І тому цей храм і ці диво-фрески, яких немає ніде в навколишніх землях, задумав і збудував він, Ярослав Мудрий.
І це йому, повелителю землі Руської, співає хор ангелів і виголошує з амвона своє слово проповідник.
— Чуєте? Проповідник говорить про цей собор. Каже, що Софія — церква дивна і славна всім окружним сторонам і такої другої не знайдеться в усім північнім краю — від сходу до заходу! — знову схиляється тлумач до вуха свого властелина.
— А що, і не знайдеться! — захоплено посміхається варязький посол.— І таких чарівних князівен теж нам не знайти. Котра з них Єлизавета? — очима вказує Інгвар до княжої сім'ї.
— Ото біля княгині, вища,— то Анна. Вона ще не засватана. А за нею — наша... Ота, що коса — як корона... А третя — Анастасія. До неї угорський король сватів прислав! — Івор знав достеменно всі таємниці княжого дому.
Принишкли гості. А в храмі лунає осанна Богові за його велику милість до Русі.
Князь Ярослав гордо оглядає народ. З задумою позирає на своїх синів, що стоять за ним: чи ж будуть вони достойними продовжувачами його справи? Знав добре: княжичі уміють тримати в руках мечі. Але ж мечі ті можна повернути і проти себе! Чи зрозуміють вони, що не лише силою зброї можна зміцнювати й примножувати багатства своєї держави? Але й миром, науками, книгами, бо в них вища мудрість і вища сила народу.
Бо якби не так, то не тягнулись би сусідні володарі до Русі. А каравани купців? Скільки зараз їх на торгових дворищах Подолу! З Ренесбурга, Праги, Кракова, Любека, Старграда, Сігтуни, з Візантії, від арабів...
Що купці — вони завжди перетинають дороги Русі. А от сусідні володарі — королі і князі — горнуться до нього і шукають дружби з ним, великим князем руським. Приїхали посли від франків, угрів, ляхів, а то вже, кажуть, двоє нових зайшло — то від варягів.
Знає князь: не тільки дарунки й свою повагу привезли вони сюди. Ні! Дочкам його судилося стати королевами. Що ж, велика честь його княжому дому. Знатні родичі. Адже він не тільки батько, але й господар великої Руської держави,— отож мусить думати про спокій і славу її. Для того й одружив свого улюбленця сина Всеволода з візантійською царівною, донькою імператора Костянтина. Мономаха. Другого сина — Ізяслава, ось він, зліва,— одружив на сестрі польського князя Казимира Відновителя. А за {Казимира віддав свою сестру Добронегу.
На очах у князя сльози. Сльози й на очах у князівен. Вони пишаються батьковим домом, родичами, тією честю, що йде до них звідусіль. Вони упоєно слухають дивний спів, що дзвенить під склепінням храму, вдивляються в ці сяючі розписи, в сумні очі божої матері і владні очі Богового сина. Лише княгиня Ірина — зовні сувора й спокійна. Може, від того, що в її тілі тече холодна кров суворих свеїв, а може, тому, що вона уміє приховати свої сльози...
Та Інгвар мало дослухався до проповідника. Він зрозумів, як важливо для їхньої країни закріпити дружбу з Руссю... Справа Гаральда — справа їхньої будучини. Золотокоса дівчина з золотою гривною на грудях — це чарівна, добра фея, яка мусить принести їхньому краю спокій і мир. Адже коли маєш за плечима могутнього сусіда — хто наважиться тебе образити?
І вже уявляв Інгвар, як відповідає Єлизаветі сагу про далеку, сувору, але добру свою землю... Як він розповість їй і про нові подвиги Гаральда, а потім — про його пісню...
О, бідний Гаральд! Нерозділене кохання зробило його відважним вікінгом; і поетом. Пісня Гаральда... То стогін серця... Якщо у князівни Єлизавети б'ється жире серце в грудях, а не камінь, воно відгукнеться на той поклик... Бо ж чи є в людини така сила, що може вистояти проти вогню великого і самовідданого кохання? Воно билося в тій Гаральдовій пісні:
Ми, браття, літали по хвилях й морях,
Від рідного краю літали далеко!
На суші й на морі ми бились жорстоко,
І води, і тверді підкорені нам!
О други! Як серце в сміливців кипіло,
Коли кораблями, зімкнувши ряди,
Кормою залізно розрізавши хвилю,
Гаральд налізав на простори землі!
Тільки діва руська в золотій гривні
Гордує мною...
Інгвар тепер пильно вглядається в розумні очі Єлизавети, В них неспокійно мерехтіли відблиски свічок. Інгвар ловив стрімкі рухи її тонкої руки, нетерпляче пристукування чобітком. Ні-ні, гаряче серце ганяє кров по тілу князівни! Воно не може не відгукнутися на палке кохання. О, тоді це буде найбільша перемога відважного вікінга!..
Місія Інгвара завершилась успіхом. Влітку 1045 року Єлизавета виїхала до Норвегії. До суворих скелястих берегів, що омивали хвилі холодного моря. Далекий шлях не лякав її: князівна знала, що чекає на неї теплий прийом людей, палка любов Гаральда і корона королеви.
Доля судила їй через двадцять-років овдовіти — Гаральд Суворий загинув у війні з Англією в 1066 році. Єлизавета Ярославна стала дружиною короля Данії Свена Естрідсена...
Ніколи раніше кияни не бачили подібних видовиськ, як того весняного дня. Гриміла й двиготіла од веселощів княжа гора. Рікою лилися вино й меди, не згасали вогнища, де смажились баранці й телята. Не змовкали музики.
Князівна Анна покидала отчий дім і виїздила до нареченого. Уже були готові вози з багатими скринями — золото, срібло, персидські килими, грецькі шовки, хутрові кожухи і Аннине вишивання — червоно-чорним і сонячно-зеленим. То на згадку про теплу й привітну батьківську землю бере Анна. То барви рідного краю.
Стоїть Анна, зіпершись на одвірок. Окидає посмутнілими очима далекі луки задніпровські. Чи є там, на далекій Сені, отакі зелені й квітучі кручі? Чи ж так само плеще хвиля об берег піщаний? Чи ж співають таких ніжних веснянок?
Ніби вгадують думки князівни дівчата-подолянки. Ведуть хоровод, пісня тягнеться за піснею:
Кривого танцю йдемо,
Кінця му не знайдемо,
То в гору, то в долину,
То в ружу, то в калину.
А ми кривому танцю
Не виведемо конця,
Бо його треба вести,
Як віночок плести...
Уже не сплете свого вінка Анна, не кине на гойдливі хвилі Дніпра — судженого визначила їй доля. Що чекає її там, за глухими лісами, серед невідомих людей? Кому поскаржиться? Кому повідає тугу свою?
Метнулася до гридниці — гості п'ють, грають дудники, висвистують сопелі, дзвенять бубни, викаблучуються скоморохи. Святі отці заборонили ці давні руські веселощі, але люди не забували їх. Церковні обряди не витіснили цих "бісівських" чуд. Це "ідолослуженіє", як записав один ревнивий хрестолюбець, а не шлюб — "пляска, гульба, пісні міські, сопілки, бубни і вся жертва ідольська, бо моляться вогневі під овином Мокоші, Симу-Реглі, Перуну, Волосові, скотарському Богові, Хорсові, Родові, Рожаницям і всім проклятим Богам їхнім..." Анна посміхається: хай пишуть чорноризці своє. А люди нехай моляться усім Богам, яким вони вірують і яких шанують.
Князівна нишком витерла долонею сльозину з щоки, підбігла до різьбленої полиці, зняла книжку в золотому, плетеному окладі. Візьме з собою це Євангеліє і візьме ще багато книжок. Адже це вона захотіла переписати для себе ці книжки, і їх переписав кращий писець. А майстер-чудотворець виготовив ці дивні узори окладу із золота... Вона читатиме там ці книжки, і їй буде здаватися, що вона вдома. Анна научить і дітей своїх читати книги і любити їх...
Гуде княжий двір веселощами. Та Анна тікає від гамору, біжить на поляну, де дівчата співають їй своїх прощальних пісень.
Уже розпалили вогнище, і подолянки схилили голови під іскрами, вклоняються Богові Сварожичу, кидають в полум'я коровай і зарізаних курей. Моляться і Сварогові, і Перунові, і Родові, і Рожаницям, аби помогли Анні вистояти життєві бурі й грози, аби дали багатство й силу, череди худоби й багато дітей...
Єпископ Готьє Савояр задоволено поглядав на своїх сподвижників, з якими він нарешті завершив так блискуче свою державну місію.
Що ж, недаремно вони пробули тут від самої зими. Нарешті умовили князя Ярослава поріднитись з королівським домом Капетінгів. Чи ж оцінить належно король Генріх і їхній подвиг? Адже це було не так просто — умовити Ярослава погодитись на шлюб своєї другої доньки Анни з уже немолодим французьким королем. Та й те сказати — князь, певно, добре знає про стан справ їхнього Генріха, хоча вони, присягаються Богом, ані словечком не обмовились про його скруту.
Єпископ Готьє сумно зітхнув. Він, представник міста Мо, і його люди не від доброго життя так піклуються про цей шлюб. Хіба цей плюгавий, перестаркуватий жонолюбець Генріх їм потрібен? Далебі, ні. Вони-бажають добра своїй державі, яку розвалили всевладні васали. Нема тепер єдиної країни — вся вона поділена на маленькі володіння, де владарюють графи і герцоги, де розбійничають їхні дружини. 0, ці васали пожирають країну розбоєм!..
Король... Який же це король? Він не може виїхати з .території свого домену без величезної збройної охорони! Бо на пього тут же нападуть із цих замків, як з осиних гнізд, розбишаки герцоги, пограбують, а то ще й голову знесуть...
Це не те, що тут, на Русі. Тут влада князя священна. Тут його силу підпирають і військо, і бояри, і церква. Недаремно князь так щедро будує храми. Ось цей красень — Софійський собор... Він, єпископ Готьє, не відмовився б правити церковну службу в такому соборі... А який хор!
Сьогодні вони знову йдуть до Софії. Князь хоче на прощання влаштувати їм врочисту церемонію. Кажуть, що викликав із свого княжого села Берестова отця Іларіона. Того самого, що недавно виголосив на честь князя в церкві святого Благовіщення своє знамените "Слово о законі і благодаті"... М-да!.. Цікаво, що, ж це за "Слово...", що про нього слава за межами Русі рознеслася.
Французькі посли, що прибули до київського двору навесні 1049 року, з нетерпінням оглядали натовп у соборі. Князь Ярослав не поспішав з'являтися на врочисту службу. Чи затримувався у справах, а чи змушував відчути свою вищість довгим очікуванням.
Чаділи лампади. Мерехтіло золото багатого іконостаса і чудотворних мозаїк святої Софії. Єпископ Готьє побожно склав руки на грудях —— як добре кінчається їхня подорож! Звів очі догори — і раптом... Серце його спинилося! Він раптом зустрівся — очі в очі — з Богоматір'ю.