Сліпа, — буркнула я, викладаючи книжки на парту і мружачись.
Може, йому соромно за те, що обізвав мене учора?
— І що я нині побачу на дошці? — спитала радше себе, аніж Лізу, проте вона, як завжди, мусила докинути свої п'ять копійок:
— Перепишеш в мене. То що, він тобі подобається? — голосно зашепотіла моя подруга, хоч саме почався урок.
Так голосно, аби чули і на двох партах спереду й позаду нас.
— Тиша в класі! — учителька української глянула на Лізу так, що тій аж заціпило.
Але мої думки не так легко спинити, як Лізин язик, і її запитання крутилось у мене в голові, вимагаючи відповіді.
Досі жоден хлопчик в класі чи поза ним не виявляв до мене уваги, як, наприклад, Влад, що носив наплічник Карині, або Тарас, який супроводжував після школи Софію. І все тому, що ношу ті огидні окуляри, в яких я справжня почвара, і жоден хлопець у світі ніколи й нізащо не запросить мене на морозиво. Те, що мама з татом переконують мене в протилежному, ніякого ефекту не дає. Я ж маю дзеркало і бачу, що окуляри в мене на носі — у будь-якій оправі — просто жахливі. У них я схожа ото на вчительку з української — Іванну Павлівну — і нічого не можу з цим вдіяти. Тому те, що Дмитрик заповзявся носити мені наплічник…
— Відповідай! — боляче штрикнула мене під ребро Лізка своїм гострющим ліктем.
Вихопившись із виру своїх думок, я розгублено зиркнула на розмитий силует учительки, навіть близько не здогадуючись, що б мала відповідати. Кепсько без окулярів, а до того ж, замислившись, я все прослухала.
— Ти що, не підготувала домашнє? — сердито перепитала вчителька, і я, оговтавшись, почала зачитувати вправу.
— Оох, на цей раз пощастило.
— Вона закохалась, — шепнула Ліза, і дівчатка довкола стали хихотіти, затуляючи роти долонями.
— Ми просто друзі, — шикнула я.
4
— Просто друзі! — перекривила мене Ліза, коли після уроків побачила Дмитра, що чекав під школою.
Вона побігла до дівчат, які вже знову бралися будувати фортецю. За ніч снігу намело вище колін, і довкола була неймовірна краса.
— Я нині не граю, піду по лінзи з мамою, — сказала Дмитрові, що закутався з носом плетеним шаликом у блакитно-сіру смужку.
— Я теж, — він чхнув. — Учора трохи застудився.
— Шкода, — промовила я.
Ми почалапали від школи, грузнучи в снігу і відчуваючи, як погляди однокласників свердлять нам спини.
Перед будинком Дмитро віддав мені наплічник і сказав:
— Знаєш, я не хотів розбити тобі окуляри…
— Знаю, — урвала я його, бо дуже ніяковію, коли в мене просять пробачення.
— … але я таки хотів поцілити в тебе, — на одному дусі випалив хлопець, — бо ти… бо я… бо ти ніколи не звертала на мене уваги.
Після цього він махнув мені "па" і мерщій рвонув до свого під'їзду.
Вже натиснувши на кнопку домофону, я озирнулась на Дмитрикове вікно — і хоч сніжинки заліплювали мені очі, та й без окулярів я не бачила чітко нічого, але знала — свято першого снігу триває…
Ярмарок hand made
1
У нашому мистецькому ліцеї має відбутися передноворічний ярмарок. Справжнісінький ярмарок для батьків і вчителів, які могли би купити наші роботи hand made: іграшки, картини, листівки, орігамі, квіти з бісеру, біжутерію з пластику та інші дрібнички. За отримані гроші ми хотіли влаштувати новорічний карнавал семикласників. Учителька живопису і водночас наша класна керівничка Ганна Павлівна пообіцяла оцінити наші вироби на уроці, тож сьогодні всі, хто встиг, принесли свої роботи.
Мені дуже кортіло показати Інні, моїй подрузі, листівку, виготовлену у техніці квілінг, над якою вчора я просиділа аж до полуночі. Але вчителька попросила всіх не хвалитися роботами аж до уроку, аби зберегти інтригу і визначити три "найдорожчі" роботи за гучністю наших оплесків. Похвалитися хотілось не тільки мені — майже всі дівчата і дехто з хлопців розповідали, що вони виготовили. Мовчала тільки Валерія, хоч і прислухалась до наших балачок.
Кінець ознайомчого фрагменту книги