Точніш, перестав дивитися вгору.
Час зробив йому нежданий дарунок: з дрібненького хлопчика, котрий боявся усіх, хто вищий і дужчий від нього, він зріс у ставного й дуже вродливого юнака, досить легко вступив до політехнічного інституту, віддавши йому перевагу перед консерваторією. Тепер, розглядаючи себе у дзеркалі, він відчував захват, змішаний з острахом, ніби доля, так щедро уділивши йому краси та вдатності, натомість мала забрати в нього щось таке, без чого він не зможе бути по-справжньому щасливим. Раїну... Він подовгу на самоті просиджував, згадуючи подругу дитинства, ледь-ледь вимальовувалась у пам'яті завжди усміхнене личко, сяйливі очі, зате до щему гостро оживали доторки рук, які зняли з його плечей дві змії блискавок, легенький поцілунок у мокру від дощу щоку. Це прокидалось у ньому й тоді, коли його цілували та обіймали дівчата: заплющившись, він дослухався до тих пестощів, чекаючи на хвилю ніжності, що мала хлюпнути їм назустріч, та не ставалося нічого, й вкотре він з сумом пересвідчувався: не те...
На двадцять п'ятому році життя він вирішив кінчати з дитячими снами та казками: чекати було нічого. Його подруга, коли й жила в місті, то давно вже вийшла заміж, і диву несподіваної зустрічі краще не ставатися. Минулося, минулося, минеться.
Його обраниця була міцна, вродлива, дуже розважлива дівчина, і він з насолодою віддався її міцній руці, що твердо вводила в майбутнє. Вона все знала й бачила наперед. За місяць до весілля вони записались на порівняно недорогий та елегантний меблевий гарнітур, заяву вирішили подавати в двох районах, де кожен з них був прописаний, та ще — вже остаточно — в Центральному палаці одружень: щоб на талони більше купити дефіцитних речей; дитину запланували на третій рік — треба спочатку помандрувати та й просто потішитися життям; з другого одразу стати у чергу на машину, доки дійде, встигнуть зібрати гроші. Трохи допомагатимуть її батьки...
Чи він любив її? Цього не знав та й знати не хотів: з нею було спокійно, вона мала побудувати йому вигідний побут і міцну сім'ю — в її роду всі сім'ї були міцні, бо жінки твердо знали, чого хотіли.
— От послухай, що утнула моя бабуся,— сміялася Сашкова наречена.— її хотіли видати заміж за багатого нелюба, вона ж обрала собі сусіда-бідака, красивого, як принц із казки... мій дідусь до смерті був найкрасивіший з чоловіків, можливо, навіть красивіший від тебе. Так от коли священик вже мав вінчати її з нелюбом, то спитав, як годиться,— чи вона з доброї волі бере шлюб і чи не присягалась . іншому, вона сказала при всіх на повний голос: присягалася. Скандал, серед присутніх лемент, обряд припинено... А по всьому — поквапились мою бабусю одружити, з ким хотіла. От що таке характер!
— Ольго,— сказав він раптом,— знаєш, я також клятвопорушник.
— Що-о?
— Та не лякайся, то сталося в дитинстві, і, мабуть, нічого в тому не було серйозного.
Вона слухала уважно, й разу не перебивши, вдивлялась у нього допитливими очима, і в цю хвилину він справді любив її, свою розумну, душевну наречену. Він розповідав із насолодою, відчуваючи від того велику полегкість: можливо, йому давно належало виговоритись — ото і все. Він розповідав про небо у зірках — таких яскравих він не бачив навіть у чорноморському степу, де на каналобудівницт— ві проходив переддипломну практику, про грозу, яка розтрощила стару тополю, про дівчину, яка обняла його, і як приходив потім на місце, де минуло його дитинство, та обриси нових будинків і підйомних кранів лиш додавали смутку за тим, що минулося без вороття.
— Це тобі треба? — спитала Ольга й сама відповіла.— А таки треба, треба. Це може нам завадити.
— Та як сказати... Я просто б попросив у подруги дитинства звільнення від присяги і заспокоївся б. Тепер у кожного з нас своя дорога.
— Ти певний?
— Певний.
Вона уважно глянула йому у вічі і, задумливо похитавши головою, сказала:
— Може, і так. Знаєш, у мене є одна знайома, вона в дитинстві жила в якомусь селищі, що його потім знесли,— спитати у неї його назву? Така собі дрібна, русява.
Щось схоже на паніку охопило його, і раптом він сказав:
— Не варто. Скільки було тих селищ.
Провівши Ольгу до самого дому, він зайшов до парку і сів на лавицю. Думалося, що ця яскрава дівчина виходить за нього заміж тому, що гарний на вроду, як її дідусь, що справляє враження перспективного інженера, який зробить кар'єру, та й взагалі це так приємно — бути добірною парою. Все розплановано, все зважено наперед, і прикрі несподіванки мають відступити перед спокійною впевненістю у собі, перед ясним поглядом у майбутнє. Але ж вона так і не знає, хто він насправді, не здогадується, що він насамперед несмілий делікатний хлопчик, котрий колись боявся грози й міського неба, і завжди лишиться ним: чого вона від нього зажадає у майбутньому й чи виправдає він її надії? Йому ще треба доростати до її любові, і чи не стануть обов'язки, які вона уже тепер кладе на нього, надмірним тягарем? У нього не так багато душевних сил, як їй здається...
"А, дурниці,— сказав собі, рішуче зводячись.— Усе — настрої. Кращої від Ольги я не знайду ніколи".
Наступного разу наречена привела на побачення маленьку, непоказну, з дрібними рисами дівчину. Вона стояла, обернувшись у напівпрофіль, і Сашко не квапився підходити, гадаючи, що зараз дівчата попрощаються, та незнайомка не квапилась, а Ольга нетерпляче роззиралася, видивляючись його. Сашко виступив зі сховку.
— А! Знайомтеся. Це — Рая. Та сама, про яку тобі казала.
— Раїна? — хотів спитати він, та, глянувши в очі дівчині, зрозумів усе.
Єдине, що він відчував,— це переляк: а раптом не захоче його впізнати, сахнувшись несподіваної й такої зайвої тепер вроди: міцно вхопивши дівчинку за обидві руки, він квапливо сказав:
— Ти пам'ятаєш? У мене біля плеча велика родимка у вигляді малини.
Дивлячись на нього широко розплющеними, безмежно рідними очима, вона повільно і врочисто кивнула головою.
Задихаючись від хвилювання, він рвонув комірець сорочки, розв'язав краватку: на мить гострий страх, що ця мітка з нього зійшла, до слабкості в ногах пройняв його, та, намацавши "малину" пальцями, зітхнув з безмежним полегшенням...
Навіть не помітив, як його наречена, взявши обох за кучми однаково темно-русявого волосся, легенько стукнула їх лобами, для цього низько пригнувши його голову до голови своєї приятельки, й пішла, одразу змішавшися з натовпом.
Десь на самому краю його свідомості майнула ставна висока постать...