Доведеться йти вперед. "Кудись дійдемо", – вирішив хлопчик і про всяк випадок запитав Тишка: – Ну, вийдемо ми. А далі куди йти, знаєш?
– Звідки ж я знаю, як заблукав? – пирхнув дракон.
– А що ти там про якусь країну казав? – запитала Оксана, стрибаючи на одній нозі, щоб зігрітися. – Ох і холодно тут!
– Про країну він нам потім розповість, коли ми на сонечко виберемося, – заявив Славко й рішуче попрямував до виходу. Оксана побігла за ним, а ззаду, зітхаючи, поплентався дракончик Тишко.
На березі річки Бури-Бури
Ішли вони наче і швидко, але виходило повільно. То Оксана спіткнеться, то дракон озирнеться. Тільки Славко простував пружною, рівною ходою і тільки вряди-годи зупинявся, щоб його наздогнали. Світло виявилося не дуже близько, і коли вони нарешті дісталися до виходу з підземелля, Оксана геть зморилася і пленталася позаду. Хотіла вже й попхинькати, але не хотіла, щоб хлопчисько почав задаватися – ще дражнити почне.
– Ура! – закричав Славко.
Вони опинилися на зеленому березі річки. Легко вистрибнув крізь невеликий отвір Тишко, тільки Оксані довелося вилазити за допомогою рук: зависоко було. І чого це, цікаво, хлопчик так зрадів? Місце чуже, незнайоме, де чий дім – невідомо.
Довкруги росла висока папороть, зелена, з гострим листям. Гойдалися на тонких ніжках червоні й жовті квіти, над ними дзижчали бджоли. Нижче шелестіла трава. А крізь усю цю зелень було видно чисті, спокійні річкові плеса. У небі сяяло сонечко і пливли білі хмарки – наче ото в мультфільмі.
– А тепер ти знаєш, куди йти? – запитала Оксана Тишка, витрушуючи з босоніжок дрібні камінці.
Ой, так добре посидіти та відпочити! Трава густа, земля тепла.
– Тепер знаю! – радісно заявив дракон. – Через ті самі країни, про які я вам казав. Через країни данів і нетів. Правда, це небезпечно. Але іншого шляху немає. Та й річку ще треба перепливти.
– Що ж, обговоримо наше становище.
Славко вчився на "добре" і "відмінно", тому що все робив ґрунтовно. Ось і зараз він виголосив розумну промову, ніби на уроці математики вирішував складну задачку. Тільки дошки і крейди не вистачало. Напевно, тому він розмахував однією рукою, а другу за спину заклав.
– Позаду в нас – підземелля й замкнені двері. Можна повернутися і спробувати їх відчинити.
– Нізащо! – рішуче стукнула кулачком по траві Оксана. – Там холодно, і двері ми не відчинимо. Треба цим шляхом прямувати. Крім того, нас усе-таки двоє, а Тишко – сам. Якщо ми його додому не відведемо, він знову заблукає.
– Заблукаю! – із готовністю відказав Тишко.
– Попереду – річка, але я не бачу човна, – провадив Славко, – а інакше річку нам не переплисти. Плавучими засобами можуть бути…
– А я бачу: хтось до нас біжить, – прикривши долонькою очі від сліпучого сонця, сповістила Оксана. – Тільки дивно якось біжить. Славко глянув у той бік, куди дивилася дівчинка. Довгими стрибками до них прямувала невиразна довгаста тінь, то з'являючись, то зникаючи в заростях. Дракон Тишко звів хвоста і войовниче нахилив голову, ладен рішуче оборонятися від будь-якого ворога. Оксана сховалася за великий кущ, але раз у раз виглядала з-за нього від цікавості. Славко нікуди не ховався. Він стояв і чекав, широко розставивши подряпані ноги в шортах із якорем на поясі. Він не міг боятися, бо був уже другокласником, а Оксана – ще дошкільням, і її треба було захищати. А дракон… який він там дракон, як у нього ще молочні зуби не випали! Одне слово, хлопчик стиснув кулаки й намагався не боятися.
Тінь стрибнула востаннє й раптом лягла біля його ніг.
– По-моєму, це паркан упав, – здивовано сказала Оксана, виходячи з-за куща.
Дракон помацав лапою те, що лежало на землі. Це справді був паркан. Тільки в нього був дуже поганий настрій. Він кашляв, чхав і лаявся.
– Подумайте тільки, – рипів він, – ця мумія мене нагнала! Каже, нічого тобі більше огороджувати, крім баобаба. Але ж у баобабі в'язниця! Я не хочу огороджувати в'язницю!
І він знову закашлявся.
– Розкажіть усе по порядку, – сказав спокійно Славко, уже нічому не дивуючись.
– Та я вже все розповів!
Паркан трохи звівся і знову ліг на траву.
– Служив я парканом у королівстві нетів. Огороджував прегарний парк з алеями та клумбами. У парку можна було гуляти, дихати повітрям, тішитися пташиним співом. До речі, у мене була пречудова хвіртка! Здавалося, так буде завжди. Аж королем став Нетуш Перший. Глянули б ви, що він зробив із парком! Сплюндрував, знищив, красуню-хвіртку ажурну поламав і хотів мене змусити охороняти в'язницю. Я втік. Ось тепер мандрую. Сам, нікому не потрібний.
Паркан знову тяжко зітхнув, усі його дощечки одна за одною звелися й знов опустилися додолу.
Славко дивився на паркан, а думав про своє. Їм потрібен човен. Або пліт. Звичайно, їх може виручити пліт!
– Послухайте, у мене є ідея, – ляснув він себе по лобі. – Чому б паркану не стати плотом?
– А що для цього потрібно? – прорипів паркан.
– Нічого особливого, тільки переправити нас на той берег.
– У країну данів, – підказав Тишко.
– О, це я зроблю із задоволенням! – вигукнув паркан і згорнувся в рулон, а потім різко розгорнувся, мало не збивши всіх із ніг. Так він висловлював свою радість.
– Дани нам допоможуть? Вони хороші? – запитала Оксана.
– Чудові! – відповів за Тишка паркан. – Я й сам хотів до них потрапити, та побоявся, що вони мені не повірять. Адже я служив у королівстві нетів, огороджував парк. А король хотів…
– Щоб ти охороняв в'язницю. Ти вже про це розповідав, – перебив його Славко. – Хутчій до діла. Тишку, Оксано, допоможемо парканові спуститися на воду!
Недарма на поясі в Славка був якір – він уже почувався капітаном.
– Обережно, не черпай води! – командував він, стоячи на березі й спостерігаючи, як паркан намагається рівно лягти на воду. Оксана метушилася, підштовхувала його скраю, а Тишко підставив свого грубого хвоста, щоб паркану було легше сповзти з берега.
Нарешті пліт легенько загойдався на хвилях. І тут усі побачили, що немає вітрила. Та й весел нема. Як же пливти?
Славко заклав руки за спину й почав ходити берегом, наче справжній полководець, який обдумує майбутній бій.
– Як же нам пливти? – проспівала тоненько Оксана. Вона встигла сплести вінок із яскравих квітів і надіти його на Тишка, що покірно підставив велику зелену голову.
– Пливти – це що? – пролунав тихий голос із-під найбільшої папороті.
– Пливти – це пливти, – мудро відказав Славко й умить похопився: – А хто це мене питає, га?
– Це я, блакитний вітер, – відповів голос.
– Вітер? Нам і потрібен вітер! – Славко зупинився біля куща. – Вітер може дмухнути у вітрило, і пліт попливе!
– У нас немає вітрила, – заперечила Оксана, але Славко насупив брови. Хоч вони були зовсім світлі, ріденькі та й насупилися не дуже грізно, Оксана вирішила не заважати своєму старшому другові й замовкла.
– Я із задоволенням виконав би ваше прохання, але боюся втратити чарівного капелюха, – прошелестів вітер.
– Ох, я із задоволенням потримаю ваш чарівний капелюх! – церемонно уклонившись кущеві, сказала Оксана. – Покажіться нам, будь ласка, шановний невидимко!
Захиталося, загойдалося листя папороті, і з нього, немов блакитний туман, звиваючись, виплив їхній раптовий знайомець. Якщо ви хочете уявити собі, яким був той вітер, то зробіть ось що. Налийте води у велику миску, поставте її на осонні та й гляньте в неї. Ви побачите своє відображення. Тепер усміхніться найдобрішою з усіх ваших усмішок і легенько гойдніть мискою.
Отакий і той вітер був – із усміхненим, мінливим обличчям.
– Ти мені подобаєшся, – зауважила дівчинка, перекинувши косу за спину.
– Ви мені теж, – чемно відказав блакитний вітер. – Але мій капелюх…
– Давай його сюди!
За хвилю капелюх, чи, радше, сіра непоказна панамка, опинився в неї в кишені, яку вона ще й шпилькою зашпилила задля надійності. Цією шпилькою мама застібала Оксані кишеню, коли в ній лежало щось цінне. Наприклад, носовичок або гроші на морозиво.
– Як нічого не придумаєте, то я сам попливу, – шубовскаючи у воді, заявив паркан.
Дракон ухопив його лапою і притримав, щоб він таки не поплив.
– Якби було простирадло чи бодай рушник, ми зробили б вітрило, – прикро почухав потилицю Славко.
– У мене є носовичок, – сказала Оксана й витягла хустинку, яку вона поклала до іншої кишені, без шпильки.
Славко аж одвернувся. Що можна зробити з такого крихітного клаптя тканини? Але вітер думав інакше. Він помацав хустинку, і вона розгорнулася й затріпотіла, наче біла пташка.
– Ти тільки міцно тримай її, і ми… як це… попливемо, – видихнув він.
Звичайно, фахівці з вітрильного спорту скажуть, що цього бути не може. Вітрило повинне кріпитися на реї линвами тощо. Але ж Оксана й Тишко не знали, що такого вітрила не буває, Славко промовчав, а блакитний вітер уперше в житті гнав пліт по воді, тому в них усе чудово вийшло.
Сяяло сонечко, лисніла зелена луска на Тишкові, а паркан плив обережно, щоб не розполохати риб. Вони виринали з води і круглими нерухомими очима розглядали мандрівників, що пливли собі тим плотом. Спокійна вода тихенько похитувала пліт і несла його далі й далі від зеленої галявини.
Славко віддавав фантастичні команди на кшталт "Свистати всіх нагору!" або "Рульовий, два румби праворуч!" Тоді Тишко опускав хвіст у воду і спрямовував пліт у потрібний бік. А Оксана піднімала хустинку якомога вище, але при цьому сердилася на вітер. Він цю хустинку в неї мало з рук не видирав. Капітан пильно вдивлявся в протилежний берег, що помалу наближався. Крізь прозору воду вже було видно піщане дно.
– Як називається ця річка? – Оксана вже не стояла, а сиділа на плоту, бо геть втомилася.
– Річка називається Бури-Бури, – відповів Тишко, вкотре опускаючи хвіст у воду. – Це вона тут така тиха. А якщо повернути он за той річковий вигин, там вона як сказиться, як запіниться, я-а-ак забурчить – тільки тримайся!
– Усе! Набридло! – Оксана запхала носовичка до кишені. Пліт іще трохи пройшов за інерцією й зупинився. – Звідки ти все знаєш? – сердито крикнула дівчинка дракону. – Заблукав, а знаєш!
– Ми тут із татом літали, – Тишко мало не впав у воду. Тепер він намагався хвостом підгребти до берега.
– У тебе крил немає! – не вгавала Оксана.
– Дай сюди хусточку! – Славко майже видер крихітне вітрило з її рук.
– Не старайтеся, заховайте цей непотрібний квадратик, – вітер ліг Тишкові на спину і заплющив очі.