А моя сестричка яку жертву загадує принести своїй країнї? — спитав, підносячи дрібне личко дївчати в гору. — Невелику але сердешну — пошепнула Нуля, коли вже станули перед домом…
Татко не ждав довго на відповідь. На другий день по вечерку сама Нуля такий ось лист вислала до міста:
Татусеньку! Даруйте, що я колись то була така нечемна і плакала не знать чого. Я радо поїду до Львова і буду вчити ся много і пильно в своїй рідній мові, щоб не глумили ся з нас вороги. Я не хочу бути, як доси плаксивою, розпещеною Нулею, я хочу бути розумною Русинкою, хочу працювати. Я навіть не бою ся вже сама в ночи без мами. Запишіть мене там до школи, а в недїлю привезїть, прошу, зі собою мої книжки з четвертої кляси, щобим собі дещо ще повторила. Тимчасом цїлую Ваші дорогі руки.
Ваша вдячна донька
Неонїля.
II.
Малий Гуцулик.
Звинно, як дика коза, спинав ся він на стрімку гору, що виросла понад шумлячим Черемошем. Єго струнка стать в короткім киптари, широкім брили і легоньких личаках лиш маяла по вузкій стежинї. Там низом під горою котить сріберний Черемош свої зимні филї, а лучі вечірного сонця золотою стяжкою плигають по колибаючім ся плесї. Малий Гуцулик жваво ступає вперед. У него в руках сукатий костур, в шкірянім чересї гарно вирізуваний топорець. За ним іде товариство, зложене з двох старших панів і панї, молодого панича, двох панночок і хлопця лїт десяти. Се гостї, що приїхали з міста, побачити гори, налюбовати ся красою карпатскої природи. Данило їх проводирем. Мовчки ступають усї; дорога важка для паньских ніг, звичайних ходити по рівних міских хідниках. Врядигоди приставкують відотхнути і поглядїти в низ. Ах! як то глубоко! аж в голові крутить ся! один схиблений крок, і смерть жде тебе в зимних водах Черемоша. Лиш Данило, син тих гір, мов і не чує утомленя.
На малій рівнинцї в половинї гори здержують ся, щоби відпочати. Пани розпускають парасолї, панї виймають закуску з кошичків. Данило сїдає осторонь від них на широкім камени, що повис над роззявленою деброю. Сидить неначе на кони і вимахує топірцем. Пани розмавляють між собою. Гуцулик розуміє їх, хоч они й не по руски говорять.
— Ту мабуть — каже старший з панів — мав скривати ся славний опришок, Добош, що то довгий час був пострахом Косівщини. Гуцули оповідають, буцїм в сїй горі ховав він свої скарби, добуті рабунком. У них він героєм.
— Гарні в них герої! — засьміяв ся злобно молодий панич о тонкій шиї і блїдім лици. Та они всї мають вигляд опришків, і я не відважив би ся хоч би з оттим малим пускати сюди сам ночию.
— Ах! ті Русини справдї нї істориї, нї лїтератури не мають! — запищала нїжна панночка, глумливо підносячи губи. — Такі опришки, як Добош — такі варвари, як козаки — се їх богатирі, а такий хлоп, Шевченко, у них найбільший поет. Куда їм і рівнати ся з нами! Ми маємо цїлі лєґіони славних вождів, що проливали кров за відродженє вітчини, сотки ще славнїйших писателїв і других артистів, що добули нам сьвітову славу.
— Я помітила — відозвала ся старша панї — що ті Гуцули дуже лакомі на гроші. Ось вчера за кілька склянок молока там в долинї казала собі якась жінка добре заплатити.
— О! они здирають нас, де можуть! — перебив панич — а ще як знають, що мусиш заплатити, бо нїде нїчого не дістанеш, хоч гинь. А були ви коли в їх хатах? Бруд по колїна, нїкуди й ступити. Сего не доводилось менї бачити між нашим простим народом!
— Що ти рівнаєш сих до наших! — з негодованєм закликала знов панна. — Се звичайно ще дикий, зовсїм некультурний нарід і таким через своє лїнивство по вік остане.
Данило сидить осторонь і слухає. Єго густі брови грізно здвигають ся над темними очима, губи затискають до крови, а рука щораз завзятїйше вимахує топірцем. В єго серци накипає жаль до сих ось людий, що прийшли на єго рідну землю зневажати єї синів. Він глядить на дївчину і знов у пропасть.
— Таке слабе, а таке лихе на язик — думає — одною рукою швирнув бим єї там в низ, кісточок би не позбирала! Пек ти! — спльовує, що така гадка прийшла єму до голови — ще би марою страшила наших людий по ночех. Оттак лишити їх ту, а самому стрибнути в бік до села, най шукають дороги, коли такі мудрі! Та нї! наймив ся, треба довести — сказали би, що Гуцул зрадливий. Чи правда все оно, що сї ось на нас наговорили? — зітхає хлопець. — Не знаю, де менї і знати неписьменному. Коби був учив ся, то відрубав би їм не так! Но єму сердезї годї було вчити ся, коли дома нужда, ще й татови колода в лїсї ноги поломила, змалку вже треба було на хлїб робити. Та мабуть не всї такі дурні як він, таж з їх села вчать ся хлопцї в школах ген аж в Чернівцях. Гуцули ще не вся Русь! А той панич, що є тепер в єгомостя, має стільки книжок і читає з них по руски такой людям, що аж плачуть бувало. Мусять мати і они своїх героїв, бо-ж не дармо згадують в піснях про якихсь то богатирів, мусять мати, він чує се своїм придавленим серденьком, що і поза ними славна подїями минувшість! А гроші здирала з панів хиба стара чарівниця Каргутиха, а другі беруть, як слїд. Годї-ж бо й свою тяжку кервавицю давати дурно, у них і так не богато достатків, худоба сего року вигибла, вівсик град вибив…
Пани відпочали, встають до дальшої дороги. Встає і Данило зі свого камінного коня, веде дружину аж ген під сам шпиль велитньої гори. Він нароком вибирає тепер що найприкрійші стежки по котрих сам легко і швидко мчить ся. Та прочі не в силї єго дігнати. Они пристають, совгають ся по дрібних камінцях, що вкрили збоче гори, панї і панич викрикують пискливо на кождій більше стрімкій скрутинї.
— Ади! які відважні — глядить на них з погордою Данило — знать они лиш на язики такі герої! Великий хлопець, а боїть ся ногу поставити! І з таких то слабодухів виростають їх богатирі…
Дальша дорога стає рівнїйшою. Пани починають сьпівати, но уривають задихані, станувши на самім шпили. Прегарний вид розікрив ся на синий Черемош і ланцухи околичних гір.
— Що за чудова країна! — чути голоси одушевленя. З полонин понесла ся пісня вівчаря. Чужинцї слухають в задумі тужливих звуків, лунаючих горами.
— Гарна пісня! — хвалять — лиш така сумна…
— Як наша доля — думає Данило — і він гордим зором поводить довкола, немов пишає ся красотою своєї землї.
— Ах! — скрикнула панночка, що стояла край дебри, де бистрий, гірский потік шумів по камінях. Єї капелюшик упав якось в низ і котив ся по стїнах прогалини. Та ось митю, відкинувши топорець, збігав вже Гуцулик в долину, і заки пани очуняли з тревоги, стояв при них з капелюхом в руцї, неначе й нїчого не було.
— Зух хлопець! спустити ся в таке пекло! — дивував ся панич, поглядаючи в яр, в котрім шуміло і клекотїло, як в справдїшній чортівскій печері.
Малий хлопчина показував вітцеви топорець Данила.
— Містерно вироблена штука! — став старший пан обзирати вирізки — чи то ти робив, хлопче?
— Я сам — відказав Данило — у мене дома ще два красших. Та се простенькі всї. Коби ви побачили, які топірцї і пістоля вирізує старий Мардас, є на що подивити ся!
— То межи вами правдиві артисти — говорять пани — а хлопчина не попускає з рук гарної сокирки.
Стали сходити з поворотом коротшою стежкою і ось небавом опинили ся на широкій доріжцї, що простувала у село.
— А чи не продав би ти нам сего топірця? — поспитав старший пан — заплатимо тобі добре — і простягнув срібний риньский Гуцуликови.
Данило мов не чув. Він глядїв просто себе. Перед ним виднїло єго рідне село, сповите сяєвом заходячого сонця. Ширококрилий орел шибував горою понад верховіття дерев, ген-ген в долинї на лїво блищав трираменний хрест деревляної церковцї — з полонин звенїла протяжним гомоном гудьба тримбіти. Він глубоко потягнув грудьми вечірний легот, що залїтав з Черемоша і промовив: Топорець возьміть собі даром, покажете тим панам в містї, най знають, що і Гуцули не такі дурні, як они думають. А ось вам гроші, котрі ви дали передше — говорив, витрясаючи з череса срібняки — не возьму їх від тих, що зневажають мій нарід. Не дуже й ми лакомі на них! За молоко обдерла вас стара Каргутиха, зайшла циганка, не Гуцулка. А ви, пани, знайте: бідні ми лиш і пригноблені, тому і темні, та коби нам змога вчити ся, як треба, в неоднім перегнали би ми вас мудрих і відважних. А тепер прощавайте! ся стежка веде вже прямо в село.
Він махнув широко брилем по руцї, що витягала гроші, і заки товариство отямило ся з дива, щез між кущами ялівцю поза горою; лиш чутно було, як падали, потручувані личаками, камінцї, та звенїли розсипані гроші, що котили ся на дно шипучого потока.
III.
Збунтована шістка.
Відвічним було звичаєм в місточку Н., що на Боже Тїло шість дївчаток з четвертої кляси сипало цьвіти підчас процесиї. Вибирано найчемнїйші і найпильнїйші, задля того й уважали се дїти якоюсь почестию, наколи котру призначено, як знов заборона сипаня викликувала цїлі струї слїз так гірких, що учителька рідко і примінювала таку кару.
Так було і в сїм роцї. Від місяця вже вибрано шістку до процесиї, щоби мала час приготовати собі суконки, а учителька певна, що всї ставлять ся, і не згадувала про се більше. Тому і вельми здивувала ся, коли тиждень перед сьвятом одна з шістки в імени всїх заявила, що жадна з них не прийде на процесию.
— Чому? — спитала учителька.
— Не маємо білих суконок — оправдувала ся найстарша Галя Єрска.
— Нїхто з вас не має? ви самі казали прецїнь, що родичі обіцяли справити вам нову одїж…
— Родичі нам не справили.
— Нї одній?
— Нї одній.
— З якої причини?
На се не було відповіди, лиш здало ся учителцї, що шість пар оченят якось таємничо переглянуло ся між собою.
— Щось в тім є — подумала, а голосно додала: Зле, що ви не повідомили мене о тім скорше, ми були би вибрали другі дївчатка, та може котра з вас в клясї має білу суконку?
Зголосило ся три, що вже тамтого року сипали цьвіти. — Хоч одїж їх дещо і знищена, но виперуть в сїм тижни, приберуть стяжками, і буде як нова.
— Коли моя за коротка, прошу панї — говорила з жалем Маричка Новаховичівна.
— Дай шлярку долиною! — радили другі дїти.
— Так, так, зараз нинї се зроблю — тїшила ся мала, що так нечайно спало на ню таке щастє. Она аж усьміхнула ся, подумавши, як мама закрутить їй волосє в кучері і наложить міртовий віночок на голову.
Но трех такой ще не ставало.
— Треба вибрати з других кляс, бо иньшої ради нема — промовила учителька і вийшла порадити ся з управителькою.
— А видите! — стала стрибати по єї відходї Маричка — я буду сипати, буду, буду! Яке велике щастє! Може менї мама і цїлком нову суконку наберуть, ще вшиють до недїлї.