Гартувалися тіло й душа хлопця. Він на ходу сприймав батьківську науку. До трьох років знав абетку, читав, рахував. Спілкування з ним було справжньою насолодою. В дитячому садочку мав неперевершений авторитет і заслужено отримав прізвисько Всезнайчик.
Після… Один із літніх спекотних днів приніс у родину тривогу, яка, власне, стала випробовуванням для щасливої сім'ї і змінила плин думок батька про майбуття малого.
Днів, коли збиралися всі в родинному гнізді, було не так і багато: Святвечір, Великдень. Випадало, що й на дні народження гомоніло подвір'я радістю зустрічі. Дорослі зліталися звідусіль: із заробітків, гастролей, змагань, турнірів.
Липневий день був значимим для дідуся Романа: він переходив у статус пенсіонера. Не очікував на приїзд гостей у будні, тому не було й особливих приготувань. Мізинчик, якого привезли на початку літа, заповнював увесь простір душі. Малий хвостиком тягнувся вслід за дідусем, його цікавило все живе. Він здружився з півником, кури мирно дозволяли заглядати на сідало і збирати яйця. Із задоволенням випасав Чорнушку і Брикайлика. Правда, інколи й бабуся отримувала від нього допомогу, коли годувала поросят. У більшості це було післякупання і прання, бо тільки він міг знайти у хліві місце, де обов'язково замажеться. І в цей ювілейний день, добре пам'ятаючи бабусине "замазура", після обідніх годувань знаючи, де можна пройти "очищення", побіг до дзюркачика і, незважаючи на дрижаки, заліз у холодну воду. Поки бабуся зорієнтувалася, куди той шугонув, малий відвойовував у гусака місце під дзюркачиком. Старий гусак злився, шипів, ґелґотав, витягуючи довгу шию, однак через певен час відступив перед наполегливістю й безстрашністю улюбленця господарів і здав об'єкт. Правда, тому перепало на горішки, по-особливому. Як тільки Софія Михайлівна виявила купальника, дістала з води, загорнула в рушник і цілуючи пустуна, примовляла: "Ох, зацілую своє замурзане щастя!" Він, хапаючи обіруч бабусю за шию, заглядав у її волошкові очі (дідусь не раз натякав, що саме вони такі) і дивуючись, запитував: "А що, щастя буває замурзане?" Йому подобалося, як бабуся, вже купаючи в балії, де за день нагрівалася вода, розповідала про щастя, де воно живе, як прижилося в їхній родині.
Несподіваний сигнал від воріт перервав купальну ідилію.
Богданчик побачив, як дідусь, рубаючи дрова, підстрибнув від несподіванки й радісно на все подвір'я вигукнув: "На, маєш гості. Не забули, приїхали!" Кинувши сокиру, побіг відчиняти ворота. Заметушилася й бабуся. Покупаного онука занесла до хати, допомогла одягнутися і вже разом пішли назустріч прибулим.
З машини висипали батьки і близнючки. Віра й Надійка підбігли до братика, вхопили на руки й закружляли в танку радості. Марія з розкішним букетом літніх квітів підлетіла до батька, пригорнулася й ніжно-ніжно прошепотіла: "Вітаю, татусю, зі зміною статусу! Дочекалися". Вона промовила останнє слово і сльози горохом посипалися на груди батька. Згадала, як на півстолітній ювілей йому стало зле, довелося везти в лікарню, як у машині, жартуючи крізь біль, Роман Іванович випрошував у Бога дочекатися пенсії.
Підійшов до тестя Богдан і, розкриваючи коробочку, дістав армійський годинник. Він пам'ятав про його мрію. Тепер уже просльозився пенсіонер: "Золото, а не діти", – подумав. Дарунки отримали всі: так було заведено в родині. Найбільше випало Мізинчику. Навіть на деякий час довелося поносити дідусів дарунок.
Радість зустрічі мала продовження, коли надвечір'я наповнилося голосами Люби та Ярини. Фортеп'яністка повернулася з Амстердама, а дивогімнастка – з Японії. Як вони могли не привітати найкращого у світі дідуся?
Святкування затягнулося запівніч. Спекотня спала. Нічна прохолода ніжно окутувала все живе. Богданчик, зморений враженнями, заснув на руках батька, а той переніс його до хати.
– Наспілкувалися, наспівалися до наступного ювілею, – жартував ювіляр.
Липневе вранішнє сонце пробивалося на світ божий під спів солов'я. Цьогоріч птах облюбував собі місце на молодій вишеньці й щоранку кидав виклик півню, який сумлінно виконував роль будильника не один рік. Таке суперництво викликало жарти в сім'ї. Як тільки господар виходив із хати, птахи включали свої гучномовці й наповнювали подвір'я звуками пробудження. Марія, ступивши на поріг, кинула поглядом на альтанку, з якої доносилося клепання коси. Примостившись на лавці, вчорашній ювіляр, а сьогоднішній пенсіонер раз по раз ударяв молотком по лезу, готуючись до косіння.
– І що то ви зрання музику ввімкнули? – пожартувала Софія, підійшовши до чоловіка. – Діти з дороги, хай би ще трохи поспали.
– Та яке там поспали, – донеслося через вікно. – Коси коса, поки роса, – чи не так дід Іван учив?
За мить Богдан старший уже набирав води під дзюркачиком. До джерела ставилися по-особливому. Він був столітнім свідком родинних побачень. Біля нього вперше зустрівся з Марією. Щоразу, перебуваючи в селі, обливався крижаною водою. І сьогодні, не роздумуючи, відро води сприяло миттєвому оживленню.
Софія спостерігала за зятем: "А чого Мізинчика не розбудив?" – поцікавилася. – Він не раз згадував минулорічне обливання. Правда, вчора сам заскочив у воду, відвоювавши в гусака його вотчину.
– Зараз надолужимо, – на ходу витираючись рушником кинувся до хати.
За мить він виглянув із вікна й гукнув: "Мамо, де в нас термометр? Богданчик якийсь млявий".
Радісне пробудження наповнилося нотками тривоги. За п'ять хвилин стовпчик термометра доповз до позначки 39°.
До райцентру рукою подати, тому вирішили не гратися з вогнем. Повідомлення лікаря вибило землю з-під ніг: запалення.
Вчорашнє купання під дзюркачиком вийшло боком, точніше легенями.
Вчасне виявлення недуги і професійність лікаря поставили хлопця на ноги. Однак тижні боротьби за нього змусили родину добряче похвилюватися. Уже й не косилося, мало й веселилося. Бабуся Софія гризла себе думками, що за господаркою й Мізинчика випустила з виду; дідусь Роман думав над тим, що його ювілеї є роковими для родини; Богдан та Марія докоряли собі, що посадили малого на плечі батькам, а самі кинулися в заробітки; сестер пекло сумління, що рідко бачаться-няньчаться з ним. Здавалося, що навіть Чорнушка з Брикайликом сумують за пастушком. Гусак не радів, що не навідується до дзюркачика непроханий гість, а сам здружився з сусідськими гусками й тепер водить їх до фермерського озера. Вірний щодень, ховаючись під лопухом від спеки, виглядає малого й очікує на його повернення.
Перебування в лікарні Богданчикові далося взнаки. Він добряче скучив за всіма. Йому було прикро, що ювілей закінчився такою сумною пригодою. Як тільки автомобіль зупинився біля воріт, вистрибнув назустріч дідусеві. Ухопивши малого на руки, він пригорнув його міцно-міцно і прошепотів: "Як ти нас налякав, Мізинчику!" Богданчик, охопивши дідуся за шию, не роздумуючи випалив: "На наступному ювілеї будемо під дзюркачиком купатися разом! Дочекайся!"Богдан був п'ятим пагінцем великої дружної родини. Щорічно його відправляли на село. То було найбільшим щастям вирватися на волю, пізнавати світ, купатися в любові дідуся й бабусі, які здували з нього пилинки, цілими днями проводити час на подвір'ї в компанії Проська й Вірного. Над ним тряслися, як над збитим яйцем, догоджали млинцями зі сметанкою, якою щедро ділилася Чорнушка. Знала за що!
Коли йому виповнилося три роки, то за традицією, дідусь дав у руки півня. Якщо втримає, то був знак, що пора в пастушки брати. Іспит пройшов. Щодня добросовісно, незважаючи на ранню пору, разом із дідусем випасав її, напував. Одним словом – пастушок. За працю йому воздавалося молоком і вершками. Не раз бабусі доводилося витирати "вуса", які свідчили, що він знімав пробу з вечірнього молочка. Радість приносило спілкування з рідними. Дивувався, як дідусь може знати відповіді на всі його "чомучки", а бабуся задовольняти гастрономічні забаганки? Міркуючи по-дитячому, дійшов висновку, оскільки він єдиний чорнобривець у букеті ромашок (підслухав розмову сестер), то має право на таку увагу. Правда, він не зловживав своїм становищем, поводив себе чемно, заробляючи бонуси за свою вихованість.
Був довгоочікуваним і бажаним. Згадував, як у кожен день його народин мама вітала й казала, що вдячна Богу за подароване їм таке щастя. Сина! Знайшовся на мудрості літ, коли було за... Старші порозліталися по світах, а вони, завдяки йому, продовжили власну молодість. Він був зацілований їхньою увагою, старалися йому віддати всю любов, якою обділили старших. Однак із ним не панькалися, не потурали забаганкам, а привчали до життя. Він був мізинчиком, але не мазунчиком.
Усіма засобами спонукали до боротьби за життя. Рибальські на все життя запам'ятають той доленосний ранок, коли малий потрапив у лікарню. Відтоді все ділили на "до" й "після".
До... На малюка очікували по-особливому. Богдан оберігав Марію, допомагав, як міг. Дев'ять місяців були найщасливішим очікуванням народження сина. Хлопчик появився на світ життєусміхненим. Спав на матрацику, наповненому соломою, бо в родині дотримувалися традиції й вірили, що "хто на соломі спав, той і здоров'я мав". Щоранку прокидаючись, живив рідних неймовірною посмішкою, потягувався смаковито і простягав рученята до матусі, яка, здавалося, тільки й очікувала на його пробудження. З нього розпочинався день у родині, ним і закінчувалися всі радісні миттєвості.
Дивуватися почав рано. Йому подобалося, коли татусь брав на руки, підносив до м'яча, який висів у сітці в сінях, а потім, допомагаючи малюкові ловити світовідчуття, розгойдував його. Вигукуючи захоплення, син поринав у таку круговерть і забував про все на світі. Відволікти могла тільки пляшечка з компотом, який став для нього улюбленим напоєм, а матуся завжди старалася вчасно її подати.
Подобалося, коли Люба, найстарша сестра-фортеп'яністка, приїжджаючи з гастролей, сідала за інструмент і він оживав чорно-білими клавішами…
Як тільки зробив перші кроки, то вся увага зосередилася на шафі, яка була родинним свідком усіх здобутків. Кубки, медалі, значки – результати перемог Віри й Надії, сестер-близнят, які з п'ятирічного віку танцювали у клубі "Грація". Містилися відзнаки Ярини, наймолодшої з сестер, яку в родині називали "дивогімнасткою".