Він вже дорослий, навіть літній парубок, і все тільки думає за те, щоб женитись та ще й не просто, а посватати багатирку та ще й дуже гарну, бо, псяюха, хоч і вдався нетяма, й навіть без клепки в голові, але дуже лицяється до гарних паннів. Ходімо, пані, в мою кімнату. Переночуєте та повечеряєте в мене хоч чайком, Досифею! чи ти пак вже наставив самовар?
— Та вже там аж парує, а ви все сидите та теревені справляєте: ладні балакати з отією прохачкою й до півночі, — гукнув Досифей, брязкаючи ключами та порпляючись коло засува біля брами.
Майбородиха повела Галецьку в свою кімнату під мурованою старою дзвіницею.
В здорових високих сінях з чорною дощаною стелею було поночі. Двері в кімнатки ледве мріли. Майбородиха забряжчала ключами, одімкнула двері. Галецька вступила в кімнату. І їй здалось, що вона несподівано опинилась в якомусь панянському монастирі, в келії якоїсь черниці. Кімнатка була вузенька й довгенька, з однісіньким вікном в такій товстій стіні, що на вікні можна було лягти, підобгавши ноги та скарцюбившись. По один бік кімнатки стояло просте ліжко, по другий бік стояв тапчан з матрацом, застелений білою сільською скатертиною, а в куточку лисніли фольгові образи, й ледве блимала маленька лампадка. На вікні зеленіли молоденькі листаті фікуси та герані. В кімнатці було чисто. Нігде не було ні порошинки. В одчинене вікно через залізні ґратки було видко цвинтар, зарослий зеленим соковитим шпоришем, та рядок старих дуплинастих волоських горіхів попід барканом.
"Коли б мені знайти будлі-де хоч такий притулок, я була б тричі щаслива й не нарікала б на свою лиху долю", — подумала Галецька, оглядаючи кімнатку.
В кімнатці ще було видно. Майбородиха розкутала голову й попросила Галецьку сідати. Галецька сіла на тапчанчику.
— Отутечки я знайшла собі пристановище до якого часу, дякуючи нашому панотцеві Онуфрієві. Тут мені, як у бога за дверми. Житиму собі тут доти, доки житиме наш панотець. А там далі один бог відає, як воно буде. Коли б часом мені знов не довелось простягати руку за милостинею попід монастирями, бо до дочки я не вернусь, — сказала Майбородиха.
Незабаром Досифей вніс самовар і поставив на столі. Майбородиха встала й заходилась поратись коло самовара.
— От і спасибі тобі, Досифею, що ти поспішивсь з самоваром. В панії вже, певно, дві доби не було й рісочки в роті, — сказала Майбородиха, засипаючи чай. — Це ми, бачте, чергуємось з Досифеєм: ставимо самовар по черзі: раз він, раз я, — сказала Майбородиха до Галецької, — ми вдвох тільки й живимось чаєм.
— Мені таки й варто сказати спасибі, а вам од мене то не великий спасибі, бо доки вас діждався, то в самоварі й жар спопелів. Мені доведеться хлептати холодний чай, бо ви все там теревените та базікаєте з нудьги то з старцями, то з прочанами. Насилу вас докличешся, — сказав Досифей.
— Бо, бач, мені ні з ким і побалакати гаразд. Ще й онімію отут в цвинтарі в самотині, забудусь і говорити по-людській, — обізвалась Майбородиха.
— Ще що вигадайте. А зо мною хіба ж ви не набалакаєтесь? Невже я такий немова та нетяма, що ви зо мною не набалакаєтесь всмак? А може, ви думаєте, що зо мною не варто й балакати.
— Борони, боже! Що це тобі, Досифею, спало на думку? Не ремствуй дурно на мене й на цю панію, бо ми, може, й станемо тобі в пригоді: як оце метнимось вдвох по Подолі, то висватаємо тобі таку писану красуню, що тобі й у сні не привиджувалась, — сказала Майбородиха в жарти.
— І справді? А може, ви брешете, тільки дурите мене?
— От тобі й на! Навіщо ж мені дурить? Ти ж красунь з лиця на ввесь Поділ.
Досифей на радощах аж засміявсь і блиснув зубами. Він і справді був гарний з лиця, чорноокий, кучерявий та рівний станом, але дуже блідий та замлілий, аж щоки йому позападали. Чудові, сливинь чорні очі заблищали, аж заграли. Чорні вуса ніби заморгали. Сухорляве та смугляве лице повеселішало, ожвавилось і стало ніби розумніше.
— Але глядіть, щоб панна була багата; шоб батько дав принаймні тисячу карбованців. Бо як буде гарна, але не матиме тисячі карбованців, то на дідька вона мені здалась. Я її ладен після весілля хоч вкинути в Дніпро, — сказав Досифей.
— Ой не говори так! Хто ж таки кидає свою жінку в Дніпро? Тебе ж візьмуть на Сибір.
— На Сибір я не хочу, а жінку без грошей таки швиргону в канаву або в Дніпро, щоб і не вигулькнула з води! Ви мені напитайте молоду й гарну, і вродливу, хоч би навіть і лиху, аби тільки була грошовита: щоб мала принаймні одну тисячу карбованців!
— Добре, добре! десь таки та напитаємо вдвох, хоч в тебе ондечки на пальцях вже й без того рясно каблучок. Хто тобі надавав стільки отих каблучок? — спитала Майбородиха.
— А хто ж надавав? Дівчата надавали. Каблучки дають, а йти заміж за мене багаті чомусь не зохочуються, а бідних мені непотрібно. Я й сам до таких не кваплюсь. Я візьму бідненьку хіба аж тоді, як розстараюсь грошей. Але пийте мерщій чай, бо самовар прохолоне. Я далі не видержу, бо мені вже заманулось чаю. Прийду згодом та візьму до себе самовар, бо, може, й до мене приблудиться якийсь прохач, — сказав Клопотовський.
— Не прохач-бо! А, надісь, приплентається якась гарна прохачка. Еге? Чи правду я кажу? Га? — обізвалась Майбородиха.
— Може й правду. Хто його зна, — сказав Клопотовський і пішов тихою ходою з хати.
— Отак, як бачите! В його тільки й мови, що за гарних та ще й багатеньких паннів, — сказала Майбородиха.
— Він і справді трохи якийсь чудний, неначе в його нема однієї клепки в голові. І гарний з лиця, але сухий, як скіпка, та замлілий, неначе захарчований. Певно, зріс на поганому поживку, не їв нічого тривного змалку, — обізвалась Галецька.
— Ет! який там паламарський поживок! Зріс на черствому хлібі. Але він собі робочий і навіть працьовитий. Тільки гарні панни зовсім забили йому памороки. Отих перснів понадавали йому дівчата й панни в смішки з цілої нашої парафії. Піднімають цього недотепу на сміх, кажуть йому, що то золоті каблучки, а він благенький і йме їм віри. На щастя, він вдавсь собі якийсь безжурний. Все ходе по цвинтарі та вигукує: "Ісаіє, лікуй!"
Галецька осміхнулась, неначе блиснуло сонце з-за хмар в пилипівчану негідь та сльоту.
Майбородиха дістала з косинчика під образами дві проскури, ще позавчорашні, налила два стакани чаю й посадила Галецьку кінець стола.
— Пийте, будьте ласкаві, чай та не здивуйте, що проскури позавчорашні. Це наша подільська проскурниця дає мені сливе щодня кошик проскур перепродувати на цвинтарі сільським прочанам. Перепадає й мені, як перекупці, сякий-такий шаг, ще й черстві нерозпродані проскури маю собі до чаю.
— Спасибі вам, дай вам, боже, здоров'я, що ви мене оце нагодували й напоїли, — сказала Галецька трохи не крізь сльози. — В мене вже була думка — з мосту та в воду. Раз якось я вдалась в таку тугу, що вже хотіла заподіяти собі смерть: вже була наважилась шубовснути в Дніпро, та… побоялась взяти гріх на душу.
— І не беріть, пані, такого важкого гріха на душу. Побудьте в мене, а я тим часом обернусь до отця Онуфрія. Він людина добра. Може, попеклюється вашою долею. Піду до нашого титаря та його дочок. Може, знайдуть яке шитво для вас, бо титар дуже сім'янистий, певно, робота в його знайдеться. А там далі побачимо. Стукай, то й "отверзяться" тобі двері, — втішала безталанну удову Майбородиха.
Зарипіли старі важкі двері й одчинились. З темних сіней вигулькнула кучерява Досифеєва голова.
— І коли ви нап'єтесь того чаю? Чи, може, ви питимете його до світа? Жду та жду самовара, аж очортіло вже ждати, — забубонів сердито Клопотовський.
— Та ми вже давненько напились чаю, та оце тебе сподівались у гості. А ти все десь дляєшся, гаєшся й не сподобляєш нас своїми одвідинами, щоб вкупі з нами почаювати, — сказала Майбородиха.
— Авжеж пак! Я питиму чай з кращими за вас. Я сподіваюсь своїх гостей. Давайте хутко самовар, бо мені ніколи ждати.
— Коли тобі так заніколилось, то й бери. І чайник візьми. В чайникові є доволі чаю, — сказала Майбородиха.
Клопотовський взяв самовар і длявою ходою з насупленими бровами вийшов з кімнати.
— І справді цей Клопотовський хоч не божевільний, але трохи ніби чудний, — стиха промовила Галецька.
— Таки справді чудний. Наш панотець любе його через те, що він роботящий, слухняний, дуже чесний, хоч він трохи й опришкуватий. В церкві не зачепе ані шага, а коли часом знайде долі копійку, може, загублену якоюсь людиною, то зараз несе до панотця ту знахідку. Він все сватається тут в парафії. Вже сватав п'ятьох дівчат міщанок. А ті дають йому гарбуза й піднімають його на сміх. Оті всі бронзові каблучки подавали йому тутешні дівчата, ще й дурять його, що ті персні золоті. А він думає, що вони справді золоті. Теперечки йому нависла на очі найменша титарева дочка. Тільки й мови в його, що про неї. Там така гарна та вродлива, неначе намальована. А він хоч і благий, але це розшолопав. Хоче до неї старостів засилати.
Майбородиха вийняла з груби тарілку з холодною вареною таранею, зняла з полички тарілку з шуликами з маком і поставила на стіл.
— Живіться, будьте ласкаві, хоч цим, бо я більше живлюсь отаким холодним поживком, ніж стравою. Я готую собі гарячу страву хіба двічі на тиждень.
— Спасибі й за це. По других людях я й цього б не знайшла, бо просити якось ніяково, та й сором, — сказала Галецька.
Вона почала закушувати, але їжа не йшла їй на душу. Пригнічена бідою, вона через силу з'їла трохи шуликів з маком.
— Знаєте, пані, що я вам скажу. Як на мою думку, то вам не слід навіть ставати будлі-де за няньку або за горничну, бо кожній господині буде якось ніяково садовити вас обідать в пекарні з наймичками та усякою челяддю, а з собою ні одна господиня не посаде вас за стіл обідати, бо ви все-таки в неї наймичка. Та вам і зовсім-таки не прияличає обідати з простими челядницями, бо ви капітанша. Вам треба б напитувати собі місце десь в лазаретах або в богадільнях, чи десь по приютах, — сказала Майбородиха.
— Питала я в одному шпиталі, та мені сказали, що нема місця. Але де ті шпиталі та лазарети, я й сама тому не відома. Вже в мене була думка стати на точку між молодицями та дівчатами. Може б, трапився якийсь наймач та взяв мене на службу до себе.
— Ось нехай я спитаю в свого панотця.