от-от могла почати перетворюватися на тягуче мовчазне болото, якому не видно ні кінця ні краю... Або на страшне чудовисько, що, не гаючи ні секунди, почне з'їдати все навколо... Або на океан, в якому все потоне. Темрява бувала різна, але завжди жахлива — Єва-Ліза це добре знала.
Вона все дивилася й дивилася у вікно на червоні хвилі неба, що зникало, і навіть не уявляла, що їй робити і куди йти. Аж ось геть стемніло.
Єва-Ліза розгублено вглядалася в пітьму, що все затопила: ні вулиці, ні будинків тепер не було видно, і тільки ліхтар кілька разів блимнув, намагаючись вичавити з себе хоч одну блискітку світла. Захотілося спати.
Поглянувши в протилежний бік від міста, Єва— Ліза раптом побачила, як десь дуже далеко серед пітьми зайнялися два невеличкі вогники! Але тут-таки зникли, і за вікнами знову постала темрява. Можливо, їй це лише здалося?
Затамувавши подих і прикипівши поглядом до того місця, де щойно сяяли вогники, Єва-Ліза чекала. Аж ось це сталося знову! І знову! Серед цілковитої темряви — лише два маленькі вогники, що кликали за собою й заспокоювали.
На що вони були схожі?
"На фари автомобіля!" — подумала Єва-Ліза. Можливо, це батькове авто? Адже він працює саме там — за містом, він часто казав про це по телефону. Але чому тоді вогники не рухаються? Що могло з ним статися?
Спати вмить перехотілося. Треба, хоч би чого це їй коштувало, дістатися того світла і перевірити, звідки воно, можливо, тоді не буде вже так страшно і незрозуміло.
Навіть якщо для цього доведеться вийти на темну холодну вулицю?
Так, навіть якщо для цього доведеться вийти на темну холодну вулицю!
Єва-Ліза навпомацки спустилася сходами, що провалилися в цілковиту пітьму, і перетнула порожній хол. Відчинивши таку незвичну для себе шафу в коридорі, дістала звідти придбане через інтернет пальто і, вперше його вдягнувши, зауважила, що воно таки знадобилося. Так само вперше взула новісінькі черевики і, набравши повні груди повітря, вперше відчинила двері дому.
Який зараз сезон?
Але це вже не мало значення — двері були відчинені, і Єва-Ліза зустрілася сам на сам зі світом поза будинком.
В обличчя війнуло свіжим вітерцем.
За дверима було не так темно, як вона очікувала. Постоявши кілька хвилин на порозі, Єва-Ліза зрозуміла, що може вирізняти силуети дерев і будинків. Це було неочікувано. Вона завжди вважала, що якщо зникне світло, то зникне взагалі все. Або ж упаде така непроникна темрява, що не можна буде ступити й кроку.
Світло! Дівчина згадала про маленькі плямки світла. Треба йти! Вона переступила поріг і опинилася назовні. Уперше, відколи себе пам'ятала.
Двері зачинилися за її спиною, й дівчина відчула щось дивне і нове — вона не вдома! І лише тепер вона справді "зовсім сама"! Напевне, саме так, з'являючись на світ, почуваються діти, і, можливо, саме тому вони плачуть. А чи так почуваються дорослі, виходячи з дому? Цього Єва-Ліза не знала. Але тепер вона теж доросла!
Глибоко вдихнувши, дівчина відчула незвичний запах повітря: воно було таке свіже, неначе в нього додали м'яту. Невже тут завжди було це повітря? Просто за дверима дому?
Єва-Ліза ще кілька разів глибоко вдихнула, і це додало їй сил, нерішучість відступала. Поглянувши вперед, вона вдихнула ще раз, уже зовсім спокійно. Зібравши всю мужність, попрямувала кам'яною доріжкою. Вона знала тільки те, що треба йти в напрямку світла.
Туди, вперед.
І ні кроку назад.
Так Єва-Ліза вийшла на дорогу поміж двома темними будинками, звернула туди, де мало би закінчуватися місто (а це була його остання вулиця), і почула в тиші звук власних кроків. Зупинившись і дослухавшись до звуків, поглянула вгору на вуличний ліхтар, що потріскував, силуючись запалити свою єдину лампочку. Аж раптом Єва-Ліза побачила над ним, а згодом і над собою, гігантське темно-синє небо, всипане яскравими зірками.
Небо нагадало вогні нічних міст, знімки яких їй так подобалося розглядати в мережі! Але це була не картинка — широчезне безкінечне небо, повільно повертаючись по колу, нависало над нею неосяжною синьо-чорною сферою, перетнутою навпіл Чумацьким Шляхом, неначе холодним струмком. На тлі цієї глибочіні світилися й блимали шалено яскраві зірки та місяць.
Ось де воно — справжнє світло! І чому вона ніколи досі на нього не дивилася? Але хто ж міг знати, що це небо тут було весь час. Воно не згасло навіть тоді, коли згасло майже все, і йому зовсім не потрібна електрика, на відміну від оцього безпорадного ліхтаря.
Вдивляючись у зірки, Єва-Ліза раптом почула дивний звук — до неї щось наближалося ззаду. За мить воно вже дихало прямісінько за її спиною. І це було щось велетенське! Єва-Ліза припустила, що воно скрадалося за нею весь час, відколи вона вийшла з дому, і через це стало ще страшніше. І зірки тут аж ніяк не допомагали, тому дівчина просто затамувала подих і заплющила очі!
Серце билося птахом у пастці. Долоні спітніли.
— Ти чого застигла? — раптом почула вона м'який хлопчачий голос.
Єва-Ліза розплющила очі й побачила просто перед собою чорнявого розпатланого хлопця, худорлявість якого увиразнював джемпер з об'ємним каптуром і вузькі джинси. Він пильно вдивлявся в її обличчя великими очима, на які спадало кілька довгих пасом волосся. У руці хлопець тримав ліхтарик. Єва-Ліза часто бачила ліхтарик у кіно, проте в них удома його не було, бо навіщо зберігати речі, якими ніхто не користується. Тепер Єва-Ліза збагнула навіщо.
Хлопець посвітив на неї й знизав плечима. Перед ним стояла струнка білява дівчина в блакитному пальті та блакитних черевиках, які зовсім не в'язалися з цим серпневим вечором.
Утім, важке дихання тепер було вже не за спиною, а зовсім поруч із Євою-Лізою, тому, не ризикуючи повернути голову, вона й далі напружено мовчала і дивилася на хлопця.
Раптом щось холодне і мокре торкнулося її руки. Єва-Ліза сіпнулася й мало не закричала — їй хотілося тікати якнайдалі, але просто перед нею стояв цей хлопчисько і так дивно на неї дивився.
— Муха, фу! — сказав він, зиркнувши раптом на руку Єви-Лізи.
Муха? Єва-Ліза повернула голову і побачила зовсім не муху, а невеличкого песика, що відчайдушно махав хвостом! Але дихав він так, наче був завбільшки з корову. Єва-Ліза роззирнулася — більше не було нікого. Так і є — її так сильно налякав малий песик.
— Не бійся, він не вкусить! — спробував заспокоїти хлопець.
Єва-Ліза була така здивована всіма цими ліхтарями, "мухами" і важким диханням за спиною, що навіть не могла нічого сказати, тому просто стояла посеред вулиці й дивилася то на хлопця, то на його собаку.
Вона згадувала про те, як у дитинстві, щоразу, коли в кімнаті вимикали світло і їй ставало несамовито страшно, вона втрачала здатність рухатися. У темряві ввижалися страшезні істоти, що повзли по стінах, але вона не могла навіть увімкнути світло, бо тіло ціпеніло і переставало слухатися. Жахливе відчуття: немов паралізована, вона лежала на ліжку і чекала, коли її з'їдять. І вже потім, подорослішавши... ні-ні, вона не перестала боятися, просто вже ніколи не вимикала у своїй кімнаті світла.
— А я знаю, хто ти! Ти Єва-Єлизавета! І ти з оцього нудного супербудинку, — заговорив хлопець, вихопивши Єву-Лізу з думок про нічні жахіття її дитинства. — Твій батько директор електростанції, він вас із мамою замкнув вдома і не випускає. Усім вас дуже шкода.
"Он воно що, — подумала Єва-Ліза, — отже, "замкнув і не випускає!" Так усі вважають".
Тепер Єва-Ліза нарешті спромоглася зрушити з місця і, оминувши хлопця, пішла далі. Він узагалі щось чув про виховання чи етику?
— То ти німа? — запитав хлопець.
Але Єва-Ліза вже шукала очима дві маленькі цяточки світла, яких, на жаль, ніде не було видно.
— Послухай, — сказала вона, різко зупинившись і розвернувшись до хлопця, — я там бачила плями світла і вийшла, щоб їх знайти. Ти не знаєш, де вони поділися?
— О, то ти не німа! — зрадів хлопець. — Хоча я нічого не маю проти, у нас у школі є хлопець і дівчата, які не чують, так-от вони мене трошки навчили і я тепер знаю кілька десятків слів жестовою мовою. Круто, правд... — врешті йому стало ніяково через власні теревені, тож хлопець опустив голову і замовк.
Єва-Ліза не знала поки що — круто чи ні, проте її й надалі цікавили цяточки світла, які вона загубила. Хлопець перестав роздивлятися свої старі кеди, і поглянув туди, куди прямувала Єва-Ліза.
— Там поле, а за ним електростанція, кладовище і ліс, де живуть світляки! Ти про ці вогники казала? — запитав він.
— Світляки? — Єва-Ліза знову подумала про те, що їй би зараз не завадив Google.
— Це жуки. Вони світяться вночі. Ти що, ніколи не бачила світляків? Муха їх боїться, якщо посадити на носа, — відповів хлопець замість Google.
— То вони небезпечні... — спохмурніла Єва-Ліза.
— Ні, зовсім ні, — засміявся хлопець (коли він усміхався, його обличчя ставало геть дитячим). — Якщо і є хто небезпечний, то точно не світляки. Вони дуже маленькі і безпорадні! Хоча місцевих вважають доволі великими. А навіщо ти їх шукаєш?
— Я шукаю батька. Подумала, що то фари...
Хлопець здивовано звів брови і замислено поглянув саме в той бік, де Єва-Ліза бачила плями світла. Дівчина теж подивилася туди.
— Ти бачила їх отам? — вказав він пальцем.
Єва-Ліза кивнула. Невже він теж їх бачив?
— Але якщо в нього є машина, то він міг би... — продовжив хлопець, та, побачивши суворий погляд Єви-Лізи, замовк.
— Так, але вони не рухаються, отже, він теж! — констатувала Єва-Ліза.
— Окей. І ти хочеш піти туди... сама? — він іще раз уважно подивився на дівчину.
Єва-Ліза вирішила не відповідати.
— Ясно... То, може, тобі потрібен ліхтарик? — запитав він знову і простягнув дівчині ліхтарик, який цієї ж миті згас. Хлопець спокійно покрутив його у руках і постукав пальцем.
— Усе. Батарейки сіли.
— А в світляків батарейки теж можуть сісти? — запитала Єва-Ліза, роззираючись і намагаючись знову звикнути до напівтемряви.
— Ти що, це ж комахи! Вони живі — можуть літати і повзати, у них батарейки не сідають.