Завтра сяду за звіт.
Над вогнищем густо роїлися іскри, відкидаючи тремткі довгасті тіні, й від того хлопці почувалися ніби в ятері а тепла й затишку, який виникає між людьми, котрі разом здолали чимало доріг. Говорити нікому не хотілося, лиш Ігор, зручно вклавшись горілиць, кинув:
— Певно...
У Миколи закалатало серце:
— А я не згоден, — сказав він. — Квадрат А-8 досліджений погано, а там щось є.
— Невже? — Олег втупився в нього очима, в яких буйно плавилося золото. — Може, й покажеш, де воно?
— Може, й покажу...
— А! Ти ж у нас геній інтуїції. Тільки де вона була, коли ми ходили цим хребтом уздовж і впоперек? Начальник помирив їх:
— От що, хлоп'ята. Чому б і справді вам удвох не побувати в тому квадраті, доки ми поратимем своє господарство?
Іван Кирилович знав, куди поцілити: Олег ладен був іти світ за очі, аби лиш не займатися камералкою. Вранці, деручись слідом за Миколою козячою стежкою, він почувався щасливцем, котрий втік з нудного уроку.
...Звідки взялося це почуття? Воно не боялося тверезого аналізу, втоми, порожніх розмов і навіть відстані. Здавалося б, якби їхня партія повністю згорнула свою діяльність і, повернувши господарству взятих напрокат коней, відбула автобусами до залізниці, незрима ниточка все одно тримала б його на припоні цих гір. Він міг поклястися, що тут величезне родовище, й відкрити його — рідкісне везіння, яким може похвалитися небагато геологів.
Ніби якийсь нерв озивався в ньому на невідоме випромінювання: холодно-тепліш-тепліш... жарко! Але чому прилади майже нічого не показують? Якась особлива аномалія, чи що?
— Ти задоволений? — спитав Олег, сідаючи па плаский камінь у затінку гори, що низько нависла над стежиною. — Твоя інтуїція мовчить? Пора б уже й перепочити.
— Не знаю, — відповів Микола й несподівано для себе додав: — Справді, відпочинь трохи, а я все ж таки зазирну за он той шпиль.
— Про мене... — Олег витягнувся на повен зріст, підклавши під голову руки, й припалив цигарку.
Микола зрадів. Те, що вони всі разом шукали стільки днів, аж дихало на нього жаром, хотілося скоріш лишитися на самоті, віч-на-віч з таємницею, яку мали йому відкрити гори. Дивовижна розпростороненість, що її відчував у собі звідтоді як врятував голуба, робила тіло невагомим, а рухи напрочуд точними: незчувся, як вихопився на невеличкий перевал. Зблизька шпиль був масивний і не такий гострий, як здавалося здаля.
Внизу лежала весела полонинка, посеред якої стриміло щось подібне до колони античного храму. Знайоме урочище — він уже підходив до нього з протилежного, урвистого боку, але чомусь одразу ж і загубив дорогу: здавалося, що й кущ деревоподібної півонії на виступі ущелини, й рожеві, розмаяні вітром по траві пелюстки йому примарились, як білий кінь, що з'явився серед хмар у промінні призахідного сонця.
Видовище й зараз було фантасмагоричне: тримаючись за шпиль, Микола нахилився, стараючись запам'ятати всі деталі, й раптом угледів червону ниточку струмка, ніби зав'язаного навколо схожого на колону каменю. До нього вела звірина стежка, що тягнулася із буйних кущів багульника на схилі: спуститися вниз було зовсім легко.
Червона глина, налипнувши на долоні, мовби пофарбувала їх у ритуальний колір таємничого дійства. Не обтираючи рук, Микола сів на траву, з насолодою вбираючи в себе прохолоду.
От і знайшов. Припавши вухом до землі, тепер може вловити биття залізного серця хребта, який вони сходили вздовж і впоперек. Чи не була передчуттям цієї ось хвилини та радість, що заволоділа ним останнім часом?
"Знайшов ти, а почесті, премії, нагороди перепадуть насамперед начальникові експедиції, — майнула думка. — Це Справедливо?"
"Звичайно, справедливо, бо ж ми разом шукали". Та чужий, аж надто тверезий голос не вгавав:
"Досі ти був рядовим геологом, якого із столичного вузу
послали в глушину — тільки щасливий випадок може вивести тебе на дорогу успіху. Мізерний шанс, та ось він трапився — що буде, коли не скористаєшся ним сповна? Ти загубишся серед сіряків і проживеш своє життя в'яло та непомітно й завжди дорікатимеш собі, бо до везіння тобі забракло розуму й тактики".
"І що ж робити?"
"Дуже просто! Нехай начальник готує свою доповідну, а трохи згодом напишеш і ти свою..."
"Це підло!"
"Ну, ні... Той, хто прагне успіху, так категорично не висловлюється".
— Миколо! Де ти? Миколо-о!..
Лупа, відбившись од скель, заметалася поміж кам'яними стінами й урешті, знайшовши вихід, відкотилася в далеку звивину ущелини. Страх, що й товариш може завважити серед трави червону ниточку джерельця — явну ознаку покладів залізної руди, — погнав Миколу нагору.
— Стрибаєш, як гірський козел, — усміхнувся Олег, подаючи руку. — Міцне серце... То що — вертаймося?
— Гаразд, — полегшено зітхнув Микола. Належало б нанести на карту той маршрут, але щось Миколу стримало.
Стежка світилася, немов полита фосфором, і Микола незчувся, як опинився попереду товаришів. Могутній потік радості, що, здавалося, струмував над землею, ніс його, немов кульбабку.
— А цього ламу темним не назвеш, — пролунав позаду Олегів голос. — Не здивуюся, якщо по бібколектору він ви-писує собі всі найповітніші видання.
— Час має — чому б і не займатися етнографічною роботою, — докинув Іван Кирилович.
— Гадаєте, він справді вірить у дари Оріона?
— Навряд.
Микола спинився, пригамовуючи радісне відчуття польоту.
"Нічого ви не розумієте, — подумав. — Ще й як той лама вірить!"
Микола й сам уже повірив. Чому б тому маленькому диву й справді не акумулювати космічні випромінювання та не підсилювати в поки що незбагненний спосіб творчі здібності того, хто його знайшов? Чи ж мав він ці чудові властивості до того, як підняв довгастий, у тріщинах, схожих на старовинні письмена, камінець? Був собі звичайним хлопцем, а тепер ось став подібний до смолоскипа, що тихо палахкотить, розкидаючи навсебіч світляні відблиски. Йому впокориться все, чого торкнеться рука, він знайде скільки завгодно нових родовищ, а коли захоче, напише прекрасні вірші або намалює картини — стане тим, ким схоче стати, й скрізь досягне висот.
"Більше ні слова про посланця Оріона, — озвався в ньому вже знайомий тверезий голос. — У вищому дарункові немає особистої заслуги, а феномен викликає водночас і цікавість і недовіру, як усе, що відхиляється од норми. Та й хто тобі повірить, окрім буддистського лами? Тим часом дар Оріона підсилив у тобі й практичні здібності. Добре, що не роздзвонив одразу про родовище: ось начальник відішле свою депешу, й тоді настане твій час. Маєш найкоротшим шляхом досягти того, чого люди добиваються все життя, маєш набути такого авторитету, щоб важити багато й тоді, коли втратиш феноменальні здібності..."
— От і спустилися! — вже зовсім близько мовив Іван Кирилович.
Раптом Микола помітив, що стежка згасла. Він звів голову, шукаючи хмари, але небо лишалося чистим. Просто над ним сяяв місяць, великий, аж лячний.
Вранці Микола прокинувся з відчуттям страшенної втоми й якоїсь біди, що спіткала його так зненацька. Спробував звестися, але головний біль знов вклав його на похідну надувну подушку. До намету зазирнув Олег:
— Ну й сплюх ти! Щастя твоє, що начальник оголосив сьогодні вихідний.
— Дай мені спокій, — попросив Микола. — Дай мені спокій.
— Ти можеш спати скільки завгодно, от тільки... Чомусь у мене з голови не йдуть розмови про той небесний камінець... Звичайно, це вигадки, але... Ти справді знайшов щось подібне чи просто хотів пожартувати?
— Немає в мене ніякого камінця. Будь ласка, принеси з аптечки анальгіну, бо в мене весь кінчився.
Коли Олег подався по ліки, Микола підтягнув рюкзак і намацав у ньому залізну коробочку з сувенірами. Великий, вишневого кольору сердолік, халцедон із дивовижними розводами, шматок золотавого нефриту...
Сірого, схожого на засохлий горіховий стручок камінця не було. Там, де він лежав, на кришці лишився ледь помітний слід.
"Чого ж це я не позначив той маршрут на карті? — з тихим відчаєм подумав Микола. — Як же тепер його знайду?"
Десь недалеко рівно й потужно билося залізне серце великого хребта, але ніщо в Миколі вже не озивалося на той ритм.