Ех, Воронежу, Воронежу! Скільки я виходив за ці роки сіл і городів, а ніде не бачив веселішого міста!"
І він ліг знову на розстелений на холодній садовій траві свій кобеняк і, затуливши очі, потягнувся декілька разів, щоб прогнати й решту сну.
Сонце тим часом виплило над синіми лісами, і ясний божий день настав на радість усьому світові. Іван устав, умився, помолився проти Лаври богові, подякував господареві за хліб, за сіль і пішов до манастиря, щоб звідти просто вирушить уже в дорогу. Незабаром прийшли й його земляки.
Відстоявши ранню службу й приложившись ще раз до мощів святих угодників, що лежать у Великій церкві, наші прочани вирушили в дорогу. Всі вони мовчали, залишаючи Київ, немов, крім благочестивих почувань, що сповняли їхні душі, в них не було іншої думи.
Перейшовши довгим дощаним мостом через Дніпро, вони обернулись назад і поклали по три земних поклони святому місту, що його залишали. Потім декілька хвилин стояли ще, мовчазно дивлячись на незрівняний ляндшафт Києва, що розкинувся перед ними.
Праворуч, на самій поверхні Дніпра, виднів Поділ зі своїми манастирями, церквами й дзвіницями, зі своєю величезною духовною академією. За Подолом на обрії синіли ліси, що тягнулись в Литву на декільки сотень верст; і високі будинки, що висунулись з натовпу міських будівель, були немов написані на блакитному полі. А від Подолу по всьому правому березі тягнеться довге пасмо гір, облите зеленню, всіяне мальовничими купами нагірних лип і ліщини, облямоване внизу сріблястими вербами. На найбільшій горі цього пасма, де природа, граючи й переливаючись темними й світлими потоками зелені, дійшла надзвичайної роскоші, стоїть золотоверха Лавра, як вінець усій красі Києва. Блищить вона своїми банями, й ніщо в світі не може зрівнятися з її блиском: ніби сонце, роздробившись, осипало її своїми іскрами й всіяло золотим пилом поверхню синього Дніпра. І Дніпро виблискує тільки перед Києвом; а далі — минувши Видубецький манастир, що виглялає нижче Києва з зелених гір, — він стає смутний і дикий, не дивиться ні на зелені луки, оторочені золотавим піском, ні на зблідлі гори, що йдуть за ним у найглибшу далечінь; і тільки на прощанні, на самому краю обрію, він ураз повертається, блищить срібною смугою і, пославши останній привіт святому місту, щезає в тумані. На цьому завороті Дніпра легкою синявою видніють гори, що його випроваджають. Чи йдуть вони й далі, чи спинились і стежать за ним здалека, цього роздивитись не можна; тільки ці гори такі далекі для очей, що, ставши на них, здається, можна б почути шум Чорного моря.
— Що, діти, задивились так на Київ? — сказав нарешті старий Чайка. — Шкода покидати? Не жалкуйте, діти: ще побачите не раз, коли захочете. А ось уже я добре знаю, що востаннє дивлюсь і на Дніпро, й на святу Лавру.
— Хто, дідусю, збудував такий гарний манастир? — спитала Маруся, і Іван вперше почув її голос.
— Печери викопали святі Антоній і Тодосій, а самий манастир мурували дванадцять братів, що лежать у печерах. Помітила ти їх?
— Помітила, дідусю.
— Ну, добре. Ось ці ж дванадцять братів, скінчивши церкву й всю манастирську горожу, мурували високу Лаврську дзвіницю багато років. При цьому було їм особливе чудо боже, саме те, що скільки вони вимурують удень, уночі входить у землю, отже, й риштовання, яке роблять мулярі, вони не потребували; вони, стоячи на землі, виробляли всі ті стовпи, що бачиш під самим дахом. Одної ночі з'явилась старшому братові у сні матір божа і сказала, що стіни класти вже досить, бо в усьому світі немає вищої будівлі; а виведи, сказала, вверх, і обкуй його чистим золотом, і хрест постав також з чистого золота. Сказала й сховалась у небесах. Старший брат устав, помолився богові, збудив братів, і взялися до роботи. Скоро вивели верх, окували золотом і хрест поставили з щирого золота. Тільки-но все скінчили, дзвіниця враз вийшла з землі й стала ось як тепер. Тоді вночі приснився всім братам однаковий сон: що з'явилась божа матір і спитала їх, якої нагороди бажають вони від бога за свою працю? Одинадцять братів не хотіли іншої нагороди, як тільки, щоб їх поклали в печерах, викопаних святим Антонієм і Тодосієм; а дванадцятий забажав собі багатства й хотів іще пожити в світі. Але в світі незабаром все йому набридло, і він прийшов до братів, щоб і собі лягти разом з ними; а що вони не залишили йому місця, то він, втиснувшись між них, не міг простягнути обох ніг і заснув із зібганою ногою. Так і тепер лежить він.
Маруся' замислилась після цього оповідання й спустила очі донизу.
— Що ти замислилась так, Марусю? — спитав Іван. — Чи не хочеш ти й собі йти в манастир?
— Ні, я не піду в манастир, — відповідала Маруся, зарум'янившись, і поглянула на Івана; але поглянула так, що в нього в очах замиготіло.
Іван хотів як-небудь провадити далі розмову, але сердечна тривога не дала йому говорити,він мовчки дивився на чорноброву красуню, що втупила з вабливою соромливістю свої очі. "Незрівнянна дівчино! — думав він. — Чого б не дав я, щоб дізнатися, що в тебе на душі?"
Тим часом як серця молодих наших подорожніх хвилювалися, старий, для якого пориви ніжних почуттів була справа давноминула, щось шепотів, дивлячись на Печерську Лавру, і вклоняючись ще раз до землі, сказав: "Ходімо, діти! Дорога далека; не треба гаятись".
Дорога від Києва до Броварів іде сосновим бором, сипучими ггісками. Вона для прочан, що обіцялися йти до Києва пішки, була ніби останнім іспитом у довгій і важкій подорожі. Зате ще з самих Броварів їм, як земля обітована, з'являється чудесна картина Києва, вся вкрита туманом, крізь який напівпрозорим стовпом виднілася в золотому вінцеві велетень-дзвіниця. Ландшафт розкривається, чим ближче підходити; і нарешті на березі Дніпра стомленого прочанина вражає незвичайне видовище, нетямиться він від святого захвату, як праведник, побачивши браму рая, і з побожним почуттям вдячности кладе доземний поклін.
Цілком інше почуття опанує душу прочанина, що залишає святий Київ. З кожним кроком він смутнішає, з кожним кроком він ніби втрачає щось; і це його почуття можна порівняти з тим станом душі, коли від'їжджаєш з батьківщини, чи залишаєш дім, в якому жив душею, в якому було тепло й затишно серцю.
Наші подорожні з кожного майже горбка на дорозі оглядалися назад, і кожного разу Київ виднів невиразніше, і кожного разу Йван і Маруся скидалися між собою очима. Маруся спершу червоніла, коли зустрічала Іванів погляд; але до кінця дня вона так призвичаїлась до товариша своєї подорожі, що посміхалася до нього з дитячою щирістю; і вони, зовсім між собою не розмовляючи, зрозуміли один одного, ніби прожили разом кілька місяців.
Надвечір прийшли в сельце, побудоване на пісках по обидва боки великої дороги. Бідні хати, обмазані жовтою глиною, сумно стирчали одна біля одної; ні огорожі порядної не видно було, ні садочка, як це звичайно буває по українських селах; тільки серед села дві верби похилились над криницею й простягнули свої вечірні тіні через широку дорогу.
— Як ці люди можуть жити в такому порожньому місці? — сказала Маруся. — Я тут померла б з нудьги після нашого Воронежа!
— Так тобі здається, моя комашко, — відповідав їй старий Чайка. — А спитай їх, чи згодні вони кинути свої голі піски й переселитися в наш Вороніж, де на кожному кроці не розминешся з садками й городами? хМабуть, ні. Для них ці дві верби миліші за всі левади й садки чужої сторони; і в цих убогих хатах тутешні дівчата так само люблять співати пісень і слухати оповідань про давні часи, як і ти в своїй вибіленій і витиканій квітками світлиці.
— Куди ж зайдемо, Іване?
— Зайдімо в ту хату, що біля верб: вона, здається, краща за інші.
— І то правда, — сказав старий Чайка й повернув ліворуч.
Хата, в яку вони зайшли, була справді чи не найкраща в усьому селі. Ослони, що стояли вздовж двох стін, були чисто вимиті, в кутку над столом образи, завішані білим рушником, кінці якого, вишиті червоним мереживом, спадали вниз по обидві сторони. На полу, тобто на дошках замість ліжка, сиділа за гребенем дівчина в білій сорочці й синій запасці, колихала ногою привішану до стелі люльку й наспівувала пісні; але, побачивши незнайомих людей, зараз же замовкла. Біля запаленої печі метушилась не стара ще жінка в очіпку й халаті — видно, сама господиня.
Наші подорожні, ввійшовши до хати, помолились спершу до образів, як належить людям, що повертаються від святого місця, і потім уже привіталися з господарями й просили дозволу переночувати.
Жінка, що стояла біля печі, дізнавшись від прочан, хто вони, з українською привітливістю просила їх сідати й кинулась з ганчіркою обтирати ослони, що й так були незапорошені; але такий уже обов'язок охайної господині.
Поки старий Чайка говорив з господинею й розповідав їй то про Київ, то про свою дорогу й теперішні врожаї, Маруся підійшла до дівчини, що сиділа за гребенем,і почала з нею свою розмову, яка від починків і прядива перейшла поступово до справ цікавіших. Дівчата скоро спізналися, і Маруся спитала молоду свою господиню, якої вона співала пісні, коли вони ввійшли до хати.
— Про Саву Чалого, — відповіла дівчина.
Маруся ніколи не чула пісні про Саву Чалого й просила її заспівати. Дівчина довго відмовлялася, нарешті не могла відмовити настирливому проханню Марусі й заспівала півголосом, щоб не заважати своїй матері розмовляти з старим подорожнім.
Ой був в Січі старий козак на прізвище Чалий,
вигодував сина Саву козакам на славу...
Старий Чайка, прислухавшись до голосу пісні, перервав свою бесіду й, підперши рукою підборіддя, дивився на дівчину, що, посукуючи деркотливе веретено й схиливши набік голову, співала, як Сава пристав до ляхів, як панував з ляхами й збирався з ними руйнувати православну церкву, як нарешті поїхали до нього запорожці й взяли його на три списи, і як утікала від запорожців молода дружина його.
— Славна пісня! — сказав Чайка. — Старосвітська! Хто тебе, дівчино, навчив цієї пісні?
— Покійний дідусь, бувало, співає її.
— А давно ж помер твій дідусь?
— Рік і два тижні.
— Та ще й помер на чужій стороні, — додала господиня, що сиділа проти них, підперши долонею щоку, — і ми залишилися сиротами без останнього його благословення.