— Це ви йому набили голову усякими дурницями. Ще й вчителем називає се-бе!
"Один міхай, — крутиться в голові. — Максимум відчаю— один міхай..."
Ми втрьох сидимо на камінні, геть мокрі від бризок, але холоду чомусь не відчуваємо.
— Я не хочу додому, — сумно каже Міхай. — Я так давно не хочу додому...
Він не просить мене взяти його з собою. І ніколи не покине матір. Він — її єдина радість, опора в майбутньому, надія. Він просто каже, що йому холодно під зливами й градом, які незкінченно падають на нього. Вдарити того, хто тебе любить, — як можна?
— Що ж робити, — зітхаю я.
І хлопчик луною відгукується:
— Що робити.,.
— Міхаю, будь мужчиною.
— Буду...
Тобку я заберу з собою. Просто дивно, чому це мені не спало на думку раніше? Немає умов? Хіба для доброти вони потрібні? І чого варта така доброта?
За два дні я їду, і, порушивши залізну заборону, Міхай тікає з дому провести мене.
Дме сильний вітер. В одній моїй руці валіза, на другій — Тобка. Крізь скло в автобусі я бачу серед випаленого літньою спекою, відполірованого осінніми вітрами степу тоненьку постать хлопчика. Вона — як кульбабка: от-от відірветься від землі й полетить, полетить, щоб щезнути в сірому мареві над морем. У мене стискається серце.
Тобка намагається лизнути мене в обличчя. В сто перший раз обіцяю відповідати на Міхаєві листи... Автобус рушає, кульбабку ніби відносить вітром, вона маліє на очах і тане.
Все одно вони біля мене, всі втрьох — Міхай, мій прилад і маленький Тобка. Всі троє такі беззахисні, їх хочеться уберегти, затуливши долонею, ніби вогнищ свічки. Від чого? Від материнської любові? Від сумлінності експертів, які дбають про чистоту науки?
Від сліпоти...
Але захистити я можу тільки Тобку, тож і вмощую його в себе на колінах.